Фінансова система ринкового господарства

мають специфічний склад  учасників формування, розподілу  та використання.

Значення фінансів. Фінанси виникли як реакція на реальні потреби суб'єктів суспільного життя. Завдяки акумуляції грошових ресурсів, тобто зібранню та накопиченню їх у спільному фонді, і розподілу їх незалежно від внеску суб'єктів і що формували цей фонд, здійснюється стабілізаційний вплив на економічний стан членів сім'ї, економічний І соціальний клімат підприємства, відбувається економічне ти соціальне вирівнювання в суспільстві.

2.2.Теорії фінансування господарств

 У ринковій економіці існують  такі теорії фінансування, як  класична, неокласична і неоінституційна теорії фінансування.  Класична теорія фінансування. У центрі уваги досліджень представників класичної теорії фінансів стоїть питання оцінки ефективності різних форм фінансування з погляду капіталодавців (власників і кредиторів підприємства), а також фінансові аспекти заснування, ліквідації та реструктуризації підприємств. Згідно з класичним підходом процес формування фінансових ресурсів підприємства слід розглядати як «допоміжну функцію другого порядку», яка повинна забезпечити підприємство необхідним капіталом для здійснення інвестицій з метою підвищення ефективності виробничої діяльності. Отже, інвестиційні рішення та пропозиції щодо фінансування можуть розглядатися ізольовано. В рамках класичної теорії виокремлюють дві основні концепції:

теорія інвестування;

теорія фінансування.

У теорії інвестування досліджується широкий спектр питань, пов’язаних зі здійсненням інвестором капіталовкладень, у т. ч. питання фінансового аналізу, оцінки інвестиційної привабливості об’єктів вкладень, планування фінансових інвестицій тощо. Теорія фінансування вивчає питання оптимізації процесу залучення фінансових ресурсів з погляду капіталоодержувача, за заданих напрямків інвестування та обсягів потреби в капіталі.

Для класичної теорії характерним є використання дескриптивного (описового) підходу до вивчення економічних процесів, в основі якого лежить метод дескриптивного аналізу. Цей метод ґрунтується на даних дескриптивної статистики, яка описує певну сукупність даних за допомогою побудови таблиць, графіків, у т. ч. шляхом знаходження середнього значення досліджуваних показників і дисперсії. Під час прийняття рішень у сфері інвестування чи фінансування класики рекомендують використовувати зазначений метод для тестування наявних альтернатив на предмет відповідності визначеним критеріям.

У контексті антикризового фінансового управління класична теорія вивчає механізм та правові наслідки використання нестандартних схем фінансування: двоступінчаста санація, реструктуризація, злиття, зменшення капіталу, ліквідація. Непересічного значення при цьому набуває також питання правильного формування критеріїв вибору наявних альтернатив. Отже, важливим напрямом дослідження класичної теорії — фінансового планування [19, c.33].

Суттєвим недоліком неокласичної теорії є те, що вона не передбачає наявності  різних інституцій, зокрема фінансових посередників, різних форм фінансування, різних форм організації бізнесу.

Класичні ідеї набули подальшого розвитку у працях неокласиків. Зберігаючи класичний науковий підхід, який базується на зовнішньому аналізі та гіпотезі ринкової рівноваги, неокласики свої висновки значною мірою формують на суб’єктивних твердженнях. Неокласична теорія управління фінансами підприємств досліджує процеси, що відбуваються на ринку капіталів, і побудована на гіпотезі досконалого ринку, який існує за виконання таких основних умов:

нейтральний вплив оподаткування та інших обмежувальних чинників, зумовлених державним регулюванням економіки;

на товарному ринку та ринку капіталів переважає досконала конкуренція;

однаковий доступ усіх учасників ринку до інформації про економічні процеси, які відбуваються на ринку;

діяльність усіх учасників ринку є раціональною і спрямована на максимізацію власної вигоди.

На думку неокласиків, вартість фінансових інструментів визначається двома основними параметрами: ризиковістю та рентабельністю. Взаємозв’язки між цими параметрами оцінюються безпосередньо на ринку капіталів. Представники неокласичного напряму фінансової науки відстоюють автономність прийняття рішень щодо фінансування та інвестування. Вони абстрагуються від реального існування таких інституцій, як банківські установи, страхові організації, інші фінансові посередники, а також від інституту банкрутства.

На відміну від неокласичної, неоінституційна теорія фінансування досліджує діяльність окремих інституцій та фінансові відносини, які виникають між ними, у комплексі та взаємозв’язку. На нашу думку, вона характеризується більшим рівнем об’єктивності та практичної значущості. Згідно з неоінституційним підходом, до числа найвідоміших представників якого належать американські економісти К. Ерроу, В. Баумоль, М. Дженсен, В. Меклінг, проблематика фінансування та інвестування підприємств розглядається не сепаратно, а інтегровано.

 Серед численних концепцій неоінституційної теорії виокремимо дві основні:

теорія агентських відносин;

теорія фінансового посередництва.

Теорія агентських відносин. Проблематика прийняття фінансових рішень значною мірою зумовлена конфліктами інтересів, які виникають у результаті розподілу функцій надання капіталу підприємству та управління ним. Предметом дослідження теорії агентських відносин є форми коопераційних зв’язків між окремими економічними суб’єктами, які прагнуть якомога краще реалізувати свої (власні) інтереси. Проблема полягає в тому, що, досягаючи своїх цілей, одні групи інтересів вступають у протиріччя з іншими групами.

Теорія фінансового посередництва. В основу цієї теорії покладено дослідження ролі та механізму функціонування фінансових посередників, що розглядаються як проміжна ланка в русі капіталів між безпосередніми капіталодавцями (приватними інвесторами) та капіталоодержувачами (підприємствами). На відміну від неокласичної теорії, яка розглядає процеси фінансування за умови існування досконалого ринку капіталів, концепція фінансового посередництва вивчає можливості зменшення операційних витрат, фінансових та інвестиційних ризиків, дефіцитів в інформаційному забезпеченні учасників недосконалого ринку капіталів (який існує насправді) шляхом активізації діяльності фінансових посередників (банківських установ, інвестиційних фондів, торговців цінними паперами та ін.).

Можливість використання  теорії фінансового посередництва як елемента теоретичного забезпечення фінансової діяльності суб’єктів господарювання підтверджує практика, що свідчить: ринок капіталів за наявності фінансових посередників функціонує набагато ефективніше, ніж за їх відсутності.

2.3.Форми фінансування господарств

  У сучасній ринковій економіці власниками вільних коштів є переважно домогосподарства їх витрати менші, ніж доходи, на величину заощаджень. Найпоширенішими формами заощадження коштів у ринковій економіці є вклади в банки і купівля цінних паперів. Позичальниками коштів на фінансовому ринку є підприємства й держава. їх витрати, як правило, перевищують доходи; вони дорівнюють сумі доходів та інвестицій.

 Залучення до економічного кругообігу заощаджень та інвестицій ускладнює механізм регулювання грошових потоків, включаючи до моделі кругообігу фінансові ринки. Без них може уповільнитись або зовсім припинитися переливання коштів від власників до позичальників. У ринковій економіці розрізняють два способи переливання коштів: пряме та непряме фінансування.  Пряме фінансування — це сукупність фінансових ринкових каналів, якими кошти переміщуються безпосередньо від власників до позичальників. Ця форма фінансування включає внески у статутний капітал підприємств і фінансування через отримання позик.

      Фінансування  шляхом внесків у статутний  фонд означає, що підприємство отримує інвестиційні кошти в обмін на право володіння частиною його власності.

      Фінансування  через отримання позик здійснюється за допомогою укладення угод, за якими підприємство отримує кошти в обмін на зобов'язання повернути їх у майбутньому з процентами, але без надання кредитору прав на будь-яку частину його власності. Таке фінансування здійснюється шляхом отримання банківських кредитів та продажу облігацій.

Другий спосіб фінансування - непряме фінансування - це сукупність фінансових каналів, якими кошти переміщуються через фінансових посередників. До них належать банки, пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, довірчі товариства, фондові біржі та інші інститути. Функції фінансових посередників полягають в акумуляції коштів для подальшого їх розміщення на комерційній основі .

Таким чином, класична модель економічного кругообігу ускладнюється .

      У наведеній  моделі відсутні такі суб’єкти  економічної діяльності, як держава  і сектор міждержавних економічних  зв’язків. Вони є невіддільною  складовою сучасного економічного  кругообігу доходів, витрат і  ресурсів. Державний сектор взаємодіє  з іншими економічними суб’єктами  через інструменти державного  впливу (податки, державні витрати,  державні позики).

    Таким чином,  поняття фінансів (фінансових відносин) тісно пов’язане з розвитком  економічної системи загалом.  Воно не є статичним. Сфера  дії фінансових відносин постійно  розширюється, набирає нових форм, визначаючи нові підходи до  розуміння суті цього поняття.  Про це свідчать також наявні  відмінності у визначенні поняття  “фінанси” західними й вітчизняними економістами.

      Становлення  контрактних відносин під час  розвитку економічних, у тому  числі і фінансових систем, як  відомо, може відбуватися за трьома  моделями: англо-американською (або - англосаксонською), романонімецькою (інші назви - євроконтинентальна, німецько-японська) та ісламською. Перші дві з них вважаються головними. Англосаксонська модель характеризується порівняно більшим економічним індивідуалізмом з відповідною перевагою випуску цінних паперів у зовнішньому фінансуванні, а також розвиненою системою інститутів фондового ринку. У романо-німецькій моделі переважає довгострокове кредитування банківськими структурами і пріоритетний розвиток банків як фінансових посередників.

Принципова відмінність  цих двох моделей полягає в  тому, що романо-німецька уособлює домінування кредитної форми фінансування з використанням інструментів боргу, тоді як англосаксонська використовує ринок цінних паперів, особливо ринок акцій і пайових сертифікатів як пріоритетний інструментарій формування контрактних відносин. Реалізація англосаксонської моделі потребує розвиненішої мережі посередницьких структур, зокрема небанківських, пропозиції та споживання масових послуг дрібними учасниками ринку. Об’ємніша структура власності в країнах Євросоюзу та Японії поєднується з посиленими державним адмініструванням і централізацією потоків капіталу.

     Напрями фінансової  науки необхідно розвивати і  у нас, адже реформування форм  власності в Україні пов’язане  з акціонуванням і утворенням  корпорацій. Але вітчизняний ринок  корпоративних цінних паперів  перебуває лише на стадії становлення,  і цінні папери використовуються  переважно як фінансові інструменти  зміни контролю над підприємством.  До того ж хоча корпоративні  фінанси є дуже важливою складовою  фінансової науки, їх дослідженнями  не можна обмежитись, оскільки  вони не охоплюють інших видів  фінансових відносин у державі.

Розділ 3. Стан фінансової системи  в Україні

3.1. Складові фінансової  системи України, їх характеристика      

Фiнансова система — це сукупнiсть окремих сфер фiнансових вiдносин, які пов'язані між собою, їм притаманні централізовані або децентралізовані фонди грошових коштів, є відповідний апарат управління та правове забезпечення. Кожна сфера і кожна ланка фінансової системи України має своє призначення і свої характерні ознаки. Державні фінанси та фінанси суб'єктів господарювання становлять основу фінансової системи України, тому що саме в цих ланках відбувається створення, основний розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту. Фінанси суб'єктів господарювання призначені для забезпечення діяльності підприємств. їх обмінно-розподільчі відносини поділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні - характеризують грошові потоки, відображають формування й розподіл його доходів. Зовнішні - характеризують зв'язки з іншими сферами і ланками фінансової системи. Діяльність суб'єктів господарювання в значній мірі залежить від забезпеченості фінансовими ресурсами і регулюється законодавчо -з державою, на підставі угод - з іншими суб'єктами. Державний бюджет - це основний фонд фінансових ресурсів і головна, визначальна ланка державних фінансів. Ця ланка фінансової системи призначена для фінансового забезпечення виконання функцій держави (управління, оборони, економічної, соціальної).   

Фонди цільового призначення  характеризують акумуляцію фінансових ресурсів для вирішення конкретних завдань і проблем. Характерною  ознакою їх є фондовий характер і  чітке визначення джерел формування і напрямків використання. Вони можуть носити стабільний, постійний характер (Фонд зайнятості, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування тощо) і  тимчасовий (Фонд для здійснення заходів  щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту  населення). Формування коштів фондів цільового призначення відбувається за двома варіантами: