Економічна система суспільства

       Відповідно  до свого двоїстого характеру  продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і  як суспільний організм. Специфіка  процесу праці людей полягає  в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх з природою і між  собою з приводу виробництва.

    У структурі продуктивних сил людині та її праці належить центральне місце  не лише як найактивнішій складовій  частині, а й як безпосередньому  джерелу матеріально-речових елементів, що входять до їх складу. Це надзвичайно  важливе теоретичне положення було доведено ще представниками класичної  школи політичної економії А. Смітом і Д. Рікардо. Ступінь розвитку продуктивних сил суспільства — кваліфікаційний рівень виробників і розвиток техніки — визначає ефективність, результативність економічної системи, рівень продуктивності праці, зрештою, матеріальний добробут населення. Сучасні продуктивні сили потребують не лише збалансованості між галузями й підгалузя-ми народного господарства країни, а часто й синхронності їх дій. Якщо, наприклад, з вовни чи бавовни виробили певну кількість прядива, а ткацькі фабрики країни не в змозі переробити його в тканину, то це означатиме порушення балансу між галузями, що неминуче призведе до матеріальних втрат. Продуктивні сили не лише визначають рівень продуктивності суспільної праці, а й змінюють навколишнє середовище.

       Досягнення  більш високої продуктивності праці  та економії робочого часу — це одночасно  і свідчення зростаючого рівня  продуктивних сил суспільства, і критерій його багатства, забезпеченості різноманітними матеріальними і духовними благами та послугами.

            Механізм господарювання втілює дію як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів. Вплив суб'єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об'єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально-економічних процесів. Нехтування об'єктивними факторами, керованість у своїх діях суб'єктивними бажаннями і довільними рішеннями окремих посадових осіб призводить до волюнтаризму, гальмує розвиток системи. Проте об'єктивні закони виявляють себе і реалізуються через діяльність людей, суспільних інституцій, держави. Чим вищий ступінь пізнання економічних законів, відповідності соціально-політичної та економічної практики їхнім вимогам, тим поступовішим і прогресивнішим є розвиток суспільної системи.

       Матеріально-речові засоби виробництва розглядаються  двоїсто - як матеріалізація праці людини і як знаряддя цієї праці. Як головний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва.

       За своїм змістом матеріально-речові продуктивні сили є органічним втіленням уречевленої й живої праці, функціональним поєднанням людини і засобів праці, що здійснюється у виробничому процесі. В ході виробничого споживання матеріально-речові продуктивні сили набувають нової якості - перетворюються на продуктивну силу людини.

       Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди є безпосереднім продовженням природних сил людини, її енергетичного  потенціалу. Використання енергії домашніх тварин і води, пари, електрики, токарного  верстата, автоматизованих систем, транспортних засобів і сучасних комунікаційних структур, у тому числі  космічних комплексів, слід розглядати як робочі органи людини, органічне  продовження її фізичного уособлення та інтелекту. У цьому розумінні  продуктивні сили є не лише результатом  втілення минулої праці людини, а  й безпосереднім енергетичним потенціалом  її праці.

       Коли  розглядаються продуктивні сили у зв'язку з працею людини, йдеться  про продуктивну силу не індивідуальної, а суспільної праці. Такий підхід має історичну основу, адже процес відокремлення людини від тваринного світу йшов як процес утвердження  не окремо взятого індивіда, а як частки виробничого колективу, племені, роду, а потім і суспільства. Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці. Поділ праці являє собою процес відособлення різних видів виробничої діяльності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Розрізняють кілька типів, або видів поділу праці. Загальний поділ праці — розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Під частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова промисловість тощо. До часткового поділу праці відносять і таку структурну ланку продуктивних сил, як підприємство. Одиничний (індивідуальний) поділ праці складається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.

       Матеріальною  основою економічної системи  виступають продуктивні сили – вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. Згадані елементи (робоча сила і засоби виробництва) складають основні елементи продуктивних сил. На рівень їх розвитку впливають:

• освітній фактор;
• ступінь майстерності;
• дисципліна праці на всіх рівнях ієрархії;
• наукова організація праці;
• рівень суспільної комбінації виробничого процесу;
• природні умови;
• розвиток науки та ступінь її технічного застосування;
• технічний прогрес – глобальна закономірність розвитку суспільства.

       Констатація структурної двоїстості продуктивних сил суспільства має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Проблема прискорення темпів зростання  продуктивності праці не вичерпується розвитком техніки і технології. Виробничий досвід провідних зарубіжних фірм свідчить, що прямі інвестиції в основний капітал не завжди є  визначальними. Є приклади, коли грошові  вкладення зарубіжних фірм у живий  капітал (людський фактор виробництва) та організацію виробничого процесу (управління, систему постачання й  реалізації готової продукції, маркетинг  тощо) у кілька разів перевищують  інвестиції безпосередньо в техніку  і технологію. Це досить стабільна  тенденція розвитку. За даними спеціального кон'юнктурного огляду, інвестиції 400 провідних корпорацій США у живий капітал та організацію виробничого процесу досягали в окремі роки повоєнного періоду понад 80 відсотків.

    Для більшості людей суть економіки  полягає у виробництві. У ньому  застосовуються такі основні фактори  виробництва, як праця, земля і капітальні блага, тобто різноманітні засоби виробництва, які створюються людиною. Якщо маємо  певну кількість праці та капіталу, то який обсяг продукції можна  одержати? На практиці відповідь залежить від стану технології та наявності  знань. У кожний даний момент за наявних  технічних знань та наявної праці  і капітальних благ можна отримати лише певну кількість продукції. Зв’язок між величиною витрат факторів виробництва як елементів продуктивних сил і кількістю продукції, яку можна отримати, називають виробничою функцією.

    Виробнича функція — це взаємозв’язок між  максимальним обсягом продукції, яку можна виробити, і витратами факторів виробництва, потрібних для цього обсягу. Вона залежить також від рівня технічних знань.

    Виробнича функція залежить не тільки від кількості  та якості виробничих факторів, але  й від варіанта їх комбінації.

    У сучасній теорії виробнича функція  використовується для того, щоб вимірювати сукупні показники діяльності економіки. Ми можемо досліджувати динаміку загального обсягу виробництва, різних факторів виробництва (таких як праця, капітал і земля) і сукупної продуктивності. Емпіричні  дослідження сукупної виробничої функції  розпочали в США у 20-х рр. минулого століття, коли П. Дуглас, професор Чиказького університету, проаналізував дані з  обробної промисловості. У 50—60-х рр. інші дослідники, зокрема Р. Солоу, Дж. Кендрик та Е. Денісон, розвинули  цей підхід.

    Найпростіша модель виробничої функції така:

    де  V — обсяг суспільного продукту, L — сукупна праця, K — сукупний капітал, Т — технічний прогрес, який акумулюється в знаннях людського ресурсу та в техніці. 
 
 

2.2. Економічні  відносини. Типи виробничих відносин. 

       Економічні  відносини – відносини і зв’язки  між людьми, що виникають у процесі  суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання виробничих благ.

       Певний  характер і рівень продуктивних сил  зумовлюють тип виробничих відносин:

1. відносини між людьми у сфері розподілу - формуються в процесі привласнення створеного продукту;
2. відносини між людьми у сфері обміну – виникають у процесі куплі-продажу товарів;
3. економічні відносини у сфері споживання – виникають між виробниками і споживачами;
4. товарно-грошові та ринкові відносини.

Економічні  відносини формуються також унаслідок  взаємозв’язку трьох відносно самостійних підсистем:

1. технічно-економічні відносини – знаходять своє вираження у спеціалізації кооперування, комбінування виробництва, його концентрації і обміну діяльності між людьми;
2. органічно-економічні відносини – виникають у процесі організації виробництва, розподілів, обміну і споживанню в управлінні цими процесами. Вони виникають між керівниками різних ланок суспільного виробництва і найманими працівниками;
3. соціально-економічні відносини – це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності та засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор і життєві блага.

       Економічні  відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

          Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

            Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії "людина — людина".

           Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків "людина — річ". Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

        Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. При цьому виробничі відносини можуть відігравати двоїсту роль: двигуна, що стимулює і прискорює розвиток продуктивних сил, або сили, що гальмує цей розвиток.

        Водночас кожна система соціально-економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей. Отже, система соціально-економічних відносин формується і розвивається як система свідомо осмисленої функції людини, що органічно поєднує у своїй структурі об'єктивні й суб'єктивні чинники.

       Найбільш загальною категорією є економічні відносини. Цей термін визнається економістами всіх шкіл. Що стосується терміна виробничі відносини, то його можна застосовувати при аналізі відносин і зв’язків, які виникають між людьми у сфері безпосереднього виробництва. Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з:

    1) привласнення предметів природи;

    2) способу поєднання людського ресурсу із засобами виробництва;