Економічна думка стародавнього Сходу

Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а  решта — для землеробства й  ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі  на три стани: філософів, що керують  державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською  діяльністю. Раби не належать до жодного  стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити. Отже, поділ  праці у Платона є також  підставою для соціального поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку  Платона, не повинні мати приватної  власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани могли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від  виробничої праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих  станів мусять постачати члени третього стану, а також раби.

Із тези, що людей від  природи наділено неоднаковими здібностями, випливала необхідність закріпити  їх поділ за заняттями. Кожна людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи її з  іншими видами діяльності. На це має  бути пряма державна заборона. Але  займаючись лише одним видом праці, людина інші свої потреби може задовольнити через обмін продуктами. Унаслідок  цього з’являються ринок, торгівля і гроші.

Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання  торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку  про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості в його теорії відсутня. Гроші, на думку  мислителя, потрібні для обміну, а  тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції  грошей як скарбу, засобу нагромадження  Платон ставився вкрай негативно, був  противником продажу товарів  у кредит, гостро засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихильністю до натурального господарства і розумінням того, що розвиток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню  товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства.

У «Законах» Платон пропонує ще один проект держави, економічна організація  якої була більш реалістичною, ліпше  відповідала тогочасній добі. Але  цей проект, на думку самого Платона, займав лише друге місце порівняно  з його першим проектом ідеальної  держави. Майбутня держава Платона  мала би бути господарчо відокремленою  й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках власників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.

Натурально-господарський  характер поглядів Платона знайшов  відображення у його ставленні до землеробства як найважливішої галузі економіки, економічної основи держави, хоч він визнавав і важливість ремесла в економічному житті  держави. Торгівля, як і раніше, оголошувалася  заняттям непочесним.

Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною  дійсністю античного світу й  висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, грошей та їхніх  функцій, економічної ролі держави. При цьому він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю  рабів, зневажливо ставився до представників торговельно-лихварського капіталу, нагромаджувачів грошового багатства, що розкладають суспільний лад і душу людей.

2.1Економічна думка Стародавньої Греції

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини  у творах Арістотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. З його численних праць, що охоплюють  найрізноманітніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться  міркування з економічних питань. Арістотель досліджував більш широке коло теоретико-економічних проблем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригінальність. Виходячи з того, що природний потяг  людей до спільного життя приводить  до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соціальною основою такої держави  мають бути громадяни, які володіють  «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній достаток з усіх благ якнайліпший». Населенням держави  є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля  держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки  Арістотель також уважав землеробство.

Основою виробництва, на думку  Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання  філософа, що рабство є природним  явищем. За Арістотелем, панування й  підкорення — це універсальний закон  природи, необхідний для «взаємного самозбереження» («деякі істоти різняться  в тім відношенні, що одні з них  неначе призначені до підлеглості, а  інші — до владарювання»). Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим  судилася доля рабів, і таким бути рабами не тільки справедливо, а й  корисно. Рабами, за Арістотелем, мають  бути лише варвари, бо варвар і раб  за природою своєю поняття тотожні. Рабство Арістотель зв’язував із поділом праці на розумову й фізичну: раби — це ті люди, котрі від природи  можуть виконувати лише фізичну роботу, а вільні — ті, яким призначено долею  займатися розумовою працею. Навіть «ремісник, який порається коло низького ремесла, перебуває в стані дещо обмеженого рабства». Вільні тому і  є вільними, що вони не знають фізичної праці. Основні безпосередні виробники  — це раби. Відтак існування рабства  є економічною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене  душею знаряддя». А через те, що раби є першим предметом власності, то саме вони стають основою багатства  й головним джерелом його збільшення 1.

Арістотель розрізняв  два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство  як накопичення грошей. Багатство  першого виду має межу, якою є  споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього  Арістотель розрізняв економіку  і хрематистику. Під економікою він  розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв’язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав  мистецтво наживати багатство, робити гроші. Це діяльність винятково у  сфері обігу, спрямована на накопичення  багатства у формі грошей (велика торгівля і лихварство), яка є, на думку Арістотеля, неприродною.2 Засуджуючи хрематистику, він, проте, розумів, що економіка  неминуче переходить у хрематистику.

Розмежування двох видів  багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага. Кожне благо, писав він, може бути використане за призначенням чи, навпаки, не належним чином. Так, сандалію можна  взути або скористатися нею для  обміну. І те, і те, за Арістотелем, є споживними вартостями сандалії. Проте використання сандалії для  обміну є неприродним способом її уживання, бо природним Арістотель уважав лише безпосереднє споживання, «притаманне речі» як такій (саме як споживній вартості). Водночас споживною  вартістю блага для його власника буде і здатність блага обмінюватися на інше благо, тобто його мінова вартість. Отже, Арістотель, власне, відкрив дві  сторони товару. Уважаючи природними лише ті економічні відносини, котрі  відповідають натуральному господарству, і розглядаючи товарно-грошові  відносини як неприродні, давньогрецький мислитель, однак, значно глибше, ніж  його попередники, дослідив ці останні. Він зазначив, що потреби пов’язують людей в єдине ціле і зумовлюють обмін і що «як без обміну не було б... взаємовідносин, так без  прирівнювання — обміну, а без  порівнянності — прирівнювання».1 Висловивши надзвичайно важливу  думку про прирівнювання й  порівнянність обмінюваних речей, Арістотель, проте, не визначив, що саме робить їх такими. Він гадав, що різні  речі є в принципі непорівнянними, але стають такими за допомогою грошей, оскільки це диктується практичною потребою.

Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім’ями (общинами), а потім стали розвиватися  всередині них. Поширення мінової  торгівлі поступово привело до появи  грошей, і мінова торгівля перетворилася  на товарну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком  торгівлі. Гроші існують для зручності  обміну. «Неначе заміна потреби, за спільною домовленістю з’явилася монета, — писав він. —... Монета, немовби  міра, роблячи речі порівнянними, прирівнює»2. Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й  міри вартості. У міру нагромадження  грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики. Таким  чином, у своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав  перехід від форми Т—Т до форми  Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню  форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал, він гостро засуджував, як і лихварство.

У цілому економічна думка  Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких  мислителів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розглядали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них натурально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, поглиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв’язані зі спробами теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозуміти закони господарського життя.

2.2 Економічна думка Стародавнього Риму

Стародавній Рим виник  у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв’язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.

Трактат «Землеробство», написаний  Марком Порцієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.), узагальнює досвід і  містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід  від якого «є найчистішим, найпевнішим  і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване  натуральне господарство, власник якого  купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має  якнайменше купувати і якнайбільше  продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації  в ньому виробництва і праці  рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він  давав якнайбільший прибуток. Для  того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше  обладнання.1 Не надаючи великого значення засобам виробництва, Катон, проте, виняткову увагу приділяє рабам  і організації їхньої праці. Він  радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу  між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної  роботи та доброї поведінки. Кожен раб  має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система  «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосередньо  наглядати за працею рабів мав  раб-наглядач (вілік). Працюючи серед  інших, він «буде знати, що в рабів  на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі»

. Про виконання наказів  вілік мав звітувати господареві,  котрий сам мусив керувати  всім маєтком. Крім рабів, Катон  передбачав залучення до роботи  в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки  як тимчасовий і допоміжний  захід. 

Позбавлення селян землі  і концентрація її в руках великих  землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання  проектів таких реформ та їх втілення в життя зв’язані з іменами  народних трибунів братів Гракхів —  Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали, по-перше, у відновленні та зміцненні  дрібного землеволодіння; по-друге, у  поверненні пролетарів (зубожілих дрібних  виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земельних  ділянок, що можуть бути у розпорядженні  одного господаря (однієї родини). 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею одною тисячею  югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по 30 югерів (близько 9 га) серед безземельних та малоземельних  громадян Риму. Запропонований проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито.

Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної  думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій  Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких  господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники  — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду  дохідності він і розглядає питання  організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але  передовсім — властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати  вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними»1, — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію  господарства, Варрон визнавав потребу  його ринкової орієнтації, оскільки, з  одного боку, власники маєтків змушені  купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно  виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою.