Економічна думка стародавнього Сходу

1. Економічна думка стародавнього  Сходу

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, —  це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності  та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний  характер і відображують позицію  насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою  символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі  мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх  цивілізацій неодноразово коментували  й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного  Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття  до н.е.) були започатковані конкретні  економічні науки (статистика, облік  та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (I тисячоліття  до н.е. — IV століття н.е.).

Одні з перших вiдомих  нам пам’яток економічної думки  належать до епохи Стародавнього  Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх  єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна  довідатися насамперед з творів державних  чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення  Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання  Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися  переписи населення з урахуванням  вікових і професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи  характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх  виробників матеріальних благ у староєгипетському  суспільстві.

Важливе місце у давньоєгипетській  літературі належить повчанням —  творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання  гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (ХХII ст. до н.е.) дає уявлення про політичні та економічні функції  фараона — глави держави, про  класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одного боку, і возвеличування, нагородження царем  своїх вельмож, жерців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед  них бунтарів1. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальнюється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього  Єгипту. При цьому оспівується  та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрархічній державній  системі. Ідеться про привілеї, незалежність, загальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після  підготовки в спеціальній школі  писання.

Заслуговують на увагу  такі пам’ятки економічної думки  Стародавнього Єгипту, як «Проречення  Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи  управління, розкрадання податкових декларацій, знищення сувоїв законів  судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.                                                                                                                        Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

Відомою пам’яткою економічної  думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського  царя Хаммурапі. Текст законів складається  зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна  мета законів — усебічне зміцнення  економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погляду) статті, присвячені питанням охорони власності  вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння  вільних громадян. Закони Хаммурапі  захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних  службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому  випадку, продажем винуватця у довічне  рабство. У цілому закони царя Хаммурапі  є системою правових норм, спрямованих  на регулювання соціально-економічних  відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.

2.Економічна думка Стародавньої Індії                                                                  Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну  умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує  господарської діяльності мирян, подаянням  яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода  до досягнення нірвани, а боргова  кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко  уникати заборгованості та своєчасно  сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських  творів грунтується на концепції  трьох цілей життя людини —  релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих  цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», про кохання (каму) — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — I ст. н. е.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися  міфічному родоначальникові людей  Ману.

У «Законах Ману» економіка  розглядалася як сфера діяльності варни  вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих  вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої  праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця  орендарів-половинщиків, найманих працівників  у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про  мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у  своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому  подано грунтовні відомості про  економіку, адміністрацію, соціальні  та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню  політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну  роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі»  викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів  староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються  як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від  зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також  питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним  прибутком. Ринкові наглядачі могли  встановлювати «справедливі ціни»  на товар, а на аукціонах стягати  різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався  в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася  — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних  товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості  про економічний лад держави, а також відображено практичні  знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування  та з інших питань економічної  політики.

3.Економічна думка Стародавнього Китаю

виникла та розвивалася у  рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської  суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Протягом століть  між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання  держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним  напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий  вплив на соціально-економічний  та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього  напряму походить від імені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати  вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, установлений іще  легендарними правителями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики  та моралі; розглядало регламентацію  патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцієм було запропоновано  своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель  мав дотримуватися економії у  витратах та дбати про людей. Пропонувалося  багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки й залучати народ  до громадських робіт, не порушуючи  сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено  гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне  небезпеку повалення правителя.

Видатним представником  конфуціанства у Стародавньому  Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ  є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайуспішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні  общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа  так за порядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася  на дев’ять однакових ділянок. Вісім  із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята («суспільне поле») — усіма  цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював  помірні податки та виступав за надання  селянинові часу, необхідного для  обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами  та ремісниками. Розглядаючи питання  торгівлі, Мен-цзи зауважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад черевики) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці  на їх виробництво.

Виразником економічних  ідей стародавнього конфуціанства  був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відміну від  Конфуція і Мен-цзи, виходив з  «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення  людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими  користується одна людина, є результатом  праці багатьох людей, оскільки кожна  людина не може одночасно володіти мистецтвом усіх [ремесел]1. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили  обов’язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов’язків у  державі має бути її правитель. Після  того, як усі посади та справи належно  розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.

Згідно з поглядами  Сюнь-цзи основними принципами економічної  політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечення достатку народові, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощадливість  забезпечить державі надлишки суспільного  продукту. Їх треба нагромаджувати і зберігати.

Як бачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послідовниками, еволюціонувало та модернізувалося, усе  більше пристосовуючись до умов централізованої  держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюро­кратичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального  порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство  прагнуло міцного, незмінного соціального  порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських  робіт під час жнив, дбати про  поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.