Економічна думка стародавнього Сходу

Конфуціанство зазнало також  впливу такої течії старокитайської  суспільної думки, як легізм. На відміну  від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли  питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а  на досконалому законодавстві.

Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновників  був Лі Куй — перший міністр  правителя царства Вей (424 —

386 до н.е.). Він склав  «Зведення» усіх наявних до  нього законів, котре стало  основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є  відомості, що Лі Куй створив  учення про найповніше використання  сил землі, утіливши в ньому  ідеї державного регулювання  хлібного ринку. Держава, як  уважав Лі Куй, мусить регулювати  ціни на зерно, закуповуючи  його у врожайні роки і продаючи  за твердими цінами з державних  комор у роки стихійних лих  та голоду.

Визначним представником  школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н.е.), відомий іще як Шан  Ян. Його економічні погляди викладено  у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан  Ян уважав, що держава досягає процвітання  за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно  нагромаджувати великі запаси продовольства  для ведення воєн і утримування  чиновників. А оскільки, на думку  Шан Яна, сільське господарство тогочасного  Китаю перебувало у занедбаному  стані, держава мусила активно проводити  політику «повернення до землі». Шан  Ян пропонував здійснити загальний  подвірний перепис селян і  законодавчо запровадити єдиний податок із кількості зібраного  зерна, насильно залучати до землеробства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити  мито на заставах та ринках, щоб запобігти  скуповуванню зерна за дешевими цінами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської  общини. Він був проти перетворення вільного населення на орендарів  та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним  селянам.

Інший представник школи  легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був  прихильником жорсткої централізації  влади в державі, зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню  законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною  основою країни Хань Фей також  уважав сільське господарство. Він  вимагав заохочення землеробів і  солдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бідності він  убачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям оподатковувати багатих.

У трактаті «Янь те лунь» («Розмірковування про сіль та залізо») знайшла відображення дискусія між легістами і конфуціанцями

(81 р. до н.е.) з питань  монополії держави на видобуток  солі й виробництво заліза. Зміст  трактату свідчить про високий  рівень старокитайської економічної  думки і показує, як практика  ставала критерієм життєздатності  ідей. У цій дискусії конфуціанці  виступили з критикою державної  монополії на видобуток солі  і виробництво заліза, яку було  запроваджено в 120 р. до н.е., що призвело, на думку конфуціанців, до погіршання якості залізних  знарядь і збагачення чиновників. Конфуціанці вважали, що землеробство  є основним заняттям населення  і тому шкідливою є державна  політика, спрямована на підтримування  ремесла й торгівлі. На думку  ж легістів, причиною браку продовольства  в країні був не занепад  землеробства, а, навпаки, погане  постачання селян знаряддями  праці через нерозвиненість ремесла  й торгівлі. Легісти обстоювали  прогресивну ідею суспільного  поділу праці. Конфуціанці, у  свою чергу, справедливо вказували  на низьку якість металевих виробів, вимагаючи виробництва досконаліших знарядь праці для сільського господарства.

До критиків конфуціанства  належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) —  засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його послідовників викладено  в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали  проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну  працю джерелом багатства й закликали  всіх старанно працювати, щоб досягти  щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення  громадського життя Мо Ді та його прихильники  вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди»1. При цьому було поставлено питання  про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна  любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні  стосунки між людьми, а «загальну  користь» — як суму окремих (індивідуальних) інтересів.

У IV — III ст. до н.е. з’явилася  книжка «Дао де цзин», що в ній викладалося  вчення даосизму. Автором її вважають Лао-цзи (VI — V ст. до н.е.) — основоположника  даосизму й сучасника Конфуція. Поняття  «дао» (буквально шлях, закон) тлумачиться  як природний, закономірний рух і  мінливість усього сутнього. Цей рух  не допускає будь-якого зовнішнього  втручання. Усе соціальне зло, на думку Лао-цзи, є наслідком порушення  цього закону, заміни його «людським  дао» через несправедливість правителів. Даосизм виступав проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств, розбою та чванства багатіїв. У ньому міститься  ідея пасивного протесту — «недіяння», бо люди здатні лише збагнути навколишній  світ, але не можуть нічого змінити  в ньому. Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися  до колишніх «добрих» часів.

Економічну думку Стародавнього  Китаю яскраво відображено також  у трактаті невідомих авторів  «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін у природі й  суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням  урожайних і неврожайних років. Автори трактату, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через  це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки.

Автори «Гуань-цзи» виходять з того, що могутність держави зростає  завдяки наполегливій праці. Тому вони пропонують провести регламентацію  праці землеробів, ремісників, торговців  та служилих людей, аби ці соціальні  групи населення не міняли своїх  занять, маючи в такий спосіб можливість постійно передавати свої знання та навички  молодшим. Зміцнення землеробства вважалося  найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату радили здійснити  ряд заходів: визначити родючість  ділянок ріллі, розподілити їх більш  рівномірно, установити рівень оподаткування  відповідно до якості землі, не залучати селян до інших робіт протягом сільськогосподарського року, давати їм дешеві кредити й організувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.

Великого значення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. «Ринок — те, з чого впізнають  порядок і безладдя [в господарстві]», — зазначається в трактаті. Якщо правитель «сам тримає в руках  можливості для регулювання хліба, грошей і металів, тоді вся країна може бути у стійкому стані»1. Виходячи з цього автори «Гуань-цзи» запропонували  «принцип урівноважування господарства». Згідно з ним рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всього врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу «запобігти [можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.]»2.

У трактаті також розглядалися питання податків і грошового  обігу. Пропонувалося замінити прямі  податки на залізо та сіль непрямими, застосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській  практиці Стародавнього Китаю.

4. Економічна думка античного світу                                                                                                                          В античній літературі економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища.

Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних питань не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригінальністю. Вони лягли в  основу всієї економічної науки. Економічна думка періоду раннього рабовласництва (Х — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому  епосі (поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах  міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родового ладу до рабовласницького. Якщо перші  прояви економічної думки стародавніх  греків зв’язані з ідеалізацією общинного  ладу, натурального господарства, звеличуванням  землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища  селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.

Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом  і керівником афінської держави  в 444 — 429 рр. до н.е. Перікл практично  ліквідував майновий ценз, увів плату  за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і  колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демокрітом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та

Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про примарність  багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не  можна назвати бідним того, хто  задоволений своєю долею» і «не  можна назвати багатим того, хто  не задоволений тим, що має»). Він  захищав приватну власність, виправдовував  рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю  економічну діяльність зв’язував із моральними чеснотами, оскільки для  того, щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для  того, щоб зберегти багатство, —  стриманість. Він також казав  про відносність багатства, засуджував прагнення до наживи, радив бути бережливим і задовольнятися малим.

У добу загострення суперечностей  і початку кризи рабовласницького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка  Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної  спадщини людства.

Свої економічні погляди  Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був  пошук шляхів подолання притаманних  такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми  рабоволодіння як такі, що нейтралізують  деякі суперечності рабовласницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для  цього, як він гадав, треба використовувати  матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх працювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність  між розумовою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають  займатися раби (виконавці), а людям  вільним (керівникам) належать функції  нагляду й управління.

Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш  стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а  до ремесла він ставився досить зневажливо. Він не залишив без уваги і  проблеми товарно-грошових відносин з  огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу  в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав  він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той  зможе виконувати її якнайліпше»1. Ксенофонт  бачив зв’язок між поділом  праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у  малих містечках відносно високий  рівень його у великих містах.

Заслугою Ксенофонта є  постановка питання про подвійне використання блага — як споживної  цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він  її продасть, вона — цінність; якщо не продасть, а володітиме нею, —  не цінність»). Отже, по суті, ідеться  про дві властивості товару. Не заперечуючи значення грошей, Ксенофонт  визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство.

Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав  багато творів філософського, соціально-політичного  та іншого змісту. Основні твори, в  яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава»  Платон виклав свою концепцію ідеальної  держави. Вихідною в його теоретичній  побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих  і 

 бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих  і держава бідних. Нерівність, на  думку Платона, випливає із  самої природи людей, через  що є нездоланною. Проте кожна  людина має одержувати свою  частку відповідно до своїх  здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є  обмеженими, а її потреби —  різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між  потребами людей і можливостями  їх задоволення. Розв’язання  цієї суперечності Платон бачить  в утворенні міста (слово «місто»  у греків було фактичним синонімом  слів «держава» й «суспільство»), тобто об’єднання людей, в  якому існує поділ праці. Саме  поділ праці у Платона є  основним принципом побудови  держави та її природною основою.