Власність

        Для докапіталістичних формацій найбільш характерною була під­невільна праця безпосередніх виробників, яких примушували труди­тись методами позаекономічного примусу. Власність на засоби вироб­ництва була наслідком кооперації праці, її результати присвоювалися державними правителями, власниками рабів і кріпаків. Робоча сила безправних її носіїв відокремлювалася від засобів виробництва. Тому відносини присвоєння в основному були відносинами експлуатації людини людиною.

За капіталізму наймані працівники стають юридичне вільними особами що не мають власних засобів виробництва (землі, знарядь праці і т п ) та інших джерел існування. Тому вони змушені найматись, тобто продавати свою робочу силу щоб жити (економічний примус до праці). На нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI - до кінця XIX ст.) домінуючою була індивідуальна капіталістична влас­ність - приватна за формою, з присвоєнням і результатів чужої пра­ці (найманих робітників). Водночас була представлена і трудова при­ватна власність. Це фермерські господарства, на яких працювали лише фермери та члени їх сімей, а також дрібні промисловці, торгівці. В останній третині XIX ст. пануючою стала колективна капіталістич­на власність, зокрема, акціонерна. При цьому індивідуальна приватна власність заперечується не повністю, а діалектичне, зберігаються її по­зитивні риси. Тому малі й середні капіталістичні підприємства, що пе­ребувають у приватній власності, не зникають, а доповнюють крупні, в тому числі гігантські монополістичні об'єднання, інші форми влас­ності. Чітко розмежувати власність трудову і нетрудову стає важко, особливо в акціонерному капіталі.

Відомий американський економіст П. Самуельсон, віддаючи на­лежне індивідуальній приватній власності, все ж назвав її «анархією плюс «констебль», а Б. Гаврилишин - «ковбойською економікою». Нетрудова приватна власність заперечується Біблією, особливо влас­ність на землю. У розвинутих країнах домінуючою сьогодні є така колективна форма власності, в якій переважають партнерські інтер­еси й цінності (фірм, компаній), що оптимально узгоджується з Інди­відуальними інтересами працівників, а отже, й з приватною формою власності.

Таким чином, в сучасних умовах приватна власність не може бути пріоритетною формою розвитку продуктивних сил. Ця роль уже на­лежить колективній, державній та інтегрованій власності. Аналогічно еволюціонують і ціннісні орієнтири прогресу суспільства. Обмеженість приватної власності була визнана, зокрема, на міжнародній конфе­ренції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації у червні 1992 року на рівні глав держав та уря­дів. Учасники цієї конференції на найвищому рівні зробили висно­вки у вигляді рекомендацій майбутньому людства, що врятувати його в межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, неможливо, бо вона заснована на прагненні до нестримного зростання споживання й зумовлює різку поляризацію рівня життя, а отже, по­роджує нові й украй загострює існуючі соціальні конфлікти. Людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, що спирати­меться на важелі централізованого розвитку на рівні окремої держави і світової співдружності загалом. Ця модель головним чином повинна виражати інтегровані інтереси суспільства, а відтак інтереси приват­ного підприємництва.

3.4. Трансформація власності в перехідній економіці

Світові тенденції власності повинні враховуватись, бути орієнти­ром й у процесі ринкової трансформації відносин власності в Україні. Коли йдеться про створення нації власників у моделі народної еконо­міки, як пише наш відомий економіст С. В. Мочерний, то основою їх формування, з одного боку має стати колективний характер праці й колективна власність, а з іншого - індивідуальне привласнення на основі трудової участі в цих колективних процесах. Інакше кажучи, формулою тут є: приватна власність на базі колективної, а не навпаки.

В ході реформування відносин власності, відповідно до Закону України «Про власність» (лютий 1991 р.) основними й рівноправни­ми формами власності в Україні є приватна, колективна і державна. Проте в Конституції України закріплена лише приватна і державна форма власності (ст. 13,14 і 41)- Де відтворення реалій кінця XVIII - початку XIX ст., коли акціонерна власність як найсучасніша форма колективної власності ще не стала основною формою розвитку про­дуктивних сил.

Нова система власності в Україні формується на основі роздержав­лення та приватизації в ході економічної реформи. Мета — демонополі­зація господарства, яке в минулому в основному базувалося на загально­народній (державній) власності. Роздержавлення означає перетворення її в інші форми власності. А приватизація — це процес перетворення інших форм власності у приватну. Все це разом отримало назву трансформації, тобто «тихої» революції у кардинальних змінах відносин власності.

Однак, не дивлячись на уже тривалий період трансформація влас­ності не дала бажаних наслідків, на які очікувало більшість населення. Перехід до соціальної ринкової економіки гальмується, господарство і суспільство опинилися в глибокій кризі. Мабуть тому, що штучне (а часто й незаконним шляхом) здійснення роздержавлення, як і прива­тизація, ще не означають формування дійсного власника — господа­ря. Так і не вдалося забезпечити плюралізм форм власності. Держава у вигляді численного чиновництва зберегла ключові позиції в еконо­міці внаслідок переплетіння влади і власності. Колективна трудова власність не стала ведучою, що характерно для цивілізованих країн. Економічна реформа виявилась кланово-номенклатурною, породила небезпечний тіньовий сектор підприємництва і відповідний ринок. Спроба провести приватизацію державної власності через розподіл її серед членів суспільства виявилася примітивною і неефективною. Така політика спричиняє руйнування продуктивних сил, відновлює віджилі у світовому процесі еволюції форми власності.

Удосконалення відносин власності повинно відбуватися на науко­вій основі з урахуванням світового досвіду. Це насамперед, становлен­ня трудової колективної власності на основі розвитку продуктивних сил, перетворення державної власності із нетрудової у трудову, що вимагає передачі засобів виробництва та його результатів у власність тим, хто їх створив. Це і буде формування на ділі виробників як повно­правних господарів і власників.

Майбутнє цивілізованої держави — створення умов для функці­онування змішаної економіки, тобто рівнозначного конкурентно­го існування усіх форм власності і форм господарювання на ринку, найповніше сприяння на цій основі розвитку особистості, інтеграція національної економіки у світове господарство. Для цього Україні не­обхідно створити власну економічну систему як сутнісно нову і якісну інтегративну цілісність.

Висновок

Отже, узагальнивши дану роботу у висновку треба написати:

1.Пошук відповіді на запитання, що таке власність, постійно перебував процесі осмислення людьми своєї діяльності. Найбільш поширеними відповідями на це запитання (на рівні повсякденних, життєвих уявлень) є, мабуть, такі: «власність – це все, чим я володію», «власність – це багатство, що належить кому-небудь» і т.п. Відомий французький соціаліст П.Ж. Прудон дав, мабуть, найкоротше і найкритичніше визначення власності: «власність – це крадіжка».

Власність, як правило пов’язана з річчю – це й фіксується на побутовому рівні як її сутність. Однак власність – не просто річ, а відносини між людьми з приводу привласнення речей полягає основна, глибинна характеристика власності як економічної категорії.

2. Власність одночасно є категорією економічної і юридичної науки, тому її важливо характеризувати і з юридичної, правової сторони.

Як юридична категорія власність – це відносини володіння, користування і розпорядження об’єктом власності, закріплені в нормах права. Однак майнові відносини можуть відбивати виробничі відносини не тільки через норми права, але й норми моралі, приймати форму звичаїв, правил справедливості і т.п. Людина не краде чужого майна, наприклад, не тому, що боїться юридичної кримінальної відповідальності, а тому, що це суперечить моралі, звичаям даного суспільства.

3. В кожній економічній системі власності належить провідне місце. Вона є ключовою економічною категорією. Будь-яка виробнича ді­яльність починається з відносин власності. Власність у підсумку є гли­бинною формою розвитку продуктивних сил, показником соціальної справедливості у суспільстві, головним елементом його економічної системи. Значення власності можна оцінювати на всіх рівнях її реалі­зації від особи до світового господарства.

4. Як і люба система, тип власності ха­рактеризується наявністю певних елементів, їх специфічною комбіна­цією та ієрархічністю, взаємозалежністю, органічною цілісністю тощо, а головне — ведучою ланкою у динамічному процесі розвитку.

5. При класифікації форм власності загальновизнаним є підхід до їх визначення за суб’єктом власності. Відповідно до цього виділяють приватну, колективну, державну та змішану форми власності. Та або інша форма власності забезпечує реалізацію певних еконо­мічних інтересів. Економічні інтереси або спонукальні стимули, мотиви людей до дії поділяються на індивідуальні, групові (колективні) і загаль­нонародні. Вони діють у системі, одночасно знаходячись у протиріччях між собою, для розв'язання яких необхідне чітке і справедливе законодав­ство, що забезпечувало б плюралізм форм власності. У постсоціалістичних країнах, у тому числі в Україні, на забезпечення різноманіття форм власно­сті спрямована економічна політика роздержавлення і приватизації державних підприємств. 

6. Світові тенденції власності повинні враховуватись, бути орієнтиром й у процесі ринкової трансформації відносин власності в Україні.

Стратегічними напрямами трансформації власності в Україні в сучасних умовах є:

      визнання рівноправності різноманітних форм і видів власності;

      органічне поєднання працівників із засобами виробництва на основі розвитку малого і середнього бізнесу, індивідуального підприємництва;

      широкий розвиток змішаних, інтегрованих форм власності;

      розвиток інтелектуальної власності, значення якої неухильно зростає.

       У своїй роботі я спробував узагальнити весь зібраний мною матеріал, але в процесі розгляду даної теми, у мене виникла величезна кількість питань, на які я у швидкому майбутньому сподіваюся знайти відповідь.

Список використаної літератури

1.      Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996р. – К.: Преса України, 1997.

2.         Господарський кодекс України. – К.: Парламент. в-во, 2005.

3.         Башнянін Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.:                     Ніка-Центр. Ельга, 2000.

4.         Грабинський І. Сучасні економічні системи. Львів. Інтерко, 1997.

5.         Економічна теорія: Навч. посібник/За ред. В.О. Білика, П.Т. Саблука;

        4-е вид., перероб. та доп. – К.: ННЦ ІАЕ, 2004.

6.     Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред.

        В.Д. Базилевича.- К.: Знання-Прес, 2001.

    7.     Мельник Л.Ю., Макаренко П.М., Кириленко І.Г. Економічна теорія на

            межі тисячоліть: Навч. посібник. – К.: ІАЕ УААН.- 2003.

     8.    Мочерний С.В. Політекономія: Підручник. – 2-е вид., випр. -  К.: Вікар,

            2005.

     9.    Основи розвитку суспільного виробництва: Посібник для студ. екон.

            Спеціальностей / Укл. Г.А. Орехівський. – К.: НАУ, 2004.

10.          Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних

реформ. – К.: Фенікс, 1998.

- 32 -