Власність

За другою ознакою підприємництво може бути представлене: різни­ми видами виробничої діяльності в промисловості, сільському господарст­ві, будівництві і т. д.; різноманітною торговельною діяльністю, наданням послуг (туристичний сервіс, юридичні, різного роду консультаційні та ін.); комерційним посередництвом і т. д.

Підприємницька діяльність можлива тільки за певних умов, а саме;

-   наявність організаційно-економічної самостійності;

-   повна економічна відповідальність за результати діяльності;

-   правові гарантії з боку суспільства;

-   дотримання етики підприємництва,

На рубежі тисячоліть відносини власності еволюціонують за різ­ними напрямами, стають різноманітнішими і складнішими за формами, обумовлюють більш широкий спектр видів і форм підприємницької діяль­ності, оскільки:

•              абсолютне привласнення поступається частковому, неповному
привласненню; відбувається поділ суб'єктів користування, володіння і розпорядження; ті або інші аспекти повноважень власника делегуються різ­ним соціальним інститутам;

∙              соціально-економічні потрясіння XX сторіччя призвели до транс­
формації суб'єктів власності, їх функції тепер фактично виконують різноманітні соціальні, професійні, посадові, вікові, національні, регіональні й
інші групи і прошарки населення, інтереси яких складно переплелися між
собою;

•    різко ускладнилася народногосподарська система і докорінно змінився сам об'єкт привласнення. У цій якості все в більшій мірі виступають не стільки матеріалізовані засоби виробництва, скільки технології, знан­ня, ідеї, інформація;

•    об'єктивній багатомірності процесів усуспільнення повинен від­
повідати і плюралізм форм власності. Тенденція соціалізації власності веде
до того, що той самий індивідуальний і колективний суб'єкт вступає в кілька типів, форм, видів відносин власності, а колишні чіткі межі між ними розмиваються.

Наступною після індивідуальної є колективна форма власності, її об'єкти належать не одній, а декільком (чи багатьом) незалежним фі­зичним або юридичним особам. Вони на рівноправній основі спільно володіють, розпоряджаються і користуються засобами виробництва і результатами праці. Колективна власність зумовлена поглибленням суспільного поділу праці, її колективним характером. Усуспільнення виробництва і праці — загально економічний процес. Первинною ланкою економіки служать підприємства, фірми, компанії, товари­ства і т. п., головною продуктивною силою яких виступають трудові колективи, а матеріальною основою їх діяльності — колективна влас­ність на мікрорівні.

Одна з поширених доктрин західної економічної думки («Економікс») визнає лише суспільну, ототожнюючи її з державною, та приватну форму власності, різновидом якої стає колективна власність. Аналогічно це проповідується деякими вітчизняними вченими, які іно­ді замість форм називають два типи власності — приватну і суспільну. Найбільш послідовна і глибоко аргументована критика такого підхо­ду міститься у працях відомого економіста-теоретика С.В. Мочерного. Якщо розрізняти лише суспільну і приватну власність, то ігноруються існуючі, відносно самостійні колективні інтереси, їх роль у підвищенні ефективності виробництва як окремої рушійної сили, нехтується еко­номічна основа свободи трудових та інших колективів, заперечуєть­ся проміжна ланка, перехідна форма між іншими формами власності, штучно розривається колективний характер праці переважної кіль­кості працівників з відповідною формою власності (привласнення).

Аналогічно індивідуальній колективна власність може бути трудо­вою і нетрудовою. В першому разі власність (блага) є надбанням пра­ці лише членів трудового колективу. З використанням і присвоєнням результатів праці тих, хто не входить до нього, власність набуває рис нетрудового характеру. Наприклад, при капіталізмі нетрудова колек­тивна власність на підприємствах базується переважно на найманій робочій силі і лише частково на праці власників засобів виробництва, зусилля яких зводяться в основному до управління та контролю за ви­робничим процесом.

У сучасному суспільстві колективна форма власності домінуюча, має найбільше різновидів. Зокрема, з урахування деяких обмежень, видами колективної власності можуть бути групова, кооперативна, партнерська, асоціативна, корпоративна (акціонерна), власність гро­мадських та релігійних об'єднань (партії, профспілки, церкви і т. п.), або просто власність трудового колективу. Більш деталізовано види колективної власності аналізуються в темах про підприємництво і під­приємство та в окремому курсі мікроекономіки. Нижче буде акценто­вана увага на еволюційних аспектах колективної власності.

Але надалі спочатку розглянемо загальну форму власності. Така назва вказує, що її суб'єктами є всі члени суспільства, чи окремі ка­тегорії населення (громадян). Вони спільно привласнюють засоби ви­робництва та його результати, є рівноправними співвласниками на­ціонального багатства, використовують його у певному економічному просторі і часі, в усіх сферах суспільного відтворення.

Загальна форма власності має свої види. Загальнонародна влас­ність означає, що її суб'єктом є все населення країни (об'єкти: тери­торія, природа та її надра, включаючи землю, повітряний простір і т. п.). В певній мірі загально - народні риси виражає державна власність. Проте її персоніфікатором виступає апарат державної влади та інші прошарки людей, близьких до чиновників. У кожній країні існує дер­жавний сектор економіки, який служить матеріальною основою для здійснення владних функцій. Держава покликана виражати інтереси всього народу, не протиставляти політику і економіку, дбати про до­бробут усіх людей. Загальнонародна і державна власності забезпечу­ють вирішення тих проблем, які неспроможний розв'язувати ринок, або ж їх навіть породжує чи загострює: екологія, оборона країни, охо­рона громадського порядку і спокою, культура і духовність, соціаль­ний захист населення, прискорення науково-технічного процесу.

До загальної відносяться муніципальна (у містах), комунальна та інші регіональні види власності, її суб'єктами служать територіально-адміністративні органи самоврядування, а об'єктами користується місцеве населення (житлово-комунальне господарство, громадський транспорт та інші комунікації).

Головне багатство суспільства — людина, її розвиток. Соціальне — економічне зростання все більше залежить від інтелектуальної влас­ності. Досягнення людського розуму, відкриття і винаходи, патенти і ліцензії, всілякі інновації та новоутворення, або по-західному «ноу-хау» — все це об'єкти інтелектуальної власності. Вони є результатом творчої праці, реалізації природних і набутих здібностей індивідів. Сюди ж відноситься підготовка висококваліфікованих кадрів для на­родного господарства. Знання і наука є безпосередньою продуктив­ною силою суспільства. До інтелектуальної власності відносяться та­кож твори літератури і мистецтва, культурні пам'ятки і реліквії та інші цінності, які мають загально національне значення. Все це сприяє все­бічному гармонійному розвитку особистості працівника, що розши­рює можливості людини економічної. Тому важливо, зокрема, приско­рювати розвиток соціально-культурної сфери, як у місті, так і на селі, з метою задоволення духовних потреб людей.

У більшості країн світу особливої ваги набуває сьогодні змішана власність. Найбільш характерна вона для соціальної ринкової еконо­міки. На Заході, наприклад, домінує нині акціонерний капітал, власни­ками якого (акцій) можуть бути окремі громадяни, фірми, товариства, компанії, різні інші організації, держава та її інститути. І все це може акумулюватись на одному підприємстві. Змішана власність поєднує усі її форми і різновиди. Це інтегральна власність, що базується на вико­ристанні різних підходів до присвоєння. В результаті створюються ком­біновані організаційні форми господарювання, як шляхом об'єднання окремих господарюючих суб'єктів, так і поєднанням різних форм влас­ності одною юридичною особою. Прикладом останнього є спільні під­приємства, де залучається й власність іноземних суб'єктів.

Міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя і розвиток світового ринку спричинили появу міжнародної власності, її суб'єктами виступають усе співтовариство, самостійні утворення груп країн, міжнародні організації. Вони спільно викорис­товують об'єкти власності для реалізації програм і проектів загально планетарного та регіонального значення, вирішують глобальні про­блеми людства. Україна є повноправним членом ООН, численних міжнародних асоціацій і організацій, робить внески, користується і є співвласником світової власності. Така участь сприяє інтеграції вітчиз­няної економіки у світове господарство.

РОЗДІЛ 3. РЕАЛІЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ

Основу економічної системи суспільства, як уже відмічалось, складають відносини власності, їх структура не суперечить, а по­силює провідну роль виробництва у суспільному відтворенні. Усі взаємозв'язки між людьми у процесі виробництва, розподілу, обмі­ну і споживання обумовлюються відносинами присвоєння життєвих благ. Яким же чином власність, безвідносно яка і кому належить, най­краще служить людям?

3.1. Плюралізм власності

Досвід розвинутих країн свідчить, що ця місія власності досягається за умов рівноправності усіх її проявів, можливостей реалізації та відповідного функціонування підприємств в ринковій економі­ці, що отримало назву плюралізму (від. лат. pluralis — множинний). Економічний плюралізм означає наявність і взаємодію різних техно­логічних способів виробництва, форм і видів власності та господар­ських механізмів у межах національної економічної системи. Рівноправність власності обумовлює самостійність і незалежність усіх форм господарювання. Існування конкурентних форм власності — за­гальної, колективної, індивідуальної та їх різновидів є опорою підпри­ємництва і ринку, необхідною базою для побудови розвинутої еконо­мічної системи в Україні, її ядром має стати планомірне функціонування народного господарства, що здійснюється впровадженням національ­ного планування у формі державного регулювання, програмування і прогнозування економіки, щорічного затвердження бюджету та ін. Плюралізм забезпечує оптимальне поєднання інтересів усіх суб'єктів ринку, сприяє повноцінній реалізації власності кожного з них.

3.2. Реалізація власності

Реалізація (лат. realis — речовий) в даному випад­ку означає виконання задуму, отримання результа­ту від застосування власності, її використання ана­лізується за допомогою певних показників на різних рівнях діяльності господарюючих суб'єктів у суспільному виробництві.

На макрорівні найважливішими економічними важелями ефек­тивного функціонування власності виступають державний бюджет, грошовий обіг, фінансово-кредитна система, загальногосподарські пропорції, національний валютний резерв і страховий фонд, держав­ний борг тощо. Інтегральним показником раціонального викорис­тання власності на загальному рівні служить національне багатство. Власність є умовою підвищення ефективності суспільного виробни­цтва, різних форм господарювання, зростання добробуту людей.

На мікрорівні формами реалізації власності виступають показни­ки господарської діяльності підприємств, їх доходи і прибуток, фонд заробітної плати та економічного стимулювання праці, система від­рахувань у державний і місцевий бюджети, податки, соціальний роз­виток трудового колективу, створення необхідних умов для праці, її охорона і безпека.

На рівні індивіда реалізація власності здійснюється перш за все через особисті інтереси, які матеріалізуються доходами населення. Це заробітна плата, дивіденди, пенсії, стипендії, матеріальна допомога, володіння цінними паперами. Велике значення має забезпечення сімей житлом, товарами довгострокового користування та ін., що характе­ризує високий рівень і якість життя.

Плюралізм власності і форм господарювання дає можливість най­більш оптимально і гармонійно використовувати відносини присво­єння та його об'єкти на різних рівнях. З позиції ставлення до них усі форми власності є рівноправними. Однак, на кожному етапі розвитку суспільства пріоритетна роль належала якійсь одній формі чи виду власності. Удосконалювався ринок, який сам виступає специфічною формою реалізації власності. Тому для поглибленого розуміння сучас­них відносин присвоєння в ринковій економіці необхідно розглянути еволюцію власності протягом всієї економічної історії людства.

3.3. Розвиток власності

Власність зароджується у первісному суспільстві. Історично першими її проявами стали такі різно­види колективної форми присвоєння як групова, родова, племінна, общинна тощо. Це була по при­роді трудова колективна власність, оскільки базувалася на спільних зу­силлях, все, що добувалось, разом і споживалось. З поглибленням сус­пільного поділу праці та підвищенням її результативності власність наповнювалась різноманітним і суперечливим змістом.

З розпадом первісне общинного ладу виникає приватна власність, що належить окремій особі, максимум — сім'ї. Матеріальною основою приватної власності служить додатковий продукт, загострення супер­ечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общин­ною) власністю. Спочатку приватна власність базувалась переважно на власній праці (ремісники, вільні хлібороби). Виникає знать, пра­вителі, вожді, державні мужі і наймання, а отже і експлуатація чужої праці. За рабовласницького ладу дрібні селяни не витримували кон­куренції дешевої рабської праці, покидали землю і йшли у міста. Раби, як і кріпаки, повністю належали своїм господарям, були їх приватною власністю.

Значний вплив на існування нетрудової власності справляла над­будова суспільства. Наприклад, азіатська форма общинної власнос­ті на землю мала такий вигляд: земля розподілялась між общинами, а окремі виробники (сім'ї) користувалися нею як члени общини. На чолі общини стояв деспот (володар), який і вважався власником землі. Власність стала відображати присвоєння без відповідних затрат праці, на основі титулу чи посади в державі. Власність і влада зростаються. Утворюється антагоністична форма не тільки самого процесу привлас­нення, а й розвитку всього суспільства. На цій основі згодом виникли рабство, кріпацтво, наймана робоча сила. Власність із засобу вироб­ництва стає засобом одержання нетрудових доходів, забезпечення са­мозбагачення. Ще в країнах древнього світу держава була власником землі, ергастерій (підприємств), іригаційних споруд, доріг, монетних дворів, майстерень для виготовлення зброї тощо. Фактичним власни­ком був апарат правників (чиновників), які користувались нетрудовою власністю від імені і під гарантію держави.