Власність

1.4. Структура відносин та місце власності

Найважливішими поняттями, які характеризують власність одночасно з економічної та юридичної сторін у єдності суб'єктів і об'єктів є володіння, розпорядження і користування. Це органічні скла­дові кожного моменту присвоєння, які відображають у сукупності внутрішню структуру відносин власності.

Володіння є вищою формою присвоєння і означає можливості суб'єкта поступати з об'єктом власності на свій розсуд, як завгод­но, у своїх інтересах - залишати собі або продавати, здавати в орен­ду чи дарувати, навіть знищувати. Єдиним обмеженням, крім здо­рового глузду, звичайно, тут є загально прийняті норми і правила життя у суспільстві. Дії володаря не повинні суперечити чинному законодавству.

Розпорядження має похідне значення від володіння. Ті, хто роз­поряджається власністю, можуть практично вільно застосовувати п об'єкти, проте в межах повноважень, наданих володарем (повним влас­ником). Найчастіше розпорядники Діють від імені володаря за його до­рученням, чи за угодою щодо руху власності та її розвитку.

Користування означає можливості індивідів задовольняти свої потреби за допомогою об'єктів власності, застосовуючи їх для певних цілей за призначенням. Користувачами можуть бути і не власники за­собів виробництва, які найнялись на роботу і використовують за уго­дою робочі місця для реалізації своєї робочої сили.

Структуру відносин власності можна проілюструвати такими прикладами. Якщо взяти державний учбовий заклад, то ним володіє держава. Від її імені, згідно офіційно установлених повноважень (ста­туту) розпоряджається у вузі адміністрація (ректор, деканати і т. п.). А користуються вузом (приміщеннями, обладнанням, літературою бібліотеки тощо) відповідно до його призначення усі співробітники, викладачі і студенти. Якщо взяти індивідуальне фермерське господар­ство, в якому земля та інші засоби виробництва, а, значить, і продук­ція належать сім'ї фермера, який не наймає робочу силу, то він в одній особі поєднує володаря, розпорядника і користувача своєї власності. На Заході таких підприємців називають повними власниками і госпо­дарями. Було б добре, якби наші селяни пройшли таку школу. Це б сприяло подальшому їх об'єднанню у більш високі форми організації ведення господарства.

В кожній економічній системі власності належить провідне місце. Це зумовлюється тим, що власність має неперехідне значення в житті суспільства, ви­ражає його базисні відносини, соціально-економічну форму суспільного способу виробництва. Відносини влас­ності, будучи суттю виробничих відносин, характеризують їх природу на всіх фазах суспільного відтворення. Вирішальне значення має при­власнення засобів виробництва. Власність зумовлює спосіб поєднання з ними працівників. Власність визначає характер праці, її мотивацію, суперечності, потреби, інтереси, конкуренцію, сама є особливою ру­шійною силою економічної діяльності. Власність — основна форма ре­алізації засобів виробництва і результатів праці. Відносини власності, накінець, служать основою відносин у системі ринку. Теоретичним ви­раженням власності у підсумку є вся сукупність економічних катего­рій і законів. Усе це свідчить, що власність вирішальною мірою спри­чиняє природу суспільства та його прогрес, найповніше характеризує спосіб життя кожної людини.

Власність — ключова економічна категорія. Будь-яка виробнича ді­яльність починається з відносин власності. Власність у підсумку є гли­бинною формою розвитку продуктивних сил, показником соціальної справедливості у суспільстві, головним елементом його економічної системи. Значення власності можна оцінювати на всіх рівнях її реалі­зації від особи до світового господарства.

РОЗДІЛ 2. РІЗНОМАНІТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ

2.1. Типи власності

Кожному суспільству характерна своя, властива лише йому система відносин власності, або тип власності. Це найбільш загальне, абстрактне розу­міння її відносин і зв'язків в єдиному комплексі. Відповідно, як змінювалися історично способи виробництва, а значить, і суспільно-економічні формації, можна говорити про первіснообщин­ний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (комуністичний) типи власності. Як і люба система, тип власності ха­рактеризується наявністю певних елементів, їх специфічною комбіна­цією та ієрархічністю, взаємозалежністю, органічною цілісністю тощо, а головне — ведучою ланкою у динамічному процесі розвитку.

Економічна система власності складається із різних форм присво­єння умов, засобів виробництва та результатів праці. У свою чергу кожна форма має адекватні види прояву. На базі форм власності та їх внутрішніх різновидів присвоєння існують відповідні форми господа­рювання, а результати діяльності свідчать про використання, або реа­лізацію власності. Саме домінуюча форма власності у її системі першо­чергово визначає природу способу виробництва і на цій основі — різні суспільства. Системний аналіз, класифікація власності дають можли­вість по-науковому підійти до її функціонування в економічній теорії і практиці. Об'єктивні умови розвитку відносин присвоєння в цілому криються у рівні розвитку продуктивних сил, у глибині суспільного поділу праці.

2.2. Форми і види власності

При класифікації форм власності загальновизнаним є підхід до їх визначення за суб’єктом власності. Відповідно до цього виділяють приватну, колективну, державну та змішану форми власності.

Схематично форми власності представлені на рисунках 1.1 і 1.2.

Рис. 1.1. Власність за формами привласнення і формами права

Та або інша форма власності забезпечує реалізацію певних еконо­мічних інтересів. Економічні інтереси або спонукальні стимули, мотиви людей до дії поділяються на індивідуальні, групові (колективні) і загаль­нонародні. Вони діють у системі, одночасно знаходячись у протиріччях між собою, для розв'язання яких необхідне чітке і справедливе законодав­ство, що забезпечувало б плюралізм форм власності. У постсоціалістичних країнах, у тому числі в Україні, на забезпечення різноманіття форм власно­сті спрямована економічна політика роздержавлення і приватизації держа­вних підприємств.

Рис.1.2. Форми власності

Найбільш конкретно персоніфікованою є індиві­дуальна форма власності, її носіями (суб'єктами) виступають окремі індивіди, або їх сім'ї, які вважа­ються первинною ланкою суспільства. Вони без­роздільно присвоюють об'єкти власності. В залежності від того, як це відбувається, кому, зокрема, належить та чи інша річ, що служить дже­релом володіння, розпорядження і користування можна виділити окремі різновиди індивідуальної власності.                                                                                                                       Особиста власність характерна для кожної людини. З моменту на­родження і протягом усього життя є блага, які виключно задовольняють потреби і належать одноосібне кожному із нас (речі особистого при­значення і вжитку). Аналогічно пояснюється сімейна власність (жит­ло, особисте підсобне господарство селян, домашні меблі тощо). Це речі спільного користування, яке за своєю природою у суспільстві є індивідуальним щодо сімейної родини. Особисту і сімейну власність головним чином споріднює ідентичне походження, єдине джерело — власна трудова діяльність працівника та його сім'ї.

Приватна власність у своїй основі також є індивідуальною, але об'єктами її служать не тільки результати власної праці, а й найманої робочої сили. Приватний власник має не лише свою здатність до праці. Визначально приватну власність характеризує наявність у конкретно­го суб'єкта засобів виробництва та їх використання із залученням ін­ших працівників за угодою на ринку праці.

Тому приватну власність необхідно характеризувати по-різному. Якщо її об'єктом є лише речі (цінності), що здобуті переважно влас­ною працею індивіда та членів його сім'ї з незначним (тимчасовим, се­зонним) залученням інших працівників, то це буде трудова приватна власність. На ній засновані дрібні товарні господарства, в тому числі фермерські на селі, індивідуальні та одноосібні виробництва, значна кількість промислів і занять в побутовому обслуговуванні, роздрібній торгівлі та соціально-культурній сфері. Це малий бізнес, який базуєть­ся в основному на власній праці суб'єкта ринкових відносин.     

В разі орієнтації збагачення індивіда за рахунок переважно чужої (найманої) праці має місце нетрудова приватна власність. Вона стала наслідком появи додаткового продукту із-за підвищення ефективності праці в товарному виробництві. Існує в усіх, крім первіснообщинної, суспільних формаціях. Така індивідуальна власність безпосередньо пов'язана з нетрудовими доходами. Це суперечить походженню влас­ності від праці.

Тому визначні представники економічної думки, починаючи від Аристотеля, застережують від надмірного збагачення шляхом привлас­нення результатів чужої праці, що веде до антагонізмів у суспільстві, породжує соціальні конфлікти тощо. Головна ж економічна небезпека від необмеженості присвоєння полягає у відокремленості робітника, відчуженості його від засобів і продуктів виробництва. В такому разі безпосередній працівник не зацікавлений у підвищенні продуктивнос­ті праці, бо трудиться в основному не на себе, а на власника засобів ви­робництва, якому переважно дістаються продукти використання на­йманої робочої сили. До того ж, приватна власність породжує не лише відокремлення безпосереднього (найманого) робітника від засобів ви­робництва, які йому не належать, а й передбачає відокремлення влас­ника засобів виробництва від безпосередньої участі у створенні жит­тєвих благ, які він переважно споживає. Відносини між робітниками і власниками напружуються і загострюються, виникають різні у них інтереси і т. п., що гальмує розвиток суспільного виробництва.

Нетрудова власність суперечить і природі цивілізованого ринку, гіпертрофує його, веде до застосування нечесних методів конкуренції і виникнення монополізму, кримінального бізнесу, а звідси — корупції, мафії та інших негараздів усього суспільства. Ці проблеми окремо роз­глядатимуться в наступних темах курсу.

Спільним особисто-сімейної і приватної власності у різних їх про­явах є конкретність суб'єкта і загальне джерело об'єкта — економічна діяльність людей. Відмінність же полягає у меті і засобах її досягнення, у призначенні власності. Окремі індивіди-працівники та члени їх сімей прагнуть задовольнити найперші потреби за допомогою своєї праці (харчування, одяг, житло, домашні речі), їх інтересують перш за все споживні вартості продуктів і товарів як об'єктів власності.

Приватні власники намагаються присвоювати і те, що самі не ство­рили, їх основна мета — збагачення, отримання більше вартості і до­даткової вартості, іноді любою ціною. Це основна потреба і мета ін­дивідів, які наживаються головним чином завдяки використанню (експлуатації) чужої робочої сили: рабовласники — рабів, феодали — кріпаків, капіталісти — найманих працівників. Ось чому важливо роз­різняти не лише види індивідуальної власності, а й окремо поділяти приватну власність на трудову (позитивну) і нетрудову, неадекватну гуманній природі людського суспільства.

З погляду внутрішньої структури відносин власності також наявна від­мінність між особисто-сімейною і приватною індивідуальною власністю. Перша більше тяготіє до користування, друга — до володіння речами, що суттєво впливає на суспільну поведінку конкурентних носіїв власності.

Приватна власність, накінець, виникла спочатку як індивідуальна, але потім, внаслідок її розвитку, суб'єктами її стали не лише окремі осо­би (фізичні), а й юридичні особи. Метод наукової абстракції дозволяє все ж помітити, що від цього економічний зміст приватної власності суттєво не змінився. А от індивідуальна її форма переросла у більш ви­сокі форми свого прояву. Це характерно для руху і динамічного розви­тку відносин власності в цілому.

Приватна власність є важливою передумовою розвитку підприємництва. Досить поширеним є ототодження функцій підприємця і власника. У дійсності ж об’єднання в одній особі власника і підприємця – це феномен ХІХ століття. В ХХ столітті відбувся їх розподіл. В сучасних умовах підприємець – це і дрібний власник, і керуючий акціонерним товариством, і орендар, і кооператор тощо.

Підприємництво можна визначати як діяльність власника або уповноважених ним осіб по організації розробки, виробництва і реалізація товарів і послуг з метою одержання прибутку (доходу) (рис. 1.3).

В законодавстві України також визначається суть підприємництва, його види, регламентується право займатися таким видом діяльності певним категоріям осіб. Зокрема, у ст. 1 Закону України «Про підприємництво» відзначається, що: «підприємництво – це самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню ро­біт, паданню послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку».

Можна виділити наступні функції підприємницької діяльності:

•    Ресурсна - мобілізація капіталу, трудових, земельних і інформаційних ресурсів;

•    організаторська — організація виробництва, збуту, маркетингу,
наукових досліджень і т. д.;

•    творча — новаторство, генерація і використання інновацій, уміння ризикувати.

   Рис. 1.3. Підприємництво як вид діяльності і тип господарювання

Види підприємницької діяльності класифікуються за:

1)     масштабами діяльності

2)     характером та галуззю діяльності

За першою ознакою виділяють індивідуальне і колективне підприємництво. До індивідуального відноситься діяльність однієї людини і її родини (створення торговельної крамниці, хімчистки, дрібних ремонтних майстерень та ін.).

До колективного підприємництва, яким займається певний колектив, відносять дрібний , середній і великий бізнес з відповідними їм розмірами підприємств (фірм). Згідно зі ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні», до дрібних підприємств у сфері виробництва відносять підприємства з кількістю працівників від 50 до 200, у невиробничій сфері – від 15 до 100. У США до дрібного бізнесу відносять підприємства з кількістю працівників до 500 чоловіків. Великий бізнес представляють величезні акціонерні товариства – корпорації, що нараховують багато людей співвласників і робітників.