Типи, форми та види власності в сучасній економіці

       Державні  типи власності.

       Державна  власність — привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності.

       Якщо  державна власність служить інтересам  всього населення, не узурпується окремими особами у своїх вузькокорисливих цілях, вона перетворюється на суспільну  власність. Формами державної власності є загальнодержавна, регіональна, муніципальна, комунальна.

       Наддержавна (інтегрована) власність — привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями  засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним  управлінням цими суб'єктами спільними об'єктами власності.

       Формами цієї власності є галузеві та міжгалузеві  наддержавні об'єднання типу Європейського  об'єднання вугілля і сталі, регіональні  інтеграційні об'єднання типу Європейського  Союзу (куди входять 15 країн Західної Європи) та глобальні об'єднання типу Всесвітнього об'єднання торгівлі. Наддержавна власність перебуває у зародковій формі свого розвитку.

       Проте вирізняти лише приватну і суспільну (державну) форму або типи власності  науково некоректно. Щодо суб'єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями. Коли стверджується наявність лише двох форм власності, то нелогічно говорити про плюралізм їх.

       На  базі чотирьох типів власності та похідних від них форм розвиваються змішані типи та форми власності, різноманітні типи та форми підприємств.  
  Див. схему 2.

       Схема 2 Типи, види і форми  власності

2. Відносини власності в країнах Заходу. 
 

2.1. Новітні тенденції  у розвитку відносин  власності. 

            Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності  як   колективно-приватна. В  економіці країн Заходу    корпорації    (акціонерні    підприємства)    перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня  частка  становить  майже  90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В  цілому  в  розвинених країнах Заходу на корпоративну  форму  власності  припадає  80-90  відсотків загального обсягу виробництва.

          Порівняно з  класичною  формою  приватного  підприємництва  корпорації

мають певні переваги, які забезпечили  їм вихід на провідні позиції  у  сфері

бізнесу.

          Особливість корпоративної форми власності полягає в тому , що вона,  з одного боку, зберігає (через володіння  акціями  окремими  особами)  все  те позитивне, що несе в собі приватна  власність,  -  підприємницький  інтерес, ініціативу,  націленність  на  накопичення  особистого,   а   звідси   –   й суспільного  багатства,  право  безстрокового  успадкування  тощо.  Водночас корпорація  долає  обмеженість,  що  притаманна  класичній  формі  приватної власності.  Зберігаючись  у  загальній  структурі  корпорацій  як  юридичний інститут володіння, приватна  власність  забезпечує  себе  економічно:  вона реалізується  через  більш  зрілі   –   колективні   –   форми   організації виробництва.

       Серед переваг корпоративної форми  власності є  й  такі,  як  виробнича гнучкість,здатність  акумулювати  капітальні  ресурси  й   кошти   будь-якої належності. До того ж корпорація є  більш  демократичною  формою  власності.

       Особливе  значення  має  соціально-інтегральна  функція   корпорації.   Якщо приватна  власність  у  її  класичному  вигляді   дезінтегрує   суспільство, породжуючи складні проблеми,  то  корпорація,  навпаки,  створює  економічні передумови суспільної інтеграції,  часткового  подолання  відчуження  людини від засобів виробництва,  його  результатів,  від  участі  в  управлінні.

       Усередині корпорації відбуваються процеси подальшої  трансформації власності. Так, у  Франції законодавчо стимулюється внутрішній перерозподіл акцій. Дедалі помітнішою стає тенденція переходу підприємств у повну власність їх персоналу.

       Особливого  поширення ця форма власності  набула в Західній Європі, насамперед у скандинавських країнах. Наприклад, у Швеції тільки в обробній промисловості  налічується понад 100 підприємств, власниками яких є їхній персонал.

       У США для реалізації програм акціонування держава використовує головним чином  фінансові важелі. На думку американських  фахівців, запровадження цих програм  дасть змогу досягти балансу  між трьома основними проблемами, що викликають найбільшу стурбованість у суспільстві: соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів до державного бюджету. Акціонування сприяє формуванню багатоукладної економіки і спричинює появу змішаних форм власності.

       Наприклад, залізнична компанія «Конрейнл» багато років є спільною власністю Уряду  США (85 % акцій) та її працівників (15 % акцій).

       У Сполучених Штатах Америки внаслідок  реалізації програм акціонування кількість  компаній, в яких працівникам належить від 1 до 100 % акцій, сягнула 12 тис. Майже 700 компаній повністю належать їхнім персоналам на правах колективної власності. Плани передачі власності реалізують понад 200 великих корпорацій, серед яких такі гіганти, як «Локхід», «Проктер енд Гембл», «Анхойзер-Буш», «Крайслер», «Істерн ейрлайнс», «Кепітел сійрлайнс».

       В Америці вже майже 30 років успішно  працює Програма накопичення власності  — Employee Stock Ownership Plan (ESOP) — одна з найпрогресивніших  організацій суспільної праці, яка  робить працівників підприємств власниками акцій своїх компаній.

       У світі налічується близько 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, які діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн. осіб (якщо врахувати, що сім'я складається  у середньому з чотирьох осіб, то з діяльністю кооперативних організацій пов'язано більше ніж 40 % населення Землі). В Європейському економічному співтоваристві близько 46 % населення є членами різних видів кооперативів, у скандинавських країнах — понад 50 %, у США та Японії — близько 30 %.

       Сьогодні в країнах Скандинавії кооперативи реалізують на внутрішніх і зовнішніх ринках до 80%, а в - Японії - понад 90% товарної продукції аграрного сектора. В Нідерландах цей показник дорівнює 60-65%, у ФРН, Франції та Іспанії - 50-52, у США, Великобританії, Італії і Бельгії - 30%.

       Нерідко кооперативи є домінуючими не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому  ринках. Наприклад, у Франції, Італії, Португалії і ФРН, виноробство яких значною мірою визначає кон'юнктуру  на світовому ринку вина, 35-46% (у  Франції до 70%) його виробництва і збуту здійснюють кооперативи.

       Важливою  діяльністю кооперативів є виробниче  постачання фермерських господарств. Так, на закупівельно-постачальні кооперативи  у країнах ЄС припадає приблизно 50% обсягу поставок товаровиробникам необхідних їм засобів виробництва. У таких країнах, як Норвегія, Фінляндія, Швеція, цей показник дорівнює приблизно 60%, а в США - 26%.

      Що  ж до приватної власності, то вона не завжди породжує систему «чистого»  капіталізму, а суспільна власність  з її централізованим плануванням — командну. Економічна система гітлерівської Німеччини називалася авторитарним капіталізмом, оскільки її економіка перебувала під найжорстокішим контролем. Нею централізовано управляли, хоча практично стопроцентно збереглася приватна власність.

      В Югославії, навпаки, існувала економічна система, заснована на суспільній власності, що набула двох форм — державної  і колективної (підприємства перебували у власності колективів працівників, профспілкових організацій). Проте  між підприємствами йшла конкуренція, мала місце свобода підприємництва, тобто в цілому економіка країни була занурена в ринкове середовище, а сам югославський соціалізм дістав назву ринкового.

      Багато  розвинутих індустріальних держав практикують  активне державне втручання в  господарську діяльність. Вона регулюється в інтересах усіх. Цим особливо відрізняються Швеція, Франція, Японія. За спадною цей список можна продовжити так: Великобританія, Італія, Німеччина, Іспанія.

        Державна ж власність – явище  багатофакторне і тому її наявність або відсутність у різних галузях економіки різних країн можуть бути поянені по різному.

      Однак якщо вести мову про найтиповіші  галузі для державної власності  у значній кількості країн, то нерівномірність у поширенні  державної власності може бути пояснена наявністю альтернативній державній власності способів впливу на об’єкти, але які дають такий самий ефект, як і одержавлення. Їх застосування найбільш чітко проявляється в економіці США, де частка державного сектора становила у 80-і роки всого лише 3% ВВП країни.

      Оцінити місце державної власності в  економіці ряду країн можна за допомогою даних, наведених нижче у таблиці, які, зокрема свідчать про її незначну роль в американській економіці.  
 
 
 
 
 
 
 
 

Позиція державного сектора  в економіці деяких країн 

           2.2. Розвиток власності на землю у сучасних умовах. 
 
 
 

       Розвиток  аграрних відносин у капіталістичних  країнах у ХІХ столітті відбувався шляхом створення крупних капіталістичних  форм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

       Так. У США кількість фермерських  господарств з початку ХХ ст. до нашого часу  скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 Га землі. Близько 60 % ферм господарюють власними силами, наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9 % сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8 %) виробляли в середині 90-х рр. понад 70 % сільськогосподарської продукції, наймали близько 80 % робочої сили. На кожну з цих капіталістичних ферм припадало в середньому 1400 Га землі.

       Водночас  у США налічується близько 5000 кооперативів, які переробляють і  реалізують до 30 % фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

       У країнах Західної Європи розміри  фермерського господарства значно менші. Так, у Данії, середня за розмірами  ферма має 32 Га землі, в Німеччині – 18 Га, у Бельгії – 15 Га, у Франції – 14 Га, в Італії – 6 Га, у Греції – 4 Га. Але типовим для цих країн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарств можливе лише тому, Що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить в країнах ЄЕС 50 %, у США – 35 %, в Японії – 75 %. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 Га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн.

       Значного  поширення у розвинутих країнах  світу набула оренда – тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендатору або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії – близько 40 %, в США 45 % фермерів орендують землю у державі чи приватних осіб. Мінімальний строк оренди у Франції становить 25 років. Крім того, землю в оренду не дають у тому випадку, якщо орендар до моменту припинення оренди не досягне пенсійного віку, якщо він володіє необхідними знаннями для ведення аграрного виробництва та ін. В Англії орендар повинен бути віком до 40 років, мати добре здоров’я, відповідні знання і досвід роботи на землі, необхідний капітал, отриманий від праці на фермі протягом останніх п’яти років.