Типи, форми та види власності в сучасній економіці

       Власність як економічна категорія властива людському суспільству протягом усієї його історії, за винятком, мабуть, тих початкових етапів, коли людина ще не виділилась з природи і задовольняла свої потреби за допомогою таких більш простих способів присвоєння, як володіння і користування.

             1.2. Еволюція форм власності

       Відображаючи  найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі  постійно змінюються й вдосконалюються  відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства.

       Історично першим типом власності, з якого  почався розвиток людського суспільства  і який тисячоліття панував у  ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність.

       Ці  два типи власності (суспільна й  приватна) на різних етапах історичного  розвитку суспільства виступали  в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

       Приватна  власність на засоби виробництва  була історично першим типом власності, який породив право індивідуального  розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки, яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління.

       Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

       В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від  індивідуальної до усуспільненої приватної  власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Див. схему 1. 
 
 

       Схема 1 Еволюція форм власності

       

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

              1.3. Типи, види й форми власності.

       Тип власності характеризується якісно особливою сутністю відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об’єктів власності, яка визначається якісно особливим суб’єктом власності.

       Вид власності характеризується якісно особливим змістом відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об’єктів власності, який обумовлюється якісно особливим способом поєднання особистого та уречевлених факторів виробництва в рамках того ж самого типу власності.

       Форма власності є внутрішньою організацією відносин приналежності, володіння, розпорядження  та використання того чи іншого типу або  виду відносин власності.

       До  типу, виду та форми власності слі підходити як не до відокремлених одне від одного, а, навпаки, як до органічно пов’язаних між собою, тобто як до таких, які містять свої сутнісні властивості одне в одному. Цей зв’язок знаходить свій вираз у тому, що не існує певного типу власності без певного його виду та форми, як не існує певної форми власності без її певного виду та типу.

       Людству відомі два основні типи власності  на засоби виробництва: спільний і приватний, а в рамках кожного з них  – ряд історично особливих  видів і форм власності.

       Первіснообщина власність – історично вихідний вид спільного типу власності, саме з нього починають свою історію всі народи світу.

       На  мові категорій власності це означає, що в межах первісної общини кожна  часточка власності на землю з її рослинним та тваринним світом належить не будь-кому з членів общини окремо, а кожному індивіду як безпосередньому її члену, тобто як собі, яка живе у єдності з общиною, а не окремо (у відмінності) від неї. Саме тому, у общині кожний її член є суб’єктом володіння, розпорядження і використання землі як основного засобу виробництва, тобто суб’єктом її привласнення та  суб’єктом присвоєння продуктів своєї праці. Тому суттєвою рисою первісно-общинної власності є спільна приналежність (власність) і особисте володіння.

       Рабовласницька  власність – історично перший вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Її  економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, при якому безпосередні працівники могли виробляти продукту більше, ніж було потрібно для відтворення їх робочої сили.

       Суть  рабовласницької власності характеризується такими основними рисами: 1) раб є  приналежністю індивідуального  або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається  рабом і використовує його як знаряддя праці, що „розмовляє”; 2) рабовласницька власність реалізується за допомогою присвоєння рабовласником всього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на основі позаекономічного примусу рабів до праці; 3) при всіх типах рабства раб не є повним власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці: частині продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник виділяє на споживання раба (як корм робочій худобі) для відтворення його робочої сили.

       Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до 2 основних її форм – патріархальної і класичної (античної). Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.

       Феодальна власність – історично другий вид класової експлуататорської  за своїм характером приватної власності. Основою феодальної власності була власність на землю як складна сукупність відносин приналежності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету), з одного боку та феодалами і кріпаками, - з іншого боку. 

       Істотними рисами феодальної власності є: 1) приналежність землі феодалам; 2) користування і володіння кріпаками землями, що належать феодалам, як умова виконання на користь феодалів різних повинностей; 3) земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів; 4) феодальна власність реалізується на основі позаекономічного примусу феодалами закріпачених селян до праці в різних формах земельної ренти.

       Капіталістична  власність – історично третій вид класової експлуататорської  за своїм характером приватної власності, своїм економічним змістом вона принципово відрізняється як від рабовласницької, так і від феодальної власності. Суть капіталістичної власності характеризується: 1) наявністю в суспільстві найманих працівників – людей вільних, по-перше, від всяких видів особистої залежності і, по-друге, вільних від засобів виробництва, тобто повним відокремленням останніх від безпосередніх виробників; 2) наявністю в суспільствах капіталістів – людей, які володіють майновим і грошовим багатством, що використовується як капітал; 3) економічним, а саме – товарним способом поєднання найманих працівників із засобами виробництва.

       У процесі свого розвитку капіталістична власність набуває ряд особливих  форм своєї організації – індивідуальну (особисту), групову, державну, змішану. На їх основі функціонують підприємства (фірми) різного типу – одноосібні, партнерства (з повною та обмеженою відповідальністю), акціонерні товариства (закриті і відкриті), кооперативи і т.д.

       Поряд з розглянутими вище видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності – трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на своїй праці.

       Суть  трудової приватної власності характеризується двома основними особливостями. Перша полягає в тому, що трудова приватна власність є єдністю праці і привласнення – присвоєння як умов, так і результатів виробництва. Це знаходить своє вираження у безпосередньому поєднанні виробників із засобами виробництва: останні належать працівникові, він ними володіє, розпоряджається і користується. На цій соціальній основі праця виробника є „знаряддям” розпредметуванням – опредметування особистого та речового факторів виробництва, тобто первинного привласнення, яке результатується у приналежності суб’єкту трудової приватної власності всього (необхідного і додаткового) продукту своєї праці.

       Вже стало аксіомою, що приватна власність  на засоби виробництва є базисним елементом ринкової економіки. Її історична  стійкість пояснюється деякими авторами певними перевагами у порівнянні із спільною власністю. Як вже зазначалося, згідно з визначенням А.Оноре, приватна власність реалізується через 11 прав власності: володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами; користування, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ; на дохід, тобто право володіння результатами від використання благ; суверенна, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ; на безпеку, тобто право на захист експопритації благ і відшкоди з боку зовнішнього середовища; на передавання благ у спадщину; на безстроковість володіння благами; на заборону використання способу, який завдає шкоди зовнішньому середовищу; на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, які забезпечують відновлення порушених правомочностей.

       Світовий  досвід показує, що приватна власність  незмінна для ефективної організації  так званого дрібного бізнесу, мотивації  людської діяльності і т.д.

       Ставлення до приватної власності на різних етапах розвитку людства було неоднозначним.

       А.Сміт підкреслював, що „там, де є велика власність, там є велика нерівність”.

       А.Сен-Сімон, Р.Оуен, Ш.Фур’є основу всього суспільства бачили у відносинах приватної власності.

       Власність у розумінні Сен-Сімона – історична категорія, характер її змінюється з розвитком суспільства. Р.Оуен вважав „гіршими проявами капіталізму” трійку бід: приватну власність, релігію і шлюб на основі власності, яку охороняє релігія. „Приватна власність,- говорив він,- була і є причиною численних злочинів і бідувань, що їх зазнає людина, ...вона заподіює незліченну шкоду нижчім, середнім і іншим класам”, при цьому вказував на минущий характер приватної власності і заміну її суспільною.

       Виходячи  з міркувань класиків та існуючого певного історичного і суспільного досвіду значної кількості країн та народів світу необхідно в теоретичному плані розглянути й такі два ступені спільного типу власності, як соціалістична та комуністична.

       Комуністична  власність – вищий ступінь  другого (після первіснообщинного) виду спільного типу власності, вона є природнім наслідком розвитку та самозаперечення капіталістичної приватної власності.

       Основними рисами комуністичної власності  є: 1) приналежність основних засобів  та умов виробництва всім індивідам суспільства разом узятим; 2) економічну основу комуністичної власності становить праця не як необхідність „заробити на життя”, не як засіб до життя, а як внутрішня потреба людини до самореалізації своїх здібностей, сутнісних сил, тобто творча праця; 3) відносини з’єднання індивідів із засобами виробництва мають безпосередньо-суспільну форму, тобто не опосередковується купівлею-продажем робочої сили; 4) присвоєння (розподіл) предметів особистого споживання здійснюється за принципом „кожний – за здібностями, кожному – за потребами”.

       Соціалістична власність – перша ступінь  комуністичної власності.

       У раціонально-теоретичному аспекті  сутнісними властивостями соціалістичної власності є: 1) привласнення приналежних  суспільству чи колективним господарствам  засобів виробництва кожним виробником „по робочій силі”; 2) опосередкування з’єднання особливого та речового факторів виробництва зовнішніми стимулами (заробітною платою, доходами); 3) присвоєння (розподіл) предметів особистого споживання за принципом „кожний – за здібностями, кожному – за працею” через товарно-грошові відносини; 4) економічне відособлення господарюючих суб’єктів як товаровиробників; 5) функціонування господарюючих суб’єктів на приципах комерційного (господарчого) розрахунку; 6) органічне поєднання планомірної та ринкової організації у функціонуванні всієї економіки та кожного суб’єкта господарювання.