Сучасне світове господарство

   Позичковий  капітал надається на певний строк. Залежно від цього критерію розрізняють:

   – довготерміновий кредит (до 10 років);

   – середньотерміновий (2-3 роки);

   – короткотерміновий (від 3 до 6 місяців  до року).

   Експорт підприємницького капіталу у вигляді  цінних паперів - акцій - приносить дивіденд, а при вивозі позичкового капіталу у вигляді цінних паперів - облігацій - процент.

   Вивіз позичкового капіталу становить  основу сучасної міжнародної кредитної  системи. Його функціонування і розвиток дає змогу країнам-імпортерам вирішити цілий ряд складних соціально-економічних  проблем. Через відсутність власних коштів вивіз капіталу сприяє вирівнюванню національних норм прибутку в середню норму прибутку в межах світового господарства, створює можливості для застосування тимчасово вільного грошового капіталу там, де він найбільш необхідний.

   Поряд з перевагами експорту позичкового капіталу, досить часто трапляється, що кредити отримують країни, які внаслідок нерозвиненості економіки нездатні повернути борг або хоч сплачувати процент. Насамперед це стосується країн, шо розвиваються. Це породжує кризи світової заборгованості. Останні проявляються в тому, що окремі країни або їх група оголошують про неможливість виплачувати свої зовнішні борги або анулювання свою боргу. Це порушує рівновагу міжнародного ринку кредитів, ускладнює процеси кредитування. Коли окремі порушення повернення отриманого кредиту та процентів за його користування набувають масового характеру, починається чергова криза світової заборгованості.

   Нерівномірність науково-технічного прогресу створює  значні технологічні відмінності між країнами. Тому в міжнародній торгівлі з'являється специфічний товар - технології, міжнародне переміщення яких згладжує технологічні відмінності між країнами.

   Основною  формою міжнародної передачі технологій є ліцензії. При укладанні ліцензійної  угоди власник передає права на нематеріальні активи покупцю на певний термін і за домовлену плату. Об'єктом ліцензійної угоди можуть бути патенти, винаходи, формули, процеси, конструкції, схеми, торгові марки, програми і т. д.

   Використання  винаходу або іншого об'єкту ліцензування передбачає ліцензійні винагороди (плата за ліцензії). Серед їх основних форм слід виділити роялті, тобто періодичні відрахування (як правило поквартально або річними внесками), які встановлюються у відсотках від фактично отриманого прибутку або обсягу продажів при комерційному використанні ліцензії.

   Крім  того, використовується і така форма, як паупіальний платіж. Він являє  собою одноразову винагороду, сума якої зафіксована в ліцензійній  угоді. Інколи паушальні виплати  розбиваються на декілька виплат відповідно до етапів практичної реалізації ліцензії.

   Важливою  формою міжнародної передачі технологій є інжиніринг, який охоплює широку сукупність видів технологічної  діяльності, спрямованих на підвищення ефективності зарубіжних інвестицій, мінімізацію витрат на реалізацію різноманітних  проектів. Інжиніринг охоплює складання техніко-економічного обгрунтування проекту, розробку генеральних планів і креслень, управління і нагляд за будівництвом, приймально-здавальні роботи. Після закінчення будівництва нового об'єкту і передачі його в експлуатацію інжиніринг полягає в наданні послуг з організації процесу виробництва і управління підприємством.

   Контракти "під ключ" як форма міжнародної  передачі технологій передбачають укладання  угоди на будівництво об'єкта, який після його повної готовності до експлуатації передається замовнику. Такі проекти, як правило, реалізують великі будівельні фірми і фірми-виробники промислового обладнання, між якими поділені відповідні ринки.

   Контракти на управління є специфічною формою міжнародної передачі технологій. їх сутність полягає в тому, що фірма однієї країни відряджає своїх менеджерів до зарубіжної фірми для виконання управлінських функцій на певний термін і за певну плату.

   Необхідність  використання контрактів на управління виникає в тому разі, коли існує  нагальна потреба домогтися суттєвого зростання ефективності функціонування фірми, а власні менеджери не здатні його забезпечити. Використання таких контрактів можливе і в тому разі, коли здійснюються прямі зарубіжні інвестиції від фірми-постачальника нового технологічного обладнання. У зв'язку з цим потрібна допомога у вигляді управлінських послуг. Контракти на управління укладаються і тоді випадку, коли іноземні інвестиції націоналізуються, а колишньому власнику пропонують продовжити управління підприємством до того часу, доки місцевий персонал не буде здатний ним керувати.

   Зовнішня  міграція має дві сторони:

   1) еміграцію, тобто переміщення  частини працездатного населення  з країни перебування в іншу  для довгочасного постійного  проживання;

   2) імміграцію, тобто приїзд робочої  сили у певну країну з-за кордону. В сучасних умовах у цей процес втягнута абсолютна більшість населення країн світу.

   Відповідно  до напрямків міграції робочої сили виділяють такі міграційні потоки: з країн, що розвиваються - до розвинених країн; у межах розвинених країн (наприклад, у межах Європейського Союзу); у межах країн, що розвиваються (зі слабко розвинених - до нових індустріальних країн); з постсоціалістичних країн - до розвинених країн (відтік кваліфікованих і некваліфікованих працівників та науково-технічної інтелігенції); у межах постсоціалістичних країн (наприклад, з України - до Росії). Відповідно до цих напрямків на початок XXI ст. сформувалося декілька основних центрів, що визначають сучасні напрямки міжнародної міграції робочої сили:

   1. США, Канада, Австралія, які приймають переважно кваліфікованих спеціалістів.

   2. Країни Західної Європи, де на  непрестижних, важких і шкідливих  для здоров'я роботах постійно  використовується значна кількість  іноземних працівників, в тому  числі з України.

   3. Нафтовидобувні країни Близького Сходу, в яких охоче беруть на роботу іноземних фахівців, а також некваліфікованих працівників з сусідніх арабських країн.

   4. Індустріальні країни Південно-Східної  Азії, де мігрує в основному  населення цього регіону світу.

   Серед традиційних постачальників робочої сили на міжнародний ринок праці слід назвати Туреччину, Грецію, Італію, Португалію, Мексику, Пуерто-Ріко, Пакистан, Марокко, Туніс, країни Центральної Африки та країни СНД.

   Причини, що породжують міграцію робочої сили, поділяються на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародній економічних відносин, і специфічні, пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин належать інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн, структурні зрушення в національних економіках, пов'язані з НТР. Останнє зумовлює витіснення працівників з одних галузей і виникнення додаткової потреби у робочій силі в інших. Значний вплив на міграцію робочої сили має економічна політика ТНК, спрямована на концентрацію наукоемких галузей в одних країнах і трудомістких - в інших.

   До  другої групи причин належать відмінності  у рівні соціально-економічного розвитку країн, що породжує відмінності  в рівнях оплати праці, житлових умовах, розвитку соціальної сфери і притягує до себе робочу силу з інших країн; дефіцит певних спеціальностей (у розвинених країнах Західної Європи робітники-мігранти забезпечують на 20-40% потреби в робочій силі у таких галузях, як транспорт, будівництво, вугільна промисловість, побутове обслуговування); відмінності між країнами в умовах професійного зростання працівників.

   Певний  вплив на міграцію робочої сили мають  регіональні конфлікти і війни, розпад або утворення нових держав, особисті причини.

   Міграція  робочої сили викликає неоднозначні соціально-економічні наслідки для країн-експортерів та країн-імпортерів працівників. Позитивними наслідками для імпортерів робочої сили виступають:

   – зростання конкурентоспроможності вироблюваних товарів завдяки зменшенню  витрат, пов'язаних з низькою зарплатою іноземних працівників;

   – виникнення додаткового попиту на товари і послуги з боку іноземних  працівників, що стимулює зростання  виробництва;

   – іноземна робоча сила відіграє роль соціального  амортизатора під час кризових процесів;

   – іноземні працівники використовуються в найбільш продуктивному віці, а  у разі втрати працездатності повертаються на батьківщину, і підприємці країн  імміграції не несуть жодних витрат на їх подальший соціальний захист;

   – за рахунок більш високої заробітної плати країни імміграції заохочують надходження кваліфікованої робочої сили та спеціалістів найвищої кваліфікації, не затративши коштів на їх підготовку.

   До  негативних соціально-економічних  для країн-імпортерів робочої сили наслідків належать:

   – посилення соціальної напруженості в країнах-імпортерах працівників, коли іммігранти займають робочі місця місцевих робітників;

   – формування тенденції до зниження заробітної плати в цих країнах;

   – потенційна загроза зростання безробіття. Позитивними наслідками експорту робочої сили виступають;

   – послаблення напруженості на національних ринках праці внаслідок зменшення  кількості безробітних за рахунок  емігрантів;

   – створення для емігрантів можливостей  формувати фонд життєвих засобів  за рахунок країн перебування;

   – переведення частини заробітків на батьківщину;

   – економія на навчанні новим професійним  навичкам, ознайомлення з передовою  організацією праці в країні прийому.

   До  негативних наслідків для країн-експортерів  робочої сили можна зарахувати "відтік мізків" - виїзд висококваліфікованих фахівців.