Ринок земельних ресурсів і земельна рента

     Корпорація (або акціонерне товариство) – форма організації бізнесу, де власником виступають акціонери (власники акцій),  керівництво здійснюється рішеннями зборів акціонерів та ради директорів,  прибуток розподіляється у вигляді дивідендів на акції.

     Такі  підприємства, як юридичні особи, мають  ресурси, активи, виробляють і продають продукцію, отримують прибуток (збитки), одержують кредити.

     Великі  підприємства,  на долю яких припадає основна частина виготовленої продукції,  виступають у формі корпорацій.  Для їх функціонування створюється акціонерний капітал за рахунок випуску та продажу акцій.  Ті,  хто придбав ці акції,  і є акціонерами,  тобто співвласниками корпорацій.

     Переваги корпорацій: 

• обмежена відповідальність;
• ефективна форма залучення грошей;
• можливість при необхідності збільшення розмірів виробництва товарів і послуг;
• введення нових технологій і сучасної техніки;
• досягнення конкурентоспроможності;
• при ефективній роботі отримання прибутку і дивідендів;
• зниження ризику банкрутства.

     Така  організаційно-правова форма підприємництва,  як правило,  досить довго "живе" на ринку.

     Недоліки корпорацій:

• складний і дорогий процес організації та управління корпорацією;
• високий ступінь конкурентної боротьби;
• подвійне оподаткування.

     В корпорацію частіше всього перереєструються успішно працюючі на ринку товариства (партнерства)  і приватні підприємці,  для подальшого розвитку яких потрібно поєднання капіталу та більш потужна за розміром і можливостями фірма.

     Відповідно  до форм власності, встановлених Законом України «Про власність», можуть діяти підприємства таких видів:

     - індивідуальне підприємство,  засноване на особистій власності фізичної особи та виключно на її праці;

     - сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України – членів однієї сім'ї, які проживають разом;

     - приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найму робочої сили;

     - колективне підприємство,  засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, товариства, громадської та релігійної організації;

     -  державно-комунальне підприємство,  засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

     -   державне підприємство, засноване на державній формі власності;

     -  спільне підприємство,  засноване шляхом об'єднання майна різних власників.

     За  розміром підприємства бувають малі,  середні і великі.  Відповідно до законодавства України до 2000  року до малих належали підприємства з чисельністю працюючих:  в промисловості та будівництві -  до 200  чол.,  в науці та науковому обслуговуванні —  до 100,  в інших галузях виробничої сфери – до 50, в галузях невиробничої сфери - до 25, в роздрібній торгівлі — до 15 чоловік. Щодо визначення ще одного критерію, обсягу господарського обороту,  то до 2000  р.  цей критерій не було кількісно визначено. 

     Закон України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19.10.2000 року в абзаці третьому статті 1 вперше у вітчизняній економічній практиці наступним чином визначає мале підприємство. Це – «юридичні   особи – суб'єкти   підприємницької  діяльності будь-якої  організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова   чисельність   працюючих   за   звітний   період (календарний рік)  не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу  не перевищує 70 млн. гривень. (Абзац третій частини першої  статті 1 в редакції Закону N 523-VI ( 523-17 ) від 18.09.2008)

     Малі  підприємства створюються на основі різноманітних форм власності в усіх видах господарської діяльності. Основна кількість малих підприємств створюється в роздрібній торгівлі, сфері обслуговування.

     Досвід  роботи таких невеликих підприємств  показав, що вони спроможні швидко реагувати на зміни попиту споживачів, насичуючи ринок товарами та послугами;  краще використовують вільні ресурси;  оновлюють техніку і технологію,  реагуючи на досягнення науково-технічного прогресу; посилюють конкуренцію; самостійно створюють нові робочі місця.

     Малі  підприємства відіграють важливу роль в економіці розвинутих країн. На їх частку у США припадає близько 50% валового внутрішнього продукту країни,  в Японії -  понад 50%.  У нашій промисловості на невеликі підприємства припадає близько 10% загального обсягу виробництва.

     Наша  статистика свідчить, що на початок 2010 року на 10 тис. населення в Україні нараховувалось 75 малих підприємств. Звичайно, найбільше їх створено в Києві, де цей показний нараховує 243 таких підприємства. На другому місці із своїми 81 підприємствами на 10 тис. населення знаходиться АРК. Серед областей найбільше їх є в наявності у Київській області – 72, Дніпропетровській – 69 і Донецькій (54) областях. Найменше у Рівненській області (41 підприємство), Чернівецькій (44) та Волинській (45) областях.

     На  розвиток малих підприємств в  Україні потенційно впливає вигідне економіко-географічне розташування держави на перетині торгівельних шляхів, наявність потужного виробничого потенціалу, висококваліфікованих трудових ресурсів, науково-дослідної бази, рекреаційних ресурсів.

     Середні за розміром фірми в розвинутих країнах не такі багаточисельні, причому зараз їх кількість зменшується.  Це відбувається перш за все тому, що вони не мають такої гнучкості,  як малі,  і такої сили,  як великі підприємства.  Але середні підприємства більш стійкі в конкурентній боротьбі, коли працюють на спеціалізованому ринку, роблять захват окремих сегментів і стають там міні-монополістами.  В цьому випадку такі підприємства являють собою значну конкурентну силу навіть для великого бізнесу, мають тенденцію до монополізації (прикладом є шведський концерн "Електролюкс", що захопив за 10 років понад 400 фірм), постійно концентрують капітал (на долю середніх фірм припадає самий великий процент поглинання).

     Великі  підприємства, з одного боку, прагнуть монополізувати свою сферу діяльності, з другого – умови конкуренції спонукають турбуватися про якість і не підвищувати ціни на продукцію.

     Безумовно,  саме великим фірмам доступне масове виробництво товару, освоєння нових  галузей,  досягнень науково-технічного прогресу,  ведення великих науково-дослідних робіт.  Такі підприємства забезпечують стійке і стабільне положення економіки, мають економію на масштабах виробництва, забезпечують зайнятість великої кількості людей.  Але ці переваги можуть стати недоліками великих підприємств,  якщо досить відчутно зміниться економічний стан країни. 
 
 
 

ІІ. РИНОК ЗЕМЕЛЬНИХ  РЕСУРСІВ І ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА

1. Сутність ринку  земельних ресурсів 

     Формування  повноцінного земельного ринку та створення  прошарку ефективних землевласників є  одним з найактуальніших питань економічної реформи нашої держави. Земля - специфічний фактор виробництва, що суттєво відрізняється від усіх інших економічних ресурсів.

     Особливість землі як фактора  виробництва полягає в тому, що:

     1) земля є особливим продуктом  природи, а не результатом людської праці;

     2) землю не можливо перемістити  в просторі;

     3) кількість землі обмежена;

     4) землю не можливо створити  штучно;

     5) якість землі постійно змінюється  в процесі її використання;

     6) земля є місцем для життя  людей та джерелом усіх засобів, які людина споживає або використовує у процесі виробництва;

     7) землю не можливо замінити  будь-яким іншим ресурсом;

     8) земля одночасно слугує і предметом  і засобом праці;

     9) земля є основою для товарного  сільськогосподарського виробництва;

     10) якість сільськогосподарської продукції  в значній мірі залежить від  якості землі, на якій вона  вирощується;

     11) земля, включена в ринковий  оборот стає товаром, що здатен  задовольняти усі ієрархічні  потреби людей піраміди Маслоу.

     В сучасній економічній літературі немає єдиного підходу щодо визначення категорії „ринок земельних ресурсів". Одні науковці трактують значення цієї категорії окремо з юридичної та економічної точки зору, інші зводять суть ринку землі лише до купівлі - продажу.

     Проаналізувавши різні підходи, можна дати наступне визначення ринку землі – це система юридичних та економічних відносин між фізичними, юридичними особами, державою, а також між державами і наддержавними органами з приводу організації, купівлі-продажу, оренди, обміну та іпотеки землі з метою здійснення ефективної господарської діяльності.

     Об'єктами ринку землі є земельні ділянки, а суб'єктами - продавці (власники і орендарі земельних ділянок), покупці (фізичні та юридичні особи і держава) та посередники, діяльність яких пов'язана з наданням професійних послуг продавцям і покупцям земельних ділянок при здійсненні операцій купівлі-продажу, оренди, обміну й застави земель та прав на них.

     Аналіз  структури ринку землі дозволив нам виділити такі основні його типи:

1. Залежно від об'єкта ринкових операцій:
• ринок земель сільськогосподарського призначення;
• ринок земель несільськогосподарського призначення.
2. Залежно від умов, в яких діють економічні суб'єкти:

• вільний;
• монополізований;
• монополістичної конкуренції;
• регульований.

3. За способом організації:

• стихійний;
• організований.

4. За територіальною ознакою:     

• місцевий
• регіональний;
• національний;
• світовий.

5. Залежно від законності здійснення операцій із землею:

• легальний;
• тіньовий.

6. За галузевою приналежністю :

• для ведення сільськогосподарського виробництва;
• для промислового будівництва;
• для житлового будівництва;
• для інших потреб.

7. За видами угод:

• купівлі-продажу;
• оренди;
• обміну;
• застави.

8. За рівнем організації:

• первинний;
• вторинний
• третинний і т. д.

     Найбільш  повно сутність ринку земельних  ресурсів розкривається у виконуваних ним функціях:

     1) регулювання, яка полягає у тому, що ринок землі приводить у відповідність платоспроможний попит пропозиції землі за допомогою механізму цін, визначає напрями перерозподілу земель між аграрною сферою та іншими галузями економіки;

     2) стимулювання, що проявляється у спонуканні ринком землекористувачів до зниження витрат виробництва продукції за рахунок здійснення додаткових капіталовкладень, спрямованих на покращення якості землі;