Поняття власності. Трансформація форм власності в Україні

З наведених даних  видно, що державна власність хоч і є на сьогодні переважаючою усе ж її питома вага останнім часом істотно зменшилася.

Необхідно зазначити, що соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних  уявленнях про суть суспільної власності. Назвемо основні з них.

По-перше, за марксистсько-ленінською теорією, що була пануючою, встановлення суспільної власності на засоби виробництва  саме по собі відкриває простір для  розвитку продуктивних сил. І дійсність (досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-ті роки, післявоєнна відбудова народного господарства за порівняно короткі строки) немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на нездорове підґрунтя досить високих темпів індустріального розвитку, на використання таких засобів їх забезпечення, які не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Однак подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на грунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка  полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі - всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах - державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, перерозподілить їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто  мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання: що, як і для кого виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами.

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї - державної.

Для реалізації такого намагання, як показав досвід, не обов'язково утискувати (як було, наприклад, з особистим  підсобним господарством) які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством (так сталося з багатьма колгоспами й промисловою кооперацією). Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

Монополія породжувала  паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах.

1. Одержавлення власності  призвело до ігнорування особистих  інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність  - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.

2. Одержавлення власності  породжувало відчуження від неї  трудящих; вони втрачали почуття  господаря, а водночас і заінтересованість  у раціональному використанні  народного багатства, що неминуче  призводило до величезних втрат  у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось".

За суспільної власності  те, що відчужується, являє собою  суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко  це виявляється в колосальних  надлишкових витратах (грандіозні будови, які не дають народногосподарського  ефекту, втрати і псування продукту після його виробництва, які інколи досягають 40% і більше, тощо). Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї.

3. На перший погляд  здається, що держава виражає  інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати його справи й управляти іншими людьми. За даних умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбудеться підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними. Це свідчить про те, що державна форма власності за нерозвинутої демократії (і політичної, й економічної) приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Дані процеси багаторазово посилюються тією обставиною, що від імені держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, які мають свої особливі інтереси.

Необхідність різноманітних  форм власності

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підґрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення. Причини цього такі. По-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності.

По-друге, у міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані  процеси - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності.

Даний висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіталістичних країн, який свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання - потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня, що означає загальність принципу різноманітності.

Таким чином, уявлення про  те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід оцінювати здійснюваний протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Крім того, трагічним фактором в історії нашої країни стало і надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідком цього волюнтаризму стало виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії, котра намагалася надолужити своєю могутністю й активністю недостатність об'єктивних умов усуспільнення виробництва.

Все це свідчить про те, що відносини власності в нашій  країні мають бути докорінно перебудовані.

2.2. Державна власність

Систему суб'єктів власності  можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури.

Особливої уваги заслуговує питання аналізу саме державної  форми власності.

Державна власність  виникла одночасно із появою інституту  держави. І це не випадково. Для здійснення своїх численних функцій (політичних, соціально-економічних, культурних і т. ін.) необхідні певні об'єкти, які знаходяться у власності держави. Інакше кажучи, держава об'єктивно, незалежно від типу економічної системи і моделі економіки, виступає як власник певного майна і по відношенню до останнього здійснює відомі повноваження усякого власника: привлас-нення, володіння, користування, розпо-рядження і привласнення доходу від використання об'єктів власності.

Держава може виступати  і як орендо-давець, лізингодавець, кредитор. В усіх цих випадках вона, як і будь-який інший власник, не сама організовує виробництво, а передає об'єкти своєї власності в користування іншим суб'єктам господарської й іншої діяльності (делегує функцію "користування", залишаючи за собою функцію "володіння"). Тут виникають зв'язки тимчасового відчуження об'єктів власності одним суб'єктом і тимчасове їх присвоєння іншим на обговорений час і за визначену винагороду у формі орендної плати, відсотка і т. ін.

Спочатку державна власність виникла, як власність фараонів, царів, королів, феодалів, князів та інших правителів. Вона використовувалась для утримання апарату державного управління, армії тощо. Суспільні і господарські функції державної власності були вкрай обмежені.

Державі з найдавніших часів належала земля (найчастіше, певна її частина), її надра, ліси, різне майно негосподарського призначення (монетний двір, об'єкти збройних сил і органів охорони суспільного порядку, поштовий зв'язок і т. ін.). У ряді країн держава була власником військових заводів, мала свої банки, кредитні установи.

У міру розвитку ринкової економіки зростає роль і масштаби економічної діяльності держави. Вона, як відзначалося раніше, здійснюється за численними напрямками і за допомогою  різних форм і способів державного втручання в економіку. Відповідно зростали обсяги державної власності. Об'єктами державної власності стали не тільки земля та її надра, але й об'єкти соціально-побутової і виробничої інфраструктури; засоби виробництва, цінні папери тощо.

На порівняно високій стадії розвитку товарного господарства державна власність на засоби й результати виробництва складає основу державної господарської діяльності. Саме її розширення та розвиток є особливістю ринкової економіки в другій половині XX ст. Тепер у власності держави багато підприємств, а нерідко й галузей національної економіки. Держава почала виконувати роль роботодавця, наймати працівників, тобто виступати як товаровиробник. З'явилися підстави вести мову про державний сектор в національній економіці. Починаючи з 50-х і аж до кінця 70-х років, його зростання спостерігалось у всіх країнах, але найбільш активно - у країнах Західної Європи.

У науковій літературі не досягнуто однозначного тлумачення понять "державна власність", "державний  сектор" та їх співвідношення. Ряд дослідників вважають, що під державною власністю доцільно розуміти підприємства, які належать державі (змішана власність), тоді як розмір державного сектора характеризує обсяг втручання держави в економічне життя. Тому варто розрізняти такі поняття, як державний сектор і державна власність.

Державною власністю  прийнято вважати підприємства, які  належать державі цілком чи частково".

Безперечно, що поняття "державний  сектор" і "державна власність" неодно-значні. Але їх розходження  ми розуміємо в іншому аспекті. Державна власність, на наш погляд, включає всі об'єкти, які цілком або частково належать державі, а не тільки державні підприємства. Зовсім не має значення де, ким і з якою метою вико-ристовуються об'єкти державної власності чи знаходяться в державних резервах. Сюди ж належать і об'єкти державних підприємств. Цілком природно, що останні можуть складати більшу або меншу частку в загальному обсязі державної власності. Але в кожній країні остання по величині істотно перевершує об'єкти власності, які використвовуються державними підприємствами.

Отже, державна власність  це не тільки підприємства, які належать державі, але й численні об'єкти, власником яких вона є: земля, водні  ресурси, об'єкти оборонного і культурно-побутового призначення тощо.

РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМ ВЛАСНОСТІ В НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ

За умов демократизації економіки і формування ринку  відбуваються істотні зміни у  відносинах власності. Ці зміни ґрунтуються  на прийнятих Верховною Радою  України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери".

Зазначені закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави  на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності, передусім йдеться про широке роздержавлення власності і приватизацію підприємств. Що означають ці поняття? Роздержавлення - це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.

Воно означає істотне  скорочення державного сектора економіки  і масштабів державного втручання  в економіку. Роздержавлення може здійснюватися  двома шляхами: приватизації і комерціалізації  державних підприємств. Під приватизацією розуміють відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власностях, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.