Поняття власності. Трансформація форм власності в Україні

Суб‘єктом права колективної  власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.

Як окремий вид в  ЗУ “Про власність” визначається право  інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб‘єктів на один об‘єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

 

1.2. Розвиток форм власності

Існування форм власності є об’єктивно виправданим, якщо вони відповідають стану продуктивних сил і забезпечують їхній розвиток. Це головний критерій ефективності будь-якої конкретної форми власності. Однак не можна спрощувати взаємодію продуктивних сил і власності.

За сучасних умов ситуація істотно змінилася. Науково-технічний  прогрес призвів до глибокої зміни  структури машин, їхньої мініатюризації, появи персональних комп’ютерів, що істотно вплинули на економіку і  організацію суспільного виробництва. Середні та дрібні підприємства, як правило, швидше освоюють нову техніку, легше і швидше переходять до виробництва нової продукції. Це зумовило зменшення частки великих підприємств у розвинених країнах, значне поширення середніх і особливо малих. Державний сектор, де переважали великі підприємства, виявився недостатньо ефективним. Ось чому в більшості розвинених країн в останні десятиліття зародились і поширилися процеси роздержавлення і приватизації державного майна, зменшення частки та ролі державного сектору, а отже, державної форми власності. Ще гостріше ці проблеми постали для країн, що входили до складу колишнього СРСР. Роздержавлення і приватизація, перехід від абсолютного планування державної власності до багатоманітності форм власності стало головного умовою створення ринково-конкурентного середовища, утвердження ринкової економіки. Багатоманітність форм власності не лише найбільш повно і точно відображає стан реального усуспільнення виробництва, а й створення найсприятливіші умови для розвитку сучасних продуктивних сил. Через багатоманітність форм власності реалізується розширення кола суб’єктів власності, приводиться в дію підприємницькі якості значних мас населення.

Перевага багатоманітності форм власності полягає в тому, що вона створює умови для економічного змагання різноманітних форм власності, їхньої конкуренції в умовах рівноправності, чим самим форми чинників розвитку продуктивних сил і доводять свою ефективність.

Реальне усуспільнення  виробництва в ХХ ст. зумовило таку ситуацію, що в одних країнах начебто панувала приватна власність та її різновиди, а в інших – суспільна власність та її форми. При цьому вважалося, що приватна власність, яка панує в капіталістичних країнах, позбавлена можливості змінювати свій соціально-економічний зміст. А панування суспільної власності в країнах з адміністративно-командною економікою зображалася як вищий ступінь прогресу, і держава насильно насаджувала державну власність знову ж таки як найвищу форму суспільної власності.

Життя довело, що таке тлумачення процесів реально усуспільнення наприкінці ХХ ст. далеке від дійсності. Як переконує досвід, нині уже не можна зводити виробничі відносини тільки до приватновласницьких чи суспільних форм власності. Цей підхід надто спрощений і не відповідає реальному стану речей. Адже в розвинених країнах реальне усуспільнення призвело до глибоких змін форм власності, передусім на основі взаємопроникнення приватної та державної форм власності, до різноманітності їхніх форм. Звичайно, це не означає, що приватна власність зникла. Навпаки, індивідуальна приватна власність і раніше, і нині має значне поширення в розвинених країнах. Вона пов’язана насамперед з малим бізнесом. Для неї характерне поєднання власності та управління. Проте слід визначати, що частка підприємств з цією формою власності у виробництві продукції і в сільському господарстві, у торгівлі і будівництві, у сфері послуг, де ця форма власності є досить поширеною, все ж незначна. При цьому її підприємствами належить значна роль у забезпеченні населення високоякісними і дешевими побутовими послугами, ремонтно-будівельними роботами, продукцією «місцевої» промисловості тощо.

Характер трансформаційного  процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у  розвитку економічної системи країни. Власність – об’єктивно-суб’єктивна категорія. Коли йдеться про форми власності, мається на увазі критерій, що визначає її суб’єкта, тобто того, кому належать об’єкти власності. Суб’єктами виступають фізичні особи, тобто громадяни своєї країни або іноземної держави, юридичні особи – різного роду колективні об’єднання й організації, а також держава. Об’єктами власності можуть бути матеріальний та інтелектуальний продукт, земля, природні ресурси, акції, облігації, інші цінні папери тощо.

Оскільки власність  має економічний зміст і юридичний  зміст, в основі виділення форм власності  використовуються критерії: форма присвоєння та форми права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.

Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.

Колективна власність  представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.

Державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загально федеральної, регіональної, муніципальної.

За формою права власності  виділяють приватну, державну, змішану  і спільну.

Важко знайти в суспільствознавстві  більш дискусійну проблему, ніж роль та значення приватної власності.

Приватна власність  – це такі відносини, коли економічний  суб’єкт становить до об’єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від  інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках. Таке ставлення з’єднує працівника з працею, власністю і управлінням, створює передумови найповнішої реалізації його економічних інтересів. Йдеться про трудову власність, коли усі власницькі правомочності зосереджені в руках безпосереднього працівника та його родини. Приватна власність, що ґрунтується на найманій праці характеризує відчуження безпосереднього трудівника від праці, власності та управління. За таких умов виробництво з певного історичного етапу втрачає свою ефективність, загострюється соціальна напруженість, здатна викликати соціальний вибух. Поряд із глибокими змінами, що відбуваються в самому процесі виробництва, такі чинники призводять до виникнення колективної приватної власності, яка може бути поняттям спільно поділена чи відокремлено узагальнена власність.

Види власності –  акціонерну і кооперативну можна  назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи – приватне та колективне присвоєння засобів виробництва  та його результатів. Приватна власність  у постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові залишки минулої епохи.

Тепер провідною формою власності є акціонерна – одна з найдемократичніших. Виникнення її пов’язане з прискоренням процесів концентрації і централізації виробництва та капіталу, спричинених стрімким розвитком продуктивних сил у другій половині ХІХ ст. велике машинне виробництво зажадало значних капіталів, котрі можливо було мобілізувати на основі акумуляції вільних коштів усього населення. Будучи добровільною формою, акціонерна власність володіє значною стимулюючою силою, пов’язуючи учасника асоціації з конкретними результатами її діяльності. Вона знімає покриви анонімності у використанні капіталу, робить їх прозорими для акціонера. При всіх перевагах акціонерної власності, вона не ідеальна, особливо, коли стосується механізму управління, впливу на діяльність товариства рядових акціонерів. Найчастіше управління здійснюється відповідно до принципу: одна акція – один голос, при якому дрібні власники акцій не можуть помітно впливати на діяльність компанії. Йдеться про відкриті акціонерні товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.

Проте більшість акціонерних  компаній у світі – товариства закритого типу. Тут акціонерами  є і працівниками підприємств. Акції  поширюється за рішенням засновників, як правило, у формі закритої передплати. Найчастіше це прості, тобто акції, котрі голосують, які, крім дивіденду, дають її власнику право голосу при прийнятті принципових рішень, що визначають діяльність компанії.

Однією з найбільш дискусійних залишилася за всіх часів  проблема державної власності. Чи може вона бути економічно ефективною, яка її роль у розвитку соціальної сфери країни, як далеко простягаються її межі, на які об’єкти вона може претендувати? Заведено вважати, що за економічною ефективністю державна власність значною мірою поступається недержавним формам власності і такі думки мають вагомі підстави. Насамперед через те, що державна власність за внутрішньою сутністю не може бути бюрократичною, а отже, менше всього піддаються трансформації. І це – внутрішня риса розглядуваної категорії, вона не залежить від того, в якій економічній системі існує.

 

1.3. Власність як економічна категорія.

Право власності  закріплює матеріальну основу будь-якого  суспільства - економічні відносини  власності. Тому відносини власності  і право власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.

Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.

Привласнення - двоєдиний  процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.

Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва  не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.

Привласнення  включає в себе наступний після виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.

Привласнення  продукту закінчується в процесі  виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.

Власність в  економічному значенні і є історично  визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.

Зміст економічних  відносин власності як стану привласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їх можливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їх до власних матеріальних благ  знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде про встановлення власником повного господарського відання над майном, яке йому належить.

Правові форми  реалізації відносин власності. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, які, по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про способи набуття і припинення прав на майно. По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.

І по-третє, правові  способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, адміністративного, кримінального  права про захист відносин власності).

Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, хоча провідна роль належить цивільно-правовим нормам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ТРАНСФОРМАЦІЯ ФОРМ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

 

2.1. Суспільна власність

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, тривалий час, аж до початку 90-х років, перевага надавалася суспільній власності в її двох основних формах - державній і колгоспно-кооперативній.