Інституціоналізм

Як правило, «інститути» визначають як форму прояву «інституцій». Так, «економічні інститути» — приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням «інституцій», тобто  навичок, звичаїв. Ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

У формуванні філософських основ інституціоналізму велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Певний вплив на формування й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням уваги на правових нормах та політиці держави. В американській економічній літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американським різновидом історичної школи.

Американським напрямом історичної школи  називає інституціоналізм також  всесвітньо визнаний авторитет у  царині історії економічної думки  японський економіст Такаші Негіші. Але не заперечуючи певних спільних рис, притаманних цим напрямам, їх не слід ототожнювати. Вони склались за різних історичних умов і відображають різні історичні реалії.

Початок виникнення інституціоналізму  вчені відносять до кінця XIX ст., коли у 1899 р. було видано монографію Т. Веблена "Теорія бездіяльного класу". Але формування інституціоналізму як напряму економічної теорії відбулося пізніше, а саме в 20—30-х pp. XX ст., коли з'явилися пізні публікації Т. Веблена, а також Дж. Коммонса та В. Мітчелла. Праці цих вчених об'єднують спільність методологічних позицій, антимонополістична спрямованість, обґрунтування ідеї впливу на економічне зростання всієї сукупності суспільних відносин і необхідності державного впливу на економіку, особливо у формі "демократичного контролю суспільства над бізнесом".

Ранній американський інституціоналізм 20—30-х pp. XX ст. формувався у трьох  варіантах:

• соціально-психологічний (технократичний) варіант на чолі з Т. Вебленом;
• соціально-правовий (юридичний) на чолі з Дж. Коммонсом;
• кон'юнктурно-статистичний (емпірико-прогностичний) на чолі з В. Мітчеллом.

Соціально-психологічний (технологічний) інституціоналізм Т. Веблена

Засновником американського інституціоналізму, який справив визначальний вплив  на всі його течії, був Торстейн Веблен (1857—1929).

Книги Т. Веблена, особливо першого  періоду його творчої діяльності, мали прихований, а часом і явний  полемічний характер з економістами неокласичного напрямку. Усією своєю  творчістю він давав зрозуміти, що економічна наука не має бути тільки наукою про ціни і ринки. Найважливішим принципом, висунутим Т. Вебленом, був еволюційний підхід до аналізу. Він виступив проти замикання неокласиків у межах абстрактних схем та "стану рівноваги" як "нормального" становища економіки. Т. Веблен підкреслював величезне значення теорії Дарвіна для обґрунтування принципу еволюційної зміни та розвитку соціально-економічного життя суспільства.

Економічні явища Т. Веблен виводив  із суспільної психології, розглядаючи  людину як біосоціальну істоту, яка керується природними інстинктами.

Т. Веблен не видав жодного навчального  курсу, але увійшов в історію  автор ряду фундаментальних праць, що принесли йому світову славу. Найвизначнішими  серед них є такі: "Теорія бездіяльного класу" (1899), "Теорія] ділового підприємництва" (1904), "Інстинкт майстерності та рівень розвитку] технології виробництва" (1914), "Місце науки у сучасній цивілізації та інші нариси" (1919), "Великі підприємці та проста людина" (1919), "Інженери та система цінностей" (1921), "Абсентеїстська власність та підприємництво у новий час" (1923).

Т. Веблен писав, що "предметом економічної  науки є вивчення поведінки людини стосовно матеріальних засобів існування  та дослідження історії матеріальної цивілізації".

Неокласики нерідко представляли людину у вигляді ідеальної лічильної машини, яка миттєво оцінює корисність того чи іншого блага з метою макси-мізувати загальний ефект від використання наявних запасів ресурсів. Однак, на думку Т. Веблена, економічна поведінка людей має складніший, часто ірраціональний характер, тому що людина — не "машина для обчислення відчуттів насолоди та страждання". На поведінці людей позначаються, наприклад, мотиви демонстративного престижного споживання, заздрісного порівняння, інстинкт наслідування, закон соціального статусу та інші природжені та надбані схильності. Поведінка людини не може зводитися до економічних моделей, що ґрунтуються на засадах утилітаризму та гедонізму. Саме такі міркування Т. Веблен використовував, зокрема, у полеміці проти одного із неокласиків, свого вчителя — Джона Бейтса Кларка.

Важливе місце в теоретичній  системі Т. Веблена відіграють природні інстинкти, до яких він як основоположник інституціоналізму зараховує:

• інстинкт майстерності ("нахил до ефективних дій");
• інстинкт самозбереження та збереження роду ("батьківські почуття");
• схильність до суперництва;
• схильність до наслідування;
• схильність до пустої цікавості.

Різні комбінації цих інстинктів становлять соціальні звички. При цьому перші  три інстинкти Т. Веблен розглядав  як позитивні, які збігаються з інтересами суспільства.

Так, приватна власність з'являється  у його працях як наслідок людської схильності до конкуренції: вона зображується найбільш помітним доказом успіху в  змаганні і "традиційною основою  поваги". Складніше психологічне підґрунтя властиве категорії заздрісне порівняння, яке відіграє в системі Т. Веблена надзвичайно важливу роль. За допомогою цієї категорії Т. Веблен інтерпретує такі економічні явища, як схильність людей до престижного споживання, а також до нагромадження капіталу: власник іншого капіталу відчуває заздрість до більшого капіталіста і прагне наздогнати його. Після досягнення ж бажаного рівня виявляється прагнення перегнати інших, і тим самим перевершити конкурентів.

Одночасно Т. Веблен підкреслював, що економічна поведінка людей має складний, суперечливий і навіть ірраціональний характер, а тому поведінку людини не можна зводити до економічних моделей, як це роблять неокласики. Необхідно враховувати психологічну мотивацію всебічної діяльності людини. Він вважав, що "еволюція соціальної структури", а по суті суспільно-економічний розвиток реалізується як здійснення прогресу "природного відбору" різних інституцій. "Життя людей в суспільстві, — писав Веблені — так само як і життя інших видів, є боротьбою за існування і, таким чином, становить процес відбору та пристосування. Еволюція соціальної структури є процесом природного відбору інституцій. Прогрес, що відбувався і відбувається у людських інституціях і людському характері може бути, взагалі кажучи, зведений до мислення і до процесу примусового пристосування до зовнішнього середовища, яке постійно змінюється з розвитком суспільства і зі зміною інституцій, при яких живуть люди.

Поняття інституція, за Т. Верленом, —  це спільність свідомості, перший спосіб мислення, притаманний відповідним групам людей, який обумовлений традиціями, звичаями, що формуються у процесі історичного розвитку, — все те, що набуває оформлення в професії людини, морально-правових нормах, державних установах, а також у самому характері держави. Згідно з Т. Вебленом інституції, або "прийняту в певний час систему громадського життя", визначають безпосередні цілі, що підкоряють поведінку людей. Але сприятливі умові економічного розвитку існують лише у тому випадку, коли система інститутів перебуває в гармонії з кінцевими цілями, що випливають із інстинктів.

Поряд з інституціями, іншим найважливішим  фактором, який треба враховувати при вивченні інституцій, Т. Веблен вважав техніку, технологію, вплив якої на еволюцію інституцій стає домінуючим на стадії машинного виробництва. Отже, у методології Т. Веблена наявні елементи історизму хоча йому притаманно багато технократичних властивостей: інституції змінються тому, що на них впливає людська психологія — це з одного боку, суцільний потік технічних факторів — з іншого. Ця двоїста психолого-технократична концепція становила основу подальшої розробки представниками пізнього інституціоналізму сучасних теорій стадій економічного зростання, індустріальної, постіндустріальної та технотронної цивілізацій.

Центральне місце в здобутках Веблена займає його вчення про "бездіяльний (дозвільний) клас", до утворення якого він також підходив історично.

На ранніх стадіях люди жили в  умовах співробітництва, коли, як вважав Т. Веблен, не було власності, обміну, механізму  цін. Пізніше, коли був накопичений надлишок матеріальних благ, військовоначальники і жреці вирішили правити іншими людьми. Так почався процес формування "бездіяльного класу", а разом з ним перехід від дикунства до варварства.

Відповідно до того, як мирні заняття поступалися місцем військовим походам і грабежам, придушувався властивий людині інстинкт майстерності. Якщо раніше людина боролась в основному з природою, то тепер — з іншою людиною. У центрі нового способу життя знаходилася приватна власність, в основі якої були насильство й обман.

У наступні ж історичні епохи, як писав Веблен, закоренілі варварські звички лише ховалися під маскою мирних форм поведінки. Суспільна ієрархія остаточно встановилася з "бездіяльним  класом" на вершині соціальної піраміди. Зовнішніми ознаками відмінності стало виставлене напоказ неробство і споживання, розраховане на демонстрацію багатства ("демонстративне марнотратство").

Бурхливий прогрес техніки вступив  у гострий конфлікт із прагненням людей до показної розкоші. Товари почали цінуватися не за їх корисними властивостями, а за тим, наскільки володіння ними відрізняє людину від її ближніх (ефект "заздрісного порівняння"). Чим марнотратнішою ставала певна особа, тим вище піднімався її престиж. Вищі почесті надавалися тим, хто завдяки контролю над власністю отримав від виробництва більше багатства, не займаючись корисною працею. Таким чином, згідно із концепцією Т. Веблена, "відношення бездіяльного (тобто невиробничого) класу до економічного процесу є грошовим відношенням... Звичаї світового бізнесу склалися під направляючою і вибірковою дією законів чи хижацтва паразитизму. Це звичаї власності, похідні, більш-менш віддалені від стародавньої хижацької культури".

Вчення про "бездіяльний клас" разом з методологією технократизму  лежить в основі вебленівської концепції  індустріальної системи. Згідно з цією теорією, капіталізм (за термінологією  Т. Веблена, "грошове господарство") еволюціонує таким чином, що проходить  дві стадії розвитку:

• стадію панування підприємця, коли влада та власність належить підприємцю;
• стадію панування фінансів, коли панівною силою стає фінансист. Для цієї стадії розвитку особливо характерна дихотомія, тобто протистояння, що виявляється у суперечності між індустрією та бізнесом, інтереси яких зовсім різні.

До індустрії Т. Веблен відносив сферу матеріального виробництва, що базувалася на машинному виробництві, а також підприємців, інженерно-технічний  персонал, менеджерів та робітників. Усі  ці верстви Т. Веблен вважав носіями суспільного прогресу, зацікавленими в підвищенні ефективності виробництва.

Найпрогресивнішою групою суспільства  Т. Веблен вважав інженерно-технічну інтелігенцію, яку він протиставляв бізнесменам, котрих відносив до "бездіяльного класу". Т. Веблен гостро критикував цей клас великих фінансових магнатів, паразитичний спосіб життя рантьє, зайнятих лише фінансовою діяльністю. Він викривав бізнесменів, які прагнуть лише "якомога більшого прибутку", в той час, коли головною метою інженерів є турбота про розвиток промисловості. Т. Веблен зазначав, що "капітани фінансів, зайняті справами бізнесу, далеко відійшли від реального виробництва, вони все менше довіряли технічним спеціалістам, яких не розуміли, але без яких не могли обійтися". А до бездіяльного класу Т. Веблен відносив лише найбільших фінансових ма гнатів. Дрібних і середніх підприємців він не вважав соціальними утриманцями і навіть (з відомими застереженнями) зараховував до продуктивного класу.

Найважливішим підсумком теоретичної діяльності Т. Веблена стало його вчення про "абсентеїстську власність" як таку, що невідчутна і належить бізнесменам. Відповідно до цього і "бездіяльний клас" Т. Веблен розцінював як такий, якому притаманні:

по-перше, користолюбство на основі особливої "абсентеїстської" форми приватної власності, а не виробництво;по-друге, експлуатація, а не корисність для суспільства.

Якщо на стадії панування підприємців  прибуток був закономірним результатом  їхньої виробничої діяльності, то в  умовах грошового господарства початку XX ст. головним засобом одержання прибутку став кредит. Саме за допомогою кредиту бізнесмени (представники "бездіяльного класу") привласнюють акції, облігації, інші фіктивні цінності, одержуючи великі спекулятивні доходи. Як результат — непомірно розширюється ринок цінних паперів, зростання розмірів "абсентеїстської власності" у багато разів перевищує вартість матеріальних активів корпорацій. "Абсентеїстську власність" Т. Веблен протиставляв власності капіталіста, який бере безпосередню участь в управлінні своїм підприємством і суспільно володіє корисною нормою власності. "Абсентеїстську власність" Т. Веблен розглядав як основу існування "бездіяльного класу" та основу протиріччя між індустрією та бізнесом, що загострюється і переростає у глибокий конфлікт.