Інституціоналізм

Узагальнюючи вищевикладене в  даному параграфі, зазначаємо, що початок ХХ ст. – один з найскладніших періодів у всесвітній історії. В цей час людство досягло величезних успіхів в технічному прогресі, мало справу з боротьбою передових країн за перерозподіл світу – час Першої світової війни, в цей період відбулася найбільша у XX ст. економічна криза 1929 – 1933 рр., і цей час пов'язаний із встановленням тоталітарних режимів в ряді країн Європи.Період першої половини ХХ ст. характеризується завершенням формування індустріального суспільства у провідних державах світу, які поділили світ на сфери впливу.

Під впливом таких конкретно-історичних умов, США перетворились у найбільш багату i розвинену в соціально-економічному плані країну світу. Саме у США вперше у найбільш гострій формі постали проблеми, пов'язані з захоплюючим процесом переходу від економіки вільної конкуренції до переважно монополістичної. Це було однією з причин того, що США стали піонером антимонопольних заходів, які адміністрація цієї країни апробувала ще наприкінці XIX ст. Перманентний характер таких дій став згодом характерним для всіх урядів розвинених країн світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Вплив економічних явищ на розвиток теорій інституціоналізму.

 

 

 

2.1 Економічна криза  1929-1933рр. в США та політика «Нового  курсу».

 

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%.

Ця криза завершила історичну  еволюцію типу господарювання, притаманного кінцю XIX - початку XX ст.

Однією з головних причин економічної  кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина другої половини XIX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933 pp. була не звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася з структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929-1933 pp. приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. В ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної і технологічної бази економіки і розширення її на всі галузі господарства. Нова техніка і технології, створені в 20-30-ті роки могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою, - його небувало затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання.

Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для  багатьох сотен тисяч людей, небезпеку  стихійного виступу, повстання, тобто  загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави.

Криза 30-х років, на відміну від  попередніх, охопила відразу всі  країни світу і найбільшого удару  зазнали країни, що були сировинними  придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності.

Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був  СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.

Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому господарству світова війна і дії держав-переможців після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені. Світова економіка була перевантажена борговими зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростання американської економіки і перетворила США у світового кредитора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати реї парації, які своєю чергою поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними боргами. Вся світова економіка стала залежною від благополуччя американської економіки, але саме цього не було.

Криза відбилась і на міжнародних  відносинах. Країни Заходу віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні і торговельні війни загострили відносини між провідними країнаїми і паралізували їх здібність підтримувати світовий порядок. Цим скористалися агресивні держави. Першою з них була Японія, яка кинула відкритий виклик Версальсько-Вашингтонськія системі, порушила Вашингтонські домовленості щодо Китаю захопивши Маньчжурію.

 Спробою виходу з кризи, пом'якшення соціальної напруженності в суспільстві, спробою, що виявилася початком глибоким реформ американського суспільства, стала політика президента Франкліна Д.Рузвельта в 1933-1941 pp., яка ввійшла в історію під назвою "новий курс".

Рузвельт, будучи з 1928 р. губернатором штату Нью-Йорк, тоді найбільш населеного і найбагатшого штату Америки, здійснив програму державної допомоги бідним, що не мала аналогів. Ставши кандидатом демократів на вищу державну посаду країни, він підкреслював необхідність допомоги "забутій людині", маючи на: увазі мільйони знедолених кризою, обіцяв американському народу "новий курс", пов'язаний з використанням нетрадиційних методів боротьби з кризою. Рузвельт не мав закінченої програми і вважав головною метою передвиборчої кампанії схилити на свій бік усіх невдоволених. Багато людей вважало, що прийшовши на виборчі дільниці в листопаді 1932 p., вони проголосували не за Рузвельта, а проти Гувера. Рузвельт, крім того, пообіцяв скасувати "сухий закон". Так чи інакше республіканська партія зазнала відчутної поразки. Рузвельт отримав 22,8 млн. голосів, Гувер-15,8. Демократи до того ж завоювали більшість в обох палатах конгресу.

Обраний президентом, Рузвельт вступив на посаду тільки 4 березня наступного року. На цей час, час "міжцарювання", припадає найдраматичніший етап розвитку кризи. Почалася хвиля банкрутства американських банків. Натовпи громадян буквально брали їх. у облогу, намагаючись врятувати свої заощадження, забрати їх. У ніч на 4 березня банки Нью-Йорку і Чікаго - фінансових центрів США - припинили операції через нестачу готівки. Держава опинилася близькою до повного паралічу. Банківська криза не дала Рузвельту часу на адаптацію до нової ролі, вона спонукала його одразу ж виявити свої видатні якості політика: динамізм, рішучість і новаторський підхід. Щоб мати час на підготовку своїх пропозицій і вгамувати пристрасті, Рузвельт закрив усі банки держави, а потім, отримавши від конгресу необхідні повноваження, здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, допомагаючи одним банкам і ліквідуючи інші. Після цього було проведено перший етап банківської реформи, складовою частиною якої стало страхування дрібних і середніх депозитів.

Однак початок економічного пожвавлення не призвів до очікуваного спаду соціальної напруженості. Навпаки, паралізуючий страх людей минав разом з кризою і активність мас почала зростати. У країні виникли масові рухи, деякі - в незвичайній формі, що відображали глибоке невдоволення американців становищем, яке склалося. Лейтмотивом усіх тих рухів була вимога їх учасників більше, надійніше захистити громадян країни, дати гарантії, що пережиті ними біди більше не повторяться. В основному всі побажання зводились до рішучого впровадження державного регулювання соціального і економічного життя.

Вибори до конгресу у 1934 р. показали, що більшість американців підтримує  ці вимоги.

Розуміючи приреченість спроб відновити  старий порядок і враховуючи настрої  мас та розклад політичних сил, Рузвельт здійснив "зрушення вліво" у своїй політиці, складовою якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. У 1935 р. був прийнятий національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Поряд з АФП виник Конгрес виробничих профспілок. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний «центральний банк США завершили банківську реформу.

Для забезпечення справедливішого  розподілу національного прибутку реформувалась система оподаткування - були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі. Значная  розширено систему громадських  робіт.

Зрушення вліво у політиці "нового курсу" зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої конфронтації з урядом. їхні прославлення Рузвельта які рятівника нації змінились нападками та звинуваченнями його ві зраді. Тому передвиборча компанія 1936 р. виявила майже діаметрально протилежні позиції двох основних партій у питанні про! реформи, а вибори перетворилися на своєрідний референдум про долю "нового курсу". Рузвельт здобув на цих виборах переконливу більшість, зібравши 27,8 млн. голосів проти 16,7 млн., поданих! за його головного суперника Альфреда Лендона. Республіканці перемогли тільки в 2 штатах з тодішніх 48. У конгресі їх представництво виявилось найменшим з початку століття. Вибори 1936 р. мали історичне значення: вони зробили реформи "нового курсу" незворотними.

Отримавши такий переконливий мандат довіри, Рузвельт у 1937 р. сконцентрував зусилля адміністрації на реформі Верховного суду. Його члени, що призначалися на все життя президентом, стали головною опорою консервативних сил. Використовуючи право Верховного суду трактувати конституцію, вони оголосили 11 законів "нового курсу" не відповідними їй. Побоюючись,що така ж доля може спіткати і закони, прийняті в 1935 p., Рузвельт запропонував оновити склад Верховного суду за рахунок призначення додаткових членів після досягнення суддями 70 річного віку.

Багато його членів вирішило, що роблячи  судову владу більші залежною від  виконавчої в особі президента, ця пропозиція по-1 рушує основний принцип  державного устрою США - поділу вла-1 ди. їх не зупинило при цьому те, що, голосуючи проти президен-1 та, вони діяли проти лідера своєї партії, адже абсолютна 6іль-І шість в обох палатах була у демократів. Рузвельт заспокоював! себе, якось сказавши, що програвши бій, він виграв війну: Верховний суд у 1937 р. визнав конституційним і закон про соціальне забезпечення, і закон Вагнера, але його авторитетові було завданая значного удару, а демократична партія виявилася розколотою.

Спираючись на закон Вагнера  і маючи в Білому домі співчуттям президента, профспілки почали штурм двох основних бастіонів і антипрофспілкових сил - автомобільної і сталеплавильної промисловості. Запекла боротьба робітників, епізодами якої бум "сидячий" страйк на заводі "Дженерал моторе" у Мічигані і сутич-в ка робітників з поліцією в Чікаго, виявилися в центрі уваги громадськості. В результаті колективний договір з профспілкою змушені були підписати "Дженерал моторс", "Крайслер моторс" і найбільша сталеварна корпорація "Юнайтед Стейтс Стіл". Часом здавалось, що цей конфлікт загрожує зробити недосяжним соціальний мир, якого так прагнули реформатори, а це вже не сприяло зростанню авторитету Рузвельта. Окрім того, восени 1937 р. на додачу до всіх негараздів, що звалились на президента, в країні почалася нова економічна криза, яка поставила під сумнів економічну політику "нового курсу".

Після довгих роздумів Рузвельт в 1938 р. запропонував конгресу нові реформи. Серед них- закон про справедливі  умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати  мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 р. неконституційним закону про регулювання сільського господарства був прийнятий інший. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості грунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням громадських робіт. І хоча влітку 1937 р. криза закінчилася, всі перипетії 1937-1938 pp. не сприяли подальшому зростанню авторитету Рузвельта і демократів.

Узагальнюючи вищевикладене в  даному параграфі, зазначаємо, що "Новий курс" є своєрідним зламом в історії США XX ст. Розпочаті президентом Рузвельтом перетворення були спрямовані на вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і не було досягнуто. Економіка країни, по суті, перебувала у стані застою всі 30-ті роки. Збереглися значне недовантаження виробничих потужностей та масове безробіття. Адміністрації Рузвельта не вдалося оволодіти мистецтвом регулювання ринкової економіки. Але основні важелі такого регулювання держава отримала саме в ці роки. Значно вагомішими були соціальні реформи. Вперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання. Функції держави надзвичайно розширились.

З 1939 р. Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж До вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи "нового курсу".

 

2.2 Класичні та сучасні  теоретичні напрямки інституціоналізму.

 

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв’язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми. Їх тлумачення є досить широким і не надто чітким. Представник інституціоналізму і автор терміна «інституціоналізм» У. Гамільтон писав: «Інститути — це словесний символ для ліпшого описання низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народу... Світ звичаїв і звичок, що до нього ми пристосовуємо наше життя, є сплетінням і безперервною основою інститутів