Наслідки нерівномірного розподілу в економіці України

 

 

 

 

 

 

1.1 Динаміка реальної заробітної плати

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Причини  нерівномірного розподілу в ринковій економіці. Крива Лоренца.

Функціональний розподіл доходів відбиває реальний його розподіл серед громадян в умовах, коли можлива  однозначна ідентифікація соціального  статусу як особи найманої праці, так і власника майнового капіталу. У сучасних умовах у наявності  розмивання соціального статусу, що виражається в тому, що наймані  робітники одночасно є власниками капіталу, володіючи різноманітними видами цінних паперів, нерухомістю, організуючи  приватний бізнес. Якщо біля 90 % населення  враховується національною статистикою  як особи найманої праці і водночас частка власників (з урахуванням  членів сім'ї) доходить до 50 %, то в наявності  диверсифікація соціального статусу, що значно згладжує проблему класового  протистояння.

Диверсифікація соціального  статусу тісно пов'язана з підвищенням  ступеня рухомості соціально-економічної  ієрархії і мобільністю праці.

Функціональний розподіл доходів, як бачимо, не відбиває доходи сімей і приватних осіб, що можуть володіти різними виробничими чинниками. Сукупні доходи населення формуються з різних джерел і перерозподіляються між сім'ями в залежності від  їхнього розміру і складу. Персональний розподіл доходів вимірює розподіл доходів між сім'ями. Персональний розподіл доходів відрізняється  значною нерівномірністю, виміряти яку можна на основі методології  Лоренца.

Розмір доходів тісно  пов'язаний із багатством і добробутом сімей. Взаємозв'язок доходів і багатства  прямий (рівень доходу визначає розмір багатства) і обернений (чим вище багатство, тим вище доходи від нього). Фактичні дані про розподіл багатства  спеціалісти оцінюють як менш надійні, ніж інформація про поточні доходи. Диференціація доходів у порівнянні з диференціацією багатства (майновою диференціацією) кількісно більш  стала. У різних країнах співвідношення між ступенем диференціації доходів  і багатства різне, але якщо диференціація  доходів за останні роки мало відрізняється, то диференціація багатства, на думку  спеціалістів, росте. Це побічно підтверджує, що ріст частки, що випереджає, доходів від власності - багато в чому результат інфляційного перерозподілу.

Іншим конкретним способом вивчення диференціації доходів  є обчислення децильного коефіцієнта. Для цього виділяються дві  крайні доходні групи населення, кожна з яких складає 10% від загальної  кількості сімей. В першу групу  включаються сім`ї з найбільшим середнім доходом в розрахунку на одну людину, а в другу - з найменшим  доходом. Відношення показників доходу першої групи до другої показує, наскільки  диференційовані доходи в країні. Макроекономічний аналіз свідчить, що допустимий ступінь диференціації  доходів не повинен перевищувати 5-7 разів, що означає достатній рівень зацікавленості у збільшенні доходів  для першої групи населення і  разом з тим захищеності тих, хто знаходиться в другій групі.

Диференціація доходів формується під впливом різних чинників, пов'язаних з особистими досягненнями або незалежних від них, що мають економічну, демографічну, соціобіологічну або політичну  природу.

Серед причин нерівномірності  розподілу доходів виділяють:

1. розбіжність в спроможностях (фізичних і інтелектуальних);
2. розбіжність в освіті і кваліфікації;
3. працьовитість і мотивацію;
4. фахову ініціативність і схильність до ризику;
5. походження;
6. розмір і склад сім'ї;
7. володіння власністю і положення на ринку;
8. удачу;
9. везіння і дискримінацію.

Все різноманіття чинників, що впливають на диференціацію доходів, можна умовно розділити на ті, що залежать від доходоотримувачів, а  також ті, що не залежать від особистих  зусиль. Межа між цими групами чинників може бути більш-менш рухомою: вроджені здібності і талант можуть не привести до росту доходу і не знайти застосування, у той час як скромні здібності  можуть бути розвиті в результаті освіти і сильної трудової мотивації; володіння власністю в спадщину може привести як до її збільшення, так і до втрати об'єктів власності і доходів від неї. Чинники диференціації по-різному впливають на ступінь нерівномірності розподілу доходів. У цілому доходи розподілені більш нерівномірно за чинниками власності, чим за трудовими, але співвідношення між цими чинниками різне в різних країнах і в різний час.

Зіставлення розподілу доходів  і розподілу можливостей між  людьми показує, що доходи, навіть трудові, а не від власності, розподілені  не настільки рівномірно, як здібності.

Всі чинники диференціації  доходів, що не залежать від особистих  зусиль, виконують роль своєрідних бар'єрів на шляху підвищення доходного  статусу. Державний перерозподіл доходів  і соціальної політики в цілому покликаний ліквідувати наслідок одних бар'єрів і нейтралізувати або послабити  дію інших. Розвиваючи систему державної  освіти і медичного обслуговування, приймаючи закони, що охороняють права  людини, обмежують дискримінацію  за статтю, віком або етнічними  ознаками, держава сприяє формуванню доходів як процесу, що об'єктивно  розвивається.

Існують різні міри нерівності доходів, як от крива Лоренца (2.1). Для побудови кривої Лоренца, початковою ідеєю якої є припущення про рівність доходів, використовується арифметична шкала. Рівність щодо розподілу доходів досягається, коли кожен їх одержувач дістає свою пропорційну часку загального доходу. Якби прибутки розподілялися строго однорідно, то нижні 20% одержувачів доходу дістали б саме 20% загального доходу; нижні 80% одержали б рівно 80%, а верхні 20% - лише 20% доходу. Тобто в методі Лоренца крива абсолютної рівності має бути насправді прямою лінією, що зростає зліва направо під кутом 45°, показуючи, що 20% тих, хто одержує доходи (горизонтальна вісь), мають 20% доходу (вертикальна вісь), 40% одержувачів - 40% доходу тощо.

 

2.1 Крива Лоренца

 

Крива Лоренца показана на рис. 2.1: пряма лінія є лінією абсолютної (повної) рівності, а лінія - крива Лоренца (розподілу) - показує відхід від рівності: що далі крива розподілу від лінії абсолютної рівності, то більшою є нерівність. Але у використанні кривої Лоренца як міри розподілу податків є деякі вразливі місця. Передусім, розглядаючи криву, не можна сказати, наскільки нерівномірним є розподіл податку. Внаслідок використання відсотків залишається прихованим число суб'єктів одержання доходу в різних прибуткових групах. Правдою є й те, що нахил кривої в різних точках дає не більше інформації, ніж сама крива. Але, з іншого боку, крива Лоренца є прекрасним інструментом для наочного показу нерівності в розподілі доходів. Вона може також ілюструвати, як зміни податків та урядових витрат відіб'ються на розподілі доходів.

Існує можливість уникнути необхідності покладатись виключно на візуальне порівняння кривих Лоренца  для одержання висновків щодо варіантів поділу прибутків. Для діаграми Лоренца існує коефіцієнт концентрації Джині, що дорівнює відношенню площі між діагоналлю і кривою Лоренца та загальною площею під діагоналлю. Для строго рівномірного розподілу цей коефіцієнт дорівнює нулеві. Величина коефіцієнта Джині пов'язана з увігнутістю кривої Лоренца: що більша увігнутість, то більший коефіцієнт.

 

Розділ ІІІ. Наслідки нерівномірного розподілу в економіці  України.

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя  населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення  є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука  володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити  оцінку просторової диференціації  рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники  реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інші.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована  економічна діяльність, населення схильне  приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення  та його диференціацію за рівнем добробуту  більш точно характеризують показники  витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської  діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

Формування працездатної частини людського капіталу гальмують  масові невиплати заробітної плати, закриття виробництв, затримка соціальних допомог та їхній вкрай низький  розмір, що призводить до різкого падіння  рівнів споживання населення, погіршення структури його харчування. Оскільки немає впевненості у завтрашньому дні, населення перебуває у стані  постійного стресу, що ставить під  загрозу його здоров'я, сприяє зниженню показників демографічного відтворення, і саме виживання значної частини  населення, є серйозною загрозою для майбутнього України. Погіршення економічного становища більшої  частини населення призводить до наростання зневіри в економічні реформи, економічна політика ризикує  втратити свою соціальну базу, що призведе до різкого зниження її ефективності та значних соціальних втрат від  реформ.

Як наслідок - сьогодні для розв'язання кризових явищ потрібні значно складніші заходи, аніж ті, які можна було вжити раніше.

Зрозуміло, що політичні  та економічні трансформації самі по собі не призведуть до бажаного ефекту -- створення демократичної, ринково  зорієнтованої держави, якщо не буде враховано інтереси та не буде адаптовано до нових умов суб'єкта цих перетворень -- населення.

Виходячи з багатовимірності людського розвитку, основними показниками  людського капіталу можна вважати: тривалість життя при народженні, стан здоров'я населення, сумарний коефіцієнт плідності, рівень освіти населення  та рівень його доходів. У динаміці ці показники відтворюють існуючі  тенденції у стані людського  капіталу країни. Очевидно, що соціальна  сфера повинна бути адаптована до ринкових умов.

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня  життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти  виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані  як на бідні, так і на відносно забезпечені  верстви суспільства. Зусилля держави  щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від  їх матеріального положення мають  спиратися на забезпечення сталого  економічного зростання, всебічний  розвиток і максимально повне  використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку  праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання  скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами  накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай  негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити  зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися  безпосередньо соціально вразливих  верств населення.

Передусім, необхідно запровадити  дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок  безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим  завданням є проведення повномасштабної  пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити  становище сьогоднішніх пенсіонерів  при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно  запровадити - спочатку добровільну, а  через кілька років і обов'язкову - накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення  реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить  необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу  і сумою внесків до пенсійних  фондів) та матеріальним забезпеченням  на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження  значної частини пенсіонерів  до середнього класу.

Необхідна також реформа  системи соціальної підтримки вразливих  верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно  підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних  і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде  не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім  точної ідентифікації бідних, яка  в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації  є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою  такого підходу є максимально  точна спрямованість допомоги. Але  є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального  рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні  адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя  не підтверджується документально  і відповідно не може використовуватись  безпосередньо у процедурі призначення  допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника  доходів у поєднанні з бодай  вибірковими перевірками реального  рівня життя. Але це потребує коригування  законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.