Лекции по "Экономической теории"

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві мав місце  і на західноукраїнських землях. Однак Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії. В Західній Україні зберігалося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Поміщицькі господарства базувалися на відробітках селян. Великого поширення набули відробітки за проценти, які сплачували за борг взятого до „нового врожаю” збіжжя за „порцію” – певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського законодавства тощо.

Щоб вижити селянська біднота вимушена була шукати заробітки поза селом, швидкими темпами зростала трудова еміграція. Почалася масова еміграція українських селян до Америки, здебільшого США і Канади, у менших розмірах – до Бразилії та Аргентини, де було чимало неосвоєних територій і уряди цих країн охоче приймали емігрантів. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на сезонні роботи до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та прикордонних російських губерній.

5. Зародження і розвиток  української кооперації

Після скасування кріпосного права  в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й в економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60-70-х рр. ХІХ ст. Перший споживчий кооператив був створений в 1866р. в Харкові. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало: свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало членів товариства паливом. Представники товариства ознайомлювалися з кооперативним рухом на Заході. Зокрема побували у Великобританії, Франції та Німеччини, підтримували стосунки з їх кооперативними організаціями. Протягом 1866-1870рр. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів (загальна кількість їх в Російській імперії тоді становила 63). Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років. Їхній занепад був зумовлений рядом причин. Погано був підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Більшість населення не розуміла суті кооперативів. Високі як на ті часи внески ( 25-50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню. Через матеріальну скруту кооперативи не могли конкурувати з приватними торговцями.

У 90-х роках ХІХ ст. кооперативна діяльність пожвавилась, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора М. Левитського. Завдяки його зусиллям в 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилася перша хліборобська спілка, так звана артіль; її члени об’єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих. З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Проте усі ці спілки не мали значного впливу на сільське господарство і проіснували не більше 3 років.

У 1908 р. був заснований Київський  союз споживчої кооперації. За два перших роки він об’єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність: скликав кооперативні з’їзди і наради, став провідним осередком проти Московського союзу. Після фінансового краху в 1913 році його було ліквідовано.

6. Фінанси та кредит

У ХІХ – на початку ХХ ст. відбулися зміни у фінансово-кредитній системі України. Актуальним стало питання встановлення в Росії грошового обігу, заснованого на золоті, як це було в Західній Європі. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота. Це було можливим при активному торговому й розрахунковому балансах, скороченні ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшенні податкового тягаря. Внаслідок впровадженої фінансово-бюджетної політики царської Росії в Державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду для забезпечення золотої реформи. В 1897р. золотий фонд становив уже 1095 млн. крб. при 1067 млн. крб. Кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим і паперовим кредитним карбованцями взяте було співвідношення, яке на той час фактично встановилося на ринку – 66 коп. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, реформа була проведена через девальвацію зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. В 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбували нові золоті монети вартістю 5 крб., а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Були встановлені суворі обмеження емісії грошей.

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до початку Першої світової війни. Вона давала змогу уряду здійснювати великі економічні й кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток промисловості, зокрема - важкої. На основі золотого запасу розвивалася кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

В умовах промислового розвитку значна увага була надана вдосконаленню кредитно-банківської системи. В Україні виникло багато приватних банків, комерційних кредитних закладів – банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лихварів, які брали на облік векселі). Новими формами організації кредиту були приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства тощо.

7. Загальні умови і  основні напрямки розвитку економічної  думки в Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст

Економічна думка в Україні  в ХІХ - на початку 20 ст. знаходилась під впливом соціально - економічних процесів того часу. Розпад феодально- кріпосницької системи перейшов у тривалу кризу. В цей період в Російській імперії почався промисловий переворот, але кріпосний лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.

Напрями і течії економічної  теорії в зазначений період формуються в напрямі тих основних ідей шкіл, які складалися і розвивалися на Заході. Це, насамперед, ідеї класиків, ідеї марксизму.

Серед ідеологів дворян, які прагнули подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, помітне місце займав відомий вчений, засновник Харківського університету В. Каразін (1773-1842рр.). І хоча В. Каразін не виступав проти кріпосного права, але він прагнув ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків. Він вимагав ліквідувати панщину і замінити її грошовим оброком, а також виступав за використання найманої праці.

Найглибший аналіз кризового стану  феодально-кріпосницького ладу міститься в працях видатного українського економіста й статистика Д.Журавського (1840-1896рр.). Широко використовуючи статистичний матеріал, Д.Журавський показав на прикладі Київської губернії стан і перспективи розвитку основних галузей господарства, і відмітив, що занепад поміщицьких господарств пов’язаний з низькою продуктивністю кріпосної праці.

Відомим представником української  економічної думки в роки реформ був професор Київського університету І. Вернадський (1821-1884). Він був прихильником англійської класичної школи політичної економії з її постулатом невтручання держави в хід економічного розвитку, та ідеями вільного ринку, і виступав за приватну ініціативу та вільну конкуренцію. В своїх роботах «Курс політичної економії», «Нариси політичної економії» та ряді інших І. Вернадський розглянув ряд важливих питань політичної економії. Він виходив з того, що праця є «головним і єдиним джерелом багатства», що вона й визначає врешті решт відношення людини до предметів і людини до людини. Визначення ролі праці, вартості та джерел доходів наближало І. Вернадського до доктрин класичної школи, зокрема, поглядів Д. Рікардо.

Період від кінця ХІХ  до початку ХХ ст. був насичений дуже складними політичними та суспільно-економічними процесами як в Україні, так і в Російській імперії в цілому. В центрі передової економічної думки того часу знаходились проблеми подолання відставання України від провідних капіталістичних держав Заходу, проблеми індустріалізації та впровадження здобутків технічного прогресу в промисловість та сільське господарство. Економічна думка в Україні цього періоду була представлена в роботах М.Туган-Барановського, Є. Слуцького, Д. Ляшенка, М. Коссовського, В.Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи. В цей час в Україні ідуть економічні дослідження в таких напрямах, як історико-економічний аналіз, проблеми статистики, демографії, теорії і практики сільськогосподарської кооперації, економіки промисловості, фінансів. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні працями таких відомих науковців того часу, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Вобкий, Р. Орженицький, Є.Слуцький, А. Бориневич, П. Фомін та інші.

Однією з найцікавіших робіт того часу є праця М. Туган-Барановського «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1906р.). Характеризуючи в ній основні напрями економічної думки, М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плану суспільно - економічної думки. Він виділяє три основні напрями політичної економії:

1) захисники нерегульованого  ринку (товарно-господарського ладу);

2) прихильники ідей соціалізму  як антиподу товарного виробництва;

3) прихильники змішаної  системи, в якій зберігається  товарно – господарський лад, але він пом’якшується шляхом посилення державного втручання в економічні процеси.

До першого напряму  він відносить А. Сміта, Д. Рікардо, а також роботи представників школи маржиналізму - К. Менгера, Ф. Візера та Є. Бем-Баверка. До другого напряму відносяться роботи К. Маркса та ортодоксальних марксистів. До третього напряму відноситься німецька історична школа, яка представлена роботами Г. Шмоллера та Л. Брентано.

М. Туган-Барановський показав, що між цими школами йде гостра полеміка, оскільки один напрям виключає інший. Він підтримує ідеї австрійської школи граничної корисності, і вважає, що вона запропонувала підхід, який обіцяє назавжди покінчити з суперечками про цінність. Визнання граничної корисності головним фактором, що визначає цінність, дає «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності товару. Вплив соціальних факторів на економічні явища в роботах М.Туган-Барановського відображається через розробку соціальної теорії розподілу, основними положеннями якої виступають:

1) Залежність заробітної  плати від зростання продуктивності  суспільної праці (НТП) та соціальної сили робітничого класу (дієвість профспілок).

2) Прибуток – історична  категорія, соціальною основою якої є власність на засоби виробництва.

3) Історичний взаємозв’язок  між заробітною платою і прибутком  обумовлює розподіл доходів.

Ідею змішаності (марксизму як соціалістичного вчення і суб’єктивізму маржинальної концепції) економіки відстоював у своїх роботах В.Левицький. Спираючись на теорію реалізації і криз Ж.Ш.Сісмонді, він заперечував прогресивну роль капіталізму. Розвиток ринкових відносин у Росії і Україні вважав штучним явищем, закликав зупинити їх розвиток. Капіталістичній економіці український народник протиставляв дрібне народне господарство селян і ремісників та різні форми кооперативного господарства. М.Левицький був теоретиком і практиком кооперативного руху в Україні. На основі ідей його праці «Артільний договір» протягом 1894 -1896 рр. на Півдні Україні було організовано 85 кооперативних спілок, або артілей.

Економічна думка обох частин України – як у Російській, так і в Австрійській імперіях – становила єдність як складова культури одного народу, однак розвивалася в різних соціально-економічних і політичних умовах.

Першим дослідником економіки  ринкових відносин у Галичині був  В. Навроцький ( 1847 – 1882рр. ) – публіцист, етнограф, статистик і економіст. Він був прихильником соціалістичних ідей. Виступав з гострою критикою теорії «економічної гармонії» Ф. Бастіа, доказуючи антагоністичні інтереси експлуататорів та експлуатованих. Гнівно реагував на знеземелення галицьких селян, засуджував монополію шляхти у виробництві і продажу алкогольних напоїв, критикував колонізаторський характер австрійської податкової політики.

Із захистом соціалістичних ідей виступали О.Терлецький (1850 -1902рр. ), М. Павлик (1853 -1915рр. ), І. Франко ( 1856 -1916рр. ). Наприкінці ХІХ ст. більшість українських вчених були прихильниками неокласичної теорії, яка розвивалася на основі маржиналізму. Більше прихильників стає у суб’єктивно-психологічного напряму досліджень, теорії попиту та пропозиції, загальної економічної рівноваги, виробничих ресурсів. Так М.Вольський предметом економічної теорії вважає «працю із суспільного погляду», яка охоплює всі сфери матеріальної і духовної людської діяльності. Політекономія – це наука про людину, її діяльність, що спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб. Д.Піхно ( 1853 – 1913рр. ) в роботах «Закон попиту і пропозиції: до теорії цінності», «Основи політичної економії» та інш. аналізував обмін і споживання як основні сфери, корисність блага вважав джерелом і мірилом ціни. Досліджував роль потреб у формуванні попиту, ввів класифікацію потреб, характеризував їх конкретні форми.