Контрольная работа по "Економічна теорія"

    Такий механізм взаємодії продуктивних сил  і виробничих відносин передбачає наявність  різних форм і методів  часткового і тимчасового розв’язання економічних  суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва. Основними методами розв’язання  економічних суперечностей є  такі:

    1). Створення якісно нових форм  руху для попередніх суперечностей,  що означає певне пристосування  відносин економічної власності  до рівня й характеру розвитку  продуктивних сил.  Так внаслідок  загострення суперечностей між  продуктивними силами і відносинами  економічної власності у першій  половині ХІХ ст.. виникла і  швидко розвивалася акціонерна  власність; 

    2). Економічні кризи. Залежно від  їх глибини і сфери  поширення  (кризи надвиробництва товарів  , фінансові, кризи фінансової  системи) здійснюється часткове   (криза охоплює одну із сфер  господарства, окремі галузі або  їх низку) і тимчасове, або  більш повне розв’язання економічних  суперечностей. Через деякий  час ці суперечності знову  вступають у  фазу власне  суперечності, конфлікту, загострюються  і готують нову економічну  кризу; 

    3). Господарський  механізм,  насамперед  діяльність держави, виконувані  нею функції, зокрема такий  елемент цього механізму, як  розв’язання суперечностей суспільного  способу виробництва, послаблення  їх гостроти, механізм узгодження  економічних інтересів; 

    4). Кількісний метод.  У  процесі  переростання продуктивними силами  або їх окремими елементами  меж  певного типу або форми  економічної власності  за  суспільного способу виробництва  спочатку відбуваються переважно  кількісні зміни, тобто нагромадження  більшої суми грошей, засобів  виробництва та ін., що створює  передумови для  розвитку окремих  елементів продуктивних сил.  І лише через певний час  кількісні зміни зумовлюють появу  нової якості – розвинутіших типу або форми власності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону кількості в якість і навпаки;

    5).  Процес діалектичного забезпечення. Поява якісно нової, розвинутішої форми власності в межах одного  суспільного способу виробництва означає водночас заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних ознак і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність.

    Так зберігаються  позитивні властивості  всіх діючих форм власності, завдяки  чому відбувається  пристосування  виробничих відносин до рівня, характеру  й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес.

    Фактор  економічного прогресу ( фактори виробництва). В сучасній економічній літературі поняття «фактор економічного прогресу»  і «фактори виробництва» розглядають  здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного  доходу, зокрема прибутку.

    Водночас  ці два поняття під певним кутом  зору ототожнюють з терміном «економічні  ресурси».

    Фактор  виробництва –  важливі об’єкти  або елементи, які  здійснюють вагомий  вплив на можливість і результати виробництва, але речові елементи яких не є джерелом національного доходу.

      У працях західних науковців  ще другої половини ХІХ ст.. (зокрема, Ж. Б. Сея) міститься теза про те, що  трьома основними факторами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з концепцією  продуктивності капіталу кожен із факторів має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей – підприємницький дохід),  земля -  ренту землевласникові, а праця – платню робітникові. Звідси випливає, що кожен громадянин отримує по справедливості й експлуатації не існує.

    А. Маршалл на початку ХХ ст., крім названих  трьох факторів, виокремив четвертий  – діяльність з організації виробництва, яка приносить платню  управляючому виробництвом. Натепер  окремими факторами  виробництва називають також  ризик, інформацію, час, науково –  технічний прогрес ( економічна реалізація цього фактора  відбувається у  привласненні доходу від інтелектуальної  власності).  Австрійський економіст  Менгер  найважливішим фактором економічного прогресу  вважав прогрес знання  про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Шумпетер  (1883-1950) головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем «нових комбінацій» щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо. Останніми роками як окремий фактор почали виокремлювати екологічний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення довкілля).

    Факторам  виробництва властива певна  взаємозамінюваність, що супроводжується їх комбінуванням з боку підприємців для зниження витрат виробництва.  Так, у разі надто високої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки – хмарочоси.  Вазємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями вибору.

    Марксистська  політична економія розмежовує фактор виробництва та джерела  вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості визнана праця , а  засоби виробництва,  у тому числі  земля, - речовими факторами.

    Речові  або об’єктивні,  фактори виробництва  самі  не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом  експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто певного виробничого  відношення. Так,  засоби виробництва -  матеріальний носій постійного капіталу тому, що від них та від  засобів існування відособлені  наймані працівники, які для забезпечення власного існування та своїх сімей  змушені найматися до власника засобів  виробництва (капіталіста). Засоби    виробництва в руках дрібного товаровиробника ( фермера, ремісника  тощо), який не має достатньої кількості  робітників (для того, щоб не працювати  самому), не перетворюються на капітал  або здійснюють це частково. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва,  беруть участь у створенні  споживчої вартості товарів, але  вартості й відповідно додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переносить на новостворений продукт конкретною працею найманого працівника, а отже враховується як уречевлена праця. Наприклад, працею токаря на деталь,  яку він  виготовив,  поступово і частково переноситься  вартість токарного  верстата. Внаслідок  цього вартість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці.  Фізичної продуктивності,  тобто здатності  самим створювати частину доходу, засоби виробництва не мають.

    Західна статистична наука з усієї  сукупності засобів виробництва, що застосовується у процесі виробництва, до річного ВНП зараховує лише перенесену конкретною працею частину  зношених засобів праці ( а також  вартість сировини, матеріалів та інших  предметів праці), тобто амортизовану частину. Це також є свідченням тощо,  що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

    Такий підхід щодо окремих речових факторів підтримують і окремі західні  вчені. Так Ф. Махнуп не вважає капіталом землю як безкоштовний дар природи. Капіталом є витрати на поліпшення якості землі, точніше, праця людей, спрямована на поліпшення якості землі. Ця думка була вперше висловлена Д.Рікардо.

    Отже, не самі названі фактори є джерелом певної частини національного доходу або додаткової вартості зокрема, а  праця відповідної кількості  людей у сфері науки, інформаційного забезпечення щодо  вдосконалення  форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядерної, сонячної енергії). У такому разі не буде підстав  для розбіжності у  поглядах з  приводу того, що джерелом національного  доходу (прибутку) є діяльність з  організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та розповсюдження інформації, наукова  діяльність, особливо прогрес знань  про найефективніше використання факторів виробництва та ресурсів. Цілком прийнятна  і теза Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприємця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології тощо. Продуктивною є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах.

      У процесі взаємодії всіх  елементів  системи продуктивних сил виникає  так званий синергічний ефект (нова продуктивна сила), яку окремі суб’єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть поверхово розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату за ризик. Більше того, у процесі ускладнення системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об’єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, у суб’єктів різних форм власності й породжувати концепції про дію нових факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вартості, прибутку зокрема, є лише праця в її різновидах (підприємця, вченого, лікаря).  

    4. Потреби як визначальний чинник доцільної поведінки економічних суб’єктів є однією з фундаментальних категорій економічної науки.

    Потреба  - це нужда в чому – небудь, об’єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.

    Потреби відбивають внутрішні спонукальні  мотиви діяльності людей і утворюють  складну систему, яку можна структурувати  за різними критеріями. У найзагальнішому  вигляді виділять:

• біологічні потреби, зумовлені існуванням та розвитком людини як біологічної істоти (їжа, одяг, житло тощо);
• соціальні потреби, зумовлені соціальною (суспільною) природою людини (спілкування, суспільне визначення, самореалізація тощо);
• духовні потреби (творчість, самовдосконалення, самовираження тощо).

    Моделі  ієрархії людських потреб

    За  критерієм нагальності потреб та ієрархічності взаємозв’язків між  ними вирізняють моделі Ф. Герцберга,  А. Маслоу,  К. Алдерфера.

    Незважаючи  на певні відмінності, всі три  моделі виокремлюють потреби порівняно  нижчого порядку (первинні) та потреби  вищого порядку (вторинні).

    Згідно  з наведеною ієрархією потреб вищі запити людини не виступають на перший план доти, доки не будуть задоволені найнагальніші. Задоволення первинних потреб породжує бажання задовольнити наступні за вагомістю (вторинні) потреби, які стають рушійною силою свідомої діяльності.