Энергетическая политика Украины

     КУРСОВА РОБОТА

     з курсу “МАКРОЕКОНОМІКА”

     на  тему “ ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ”

ЗМІСТ

ВСТУП 

     Україна належить до держав, недостатньо забезпечених власними енергоресурсами. За цим показником вона відстає від країн Західної Європи, в тому числі й таких як Німеччина і Франція. Окремими видами палива Україна забезпечена лише на 20—30% і тільки вугіллям - на 100 %. Водночас Україна має найбільш енергомістку економіку. Енергомісткість національного доходу України у 4—6 разів вища ніж в Японії та країнах Західної Європи. Споживання умовного палива на душу населення у нас становить приблизно 6,5 т, тоді як у перелічених країнах тільки 4,2— 5,5 т. Основними видами енергоресурсів в Україні є кам'яне вугілля, нафта, газ, атомна і водна енергія.

     Споживання  нафти в Україні становить  в середньому 40 млн. т , видобуток  її - біля 5 млн. т. тобто потреби в нафті за рахунок власних ресурсів задовольняються лише на 12,5 %. Імпорт нафти для задоволення потреб здійснювався в основному з Росії. Таким чином, господарство України повністю залежить від поставок нафти з Росії. Така одностороння залежність України в постачанні енергоносіями дуже негативно позначається на її економічному розвитку.

     На  основі вдосконалення структури  використання паливно-енергетичних ресурсів структурної перебудови господарського комплексу зниження енергомісткості  продукції Україна має реальні  можливості значного скорочення споживання газу.

     Метою курсової роботи є аналіз паливно-енергетичного комплексу України як ключової ланки економіки, огляд можливих прогнозів розвитку ПЕК і національного господарства в цілому та визначення цілей, принципів та методів реалізації енергетичної політики України.  
 
 

1. Поняття та необхідність енергетичної політики

1.1. Взаємозв’язок паливно-енергетичного комплексу з іншими галузями національної економіки  

     Україна видобуває 5% світового обсягу мінеральних  ресурсів і лише 12% з них (1/9 частина) використовуються, а решта іде  у відвали, тоді як у розвинутих країнах переробляється 60%. У спадщину від СРСР Україна отримала біля 9000 промислових підприємств з такою структурою виробництва (приймемо 9000 за 100%)

Рис. 1. Структура  господарства України

     З діаграми бачимо, що понад 60% економіки – це енергозатратні виробництва. У них застаріла технічна база і на 75% спрацьований ресурс. Внаслідок деградації економіки в період з 1990 до 2000 р. у структурі господарства частка чорної металургії зросла з 3.6% до 24%, а частка продукції машинобудування зменшилась з 26.4% до 14%. Відповідно, за цей період енергозатратність виробництва зросла у 1.5 раз.

     У 1997 р. експерти Європейського банку реконструкції та розвитку, проаналізувавши тогочасний стан економіки України, розробили два сценарії розвитку економіки – оптимістичний і песимістичний. За оптимістичним сценарієм спад повинен був припинитися у 1998 році. За цей рік очікувався 9% ріст, а в період з 2000 року по 11%.

     За  песимістичним сценарієм спад, біля 4%, мав би бути ще у 1998 році, а невеликий приріст очікувався лише у 1999 р. В Україні ж реалізувався суперпесимістичний сценарій зі спадом до 1999 року і лише у 2000 році отримано невеликий (біля 4%) приріст. До сьогодні Україна знаходиться у стані перманентної кризи з внутрішньо-суперечливим непрофесійним менеджментом. Однією з причин кризових явищ на Україні є надзвичайно затратна (у 5 – 6 раз більше, ніж у розвинених країнах) щодо енергоресурсів економіка. Тому завдання раціонального використання енергоресурсів є невідкладним і пріоритетним для всіх установ і громадян України. 

1.2. Енергетична безпека як головна мета енергетичної політики країни 

     Відповідно  до „концепції національної безпеки  України”, прийнятої Верховною Радою  у січні 1997 р., національна безпека  України визначається як „ ... стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх та зовнішніх загроз”. Національна безпека України ґрунтується на тріаді безпеки - взаємовідносин: людина - суспільство - держава. Діяльність держави у сфері національної безпеки – це комплекс різноманітних дій, спрямованих на попередження чи ліквідацію можливих загроз [1].

     Сьогодні  стан безпеки окремих громадян, суспільства  та Української держави в основному  залежить від внутрішніх факторів, що визначаються відсутністю національної самосвідомості та затяжною економічною кризою. Проте не менш важливими складовими національної безпеки є зовнішні чинники. Сучасне розуміння безпеки охоплює військові, економічні і політичні фактори, формування демократичних інститутів в середині держави, неантагоністичних міжнародних стосунків з сусідами.

     Україна, будучи великою європейською державою, повинна рухатися до стабільних і  ефективних військово-політичних угрупувань, що володіють внутрішньою стабільністю і реально формують засади регіональної безпеки та максимально повно сумісні з основними принципами національної безпеки. В Європі такими угрупуваннями є Північноатлантичний та Європейський союзи.

     Економічна  безпека – це стан суспільства  і держави, при якому забезпечується стійкість та стабільний розвиток економіки. Економічна безпека держави має внутрішній та зовнішній аспекти [2]. Зовнішній орієнтований на забезпечення економічної незалежності. Внутрішній формується інституціональним, структурним, ресурсним, енергетичним, валютно-фінансовим та науково-технічним факторами.

     Головними чинниками економічної безпеки  є економічний потенціал, структура  господарських комплексів, рівень дефіциту державного бюджету, розміри внутрішнього та зовнішнього державного боргу, масштаби грошової емісії, наявність інфляції або інфляційного потенціалу, співвідношення приватного та державного секторів економіки, відношення експорту до імпорту, стан енергетичного господарства.

     Основними загрозами щодо економічної безпеки  є:

• структурні диспропорції економіки (невідповідність існуючої матеріальної бази цілям економічної безпеки);
• ресурсна та технологічна залежність від зовнішніх країн;
• відсутність чітко усвідомлених і сформульованих пріоритетів економічного та науково-технічного розвитку;
• безсистемність конверсійних процесів;
• високий ( ≈ 50 %) рівень тінізації економіки, недовіра населення до політики уряду і корупція в органах державного та місцевого управління;
• енергозатратні виробництва і відсутність системних заходів щодо раціонального (ефективного) використання енергоресурсів.

     Політика  – це діяльність, що спрямована на усвідомлення, формування і здійснення сукупності заходів цілеспрямованого впливу на управління і володіння чимось, зокрема  енергетикою. Інакше – політика є  системою заходів (засобом) здійснення сформульованої мети на оволодіння і управління об’єктом, на який вона спрямована.

     Енергетична політика – діяльність, спрямована на володіння і управління розвитком  і функціонуванням енергетики. Об’єктом енергетичної політики є енергетика. Суб’єктами енергетичної політики є фізичні і юридичні особи, які володіють та керують функціонуванням і розвитком енергетики. Задум щодо об’єкта чи суб’єкта політики ґрунтується на розумінні явища чи дій стосовно суб’єктів чи об’єктів політики, перспектив їх розвитку та внутрішньої організації об’єктів задуму. Енергетика – це система об’єктів, процесів, знань, вмінь, та видів діяльності, що скеровані на створення та використання різних видів енергії.

     Задум включає: мету, актуальність, аналіз наслідків  реалізації, постулати, принципи та засоби реалізації. На підставі задумів формується політична доктрина. Доктрина є основою для розробки і реалізації політичної стратегії і тактики. Стратегія – чітко сформульовані та спрямовані довготривалі організаційні заходи та засоби реалізації масштабних завдань. Тактика – сукупність нагальних завдань та засобів їх вирішення, плани перегрупувань наявних засобів для вирішення назрілих (термінових) завдань. Конкретні завдання для реалізації доктрини формулюються програмами, проектами та планами.

     Енергетична безпека полягає у забезпеченні держави паливно-енергетичними ресурсами (ПЕР) на рівні, що гарантує її повноцінну життєдіяльність та досягнення безпечного функціонування енергетичного комплексу, зокрема ядерної енергетики [3-5]. Енергетична безпека має два контекстні значення:

• захищеність енергетики як самостійного об’єкта;
• один з чинників, що визначає національну безпеку.

     Важливо, що оптимуми кожного з цих значень  можуть не збігатись. Тобто, максимум стабілізації задоволення потреб розвитку енергетики може суперечити вимогам національної безпеки. Без сумніву, що пріоритетом є національна безпека. Розвиток і стан енергетики повинен бути підпорядкований тактичним і стратегічним цілям національної безпеки.

     Енергозбереження  розуміємо як сукупність заходів (видів діяльності, в т.ч. організаційних), засобів, знань та вмінь, що спрямовані на мінімізацію енергозатрат у всіх видах діяльності як окремих осіб, так і суспільства в цілому. У вузькому значенні цей термін можна розуміти як раціональне використання енергоресурсів. 

1.3. Сучасний стан енергетичної політики 

     Енергетична політика на сучасному етапі державного управління ще повністю не сформована і не впроваджена як система чітко  організованих (скоординованих) вертикальних і горизонтальних загальнодержавних керуючих дій в галузі енергетики. Найбільш розвиненою ланкою управління енергетикою є підприємство чи установа. В межах підприємства головний енергетик є суб’єктом енергетичної політики, оскільки саме він керує виробництвом, розподілом і споживанням електричної теплової та механічної енергій.

     В межах міст, областей, регіонів та держави  енергетика як комплексний об’єкт управління ще остаточно не визначена. Не сформовані структури управління енергетикою для таких об’єктів. Органи місцевого самоуправління та державних адміністрацій реально не мають засобів контролю та управління енергетичними об’єктами, виробництвом, розподілом та споживанням енергії відповідно до їх соціального статусу та в межах чинного законодавства. Хоча енергія і має риси товару, який підкоряється ринковим законам, її зміст та всепроникаюча суть володіють соціальними та технологічними елементами, що не можуть повністю підпорядковуватися ринковим відносинам і через це є об’єктами державного чи муніципального управління.

     Внаслідок відсутності системного управління енергетикою на сьогодні маємо автономне  функціонування підсистем енергетики для різних форм власності: паливного комплексу; електроенергетики; промислової, сільської, комунальної, транспортної, оборонної енергетик; науки та освіти.

     Керування цими підсистемами здійснюється переважно  за галузевим принципом, територіальна  координація майже відсутня. Внаслідок  цього є невизначеною державна та регіональна енергетична політика, що використовують для власних цілей тіньові та зарубіжні структури. Звичайно, що такий стан речей шкодить національній безпеці України і повинен бути об’єктом уваги відповідних державних структур.

     Енергетична безпека визначається наявністю  власних енергоресурсів, транспортної інфраструктури, рівнем і ефективністю енергоспоживання та існуванням альтернативних джерел енергії. Вона залежить від співвідношення між власними та імпортованими ПЕР, різноманіття енергоносіїв, від глибини переробки енергетичної сировини та від стану контролю за витратою ПЕР і розвитку енергозбереження (створення перешкод енергетичному марнотратству).

     Стан  енергоспоживання і рівень енергетичної безпеки дуже тісно зв’язаний  з кількістю та освітою населення (демографічний фактор). Це означає, що в недалекому майбутньому основна частина енергоспоживання буде скерована на задоволення приватних потреб людей. Звідси випливає, що основна частина економії енергоресурсів може бути забезпечена розумною поведінкою людей у побуті – основних енергоспоживачів.