Экономический рост и экономическое развитие

 

1.2 Економічний розвиток.

 

Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших  понять макроекономічної науки. У навчальній літературі нерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і  вирішенням соціальних проблем країни.

Соціально-економічний  розвиток – це процес безупинної зміни  матеріального базису виробництва  а також усієї сукупності різноманітних  відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення. 

Соціально-економічний  розвиток – складний суперечливий процес, у якому взаємодіють позитивні  і негативні фактори, а періоди  прогресу змінюються періодами регресу. Політичні і військові потрясіння, соціальні конфлікти, екологічні катастрофи можуть призупинити розвиток економіки  будь-якої країни, відкинути її на кілька десятиліть назад, а іноді привести і до остаточної загибелі, як це було з древніми цивілізаціями.

Однак у планетарному масштабі відбувається безупинний позитивний розвиток економіки. У його основі - досягнення науки, технічного прогресу, розширення їхнього технологічного застосування, що дозволяє обновляти асортимент продукції і послуг, частково заміщати гостродефіцитні ресурси, знижувати загальну ресурсоємність виробництва, витримувати екологічні вимоги й обмеження, які диктує суспільство. Усе це впливає на обсяги і структуру ВВП, а отже, на рівень сукупної пропозиції.

З іншого боку, змінюються соціальні стандарти  рівня життя, освіти, культури, охорони  здоров'я, інформаційного забезпечення населення і бізнесу. Формуються нові і розвиваються традиційні потреби  суспільства. Зростає роль міжнародного наукового співробітництва, наприклад, в освоєнні космічного простору, в  області генетики й енергетики майбутнього. Це породжує принципово нові суспільні  потреби. У результаті сукупний попит  стає більш динамічним, а його імпульси виробництву – усе більш відчутними

 

1.2.1 Сучасні внутрішні чинники розвитку економіки.

 

По-перше, це забезпечення економічної  безпеки держави як складової  національної безпеки. Воно відбувається шляхом зміцнення конкурентоспроможності нашої національної економіки і всіх складових.

Наступне – забезпечення випереджаючого соціально-економічного розвитку. Мається  на увазі високі темпи економічного зростання. 6-7% зростання нам потрібні, щоб ми до 2015 року нарешті досягли  рівня , який ми мали у 1990 році.

І останній внутрішній чинник – це формування і реалізація інтелектуального капіталу, в Україні, який сьогодні є, проте потребує подальшого вдосконалення  й ефективного використання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 ТЕХНІЧНИЙ,ЕКОНОМІЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ  ПОТЕНЦІАЛ ІННОВАЦІЙ

 

 

Основним завданням інноваційної діяльності є модернізація та структурна перебудова всієї економіки, що є  основним критерієм розвитку регіонів.

Інновації є необхідною умовою розвитку виробництва, підвищення якості та збільшення кількості продукції, появи нових товарів і послуг. У ринкових умовах інновації охоплюють  усю економіку, включаючи продуктивні  сили (засоби виробництва, навчання працівників) і виробничі відносини (форми  і методи управління, поділ, спеціалізація й кооперація праці.

Механізм створення і  поширення нововведень, маючи суттєві  національні особливості, охоплює  три загальні складові: систему державної  підтримки фундаментальних і  пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і  непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного  підприємництва та його підтримку.

Інноваційна політика держави  спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення  внутрішніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією  системи державного регулювання  на всебічне заохочення підприємництва та приватної ініціативи.

Набір методів і засобів  державної інноваційної політики досить широкий. Мова йде про стимулювання інноваційної активності бізнесу, корегування податкового, ліцензійного законодавства, амортизаційних відрахувань, регулювання запровадження передових технологій, зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу .

Природною умовою реалізації інноваційної політики є оздоровлення економічного середовища, у якому  виробничі підприємства й корпорації організовують інноваційне відтворення, застосовують новітні технології й  техніку, нові форми організації  праці, виробництва, маркетингової  діяльності, розроблені прикладною наукою й проектно-пошуковою роботою. Економічна база мусить бути такою, щоб стимулювати  інноваційний процес на всіх його стадіях: від зародження нової ідеї до її реалізації в нову техніку, технологію й використання в процесі відтворення.

Сучасний механізм інноваційного  процесу характирезується зростанням ролі регіональної складової. Певна  фінансова самостійність регіонів, можливість розпоряджатися місцевими  ресурсами, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють необхідну економічну основу та мотиви для ефективних дій  стосовно регулювання та підтримки  інновативно-інвестиційної активності.

Саме тому останнім часом  велике значення надається регіональній інноваційній політиці та її ролі як важливого  фактору економічного та соціального  розвитку країни. Інноваційна привабливість  регіону трактується як комплекс умов, що формують сприятливе середовище для інноваційних процесів у регіоні, зокрема: можливість впровадження наукових та науково-технічних розробок у  виробництво, ефективність освоєння інноваційних проектів, рівень фінансового забезпечення інноваційної діяльності, ступінь розвитку інноваційної інфраструктури.

Одним із основних факторів, що впливає на ефективність формування інноваційної політики в регіоні, є  інноваційний потенціал, який визначає рівень інноваційних можливостей суб’єктів  господарської діяльності певного  регіону. Інноваційний потенціал регіону  — це основа для проведення фундаментальних  і прикладних наукових досліджень, проектно-конструкторських і технологічних  робіт, які сприяють розв'язанню наукових, науково-технічних, соціально-економічних  та екологічних проблем на різних рівнях (державному, регіональному, галузевому).

Реалізація інноваційної політики регіону грунтується на комплексному забезпеченні інноваційних процесів, що спрямовані на підвищення їх ефективності, а саме: фінансовому, організаційному, матеріально-технічному, кадровому. Ефективне протікання інноваційних процесів у регіоні залежить від  таких основних факторів, як: економічні, технологічні, організаційно-управлінські, правові, професійної підготовки кадрів. Вплив цих факторів залежить від  спільних зусиль держави, регіональних органів влади та власне підприємств.

Регіональна інноваційна  політика є складовою частиною економічної  політики держави. Оскільки використання інновацій забезпечує підприємствам  надприбутки, місцеві органи влади  мають бути зацікавлені в підвищенні рівня регіонального інноваційного  потенціалу та інтенсифікації інноваційної активності. Фінансове регулювання  інноваційного розвитку в регіоні  багато в чому визначається його господарською  структурою і орієнтується на вирішення  територіальних проблем. Створення  сприятливих умов для підтримки  інноваційних підприємств в регіоні  може включати бюджетну підтримку (цільове  бюджетне фінансування, законодавче забезпечення підтримки інноваційної сфери), застосування податкових пільг („податкові канікули”, зменшення єдиного податку і т.ін.), кредитну підтримку підприємств (фонди фінансового лізингу, венчурні фонди і т.ін.), створення регіональної інфраструктури (бізнес-інкубатори, технопарки, учбово-консультативні центри і т.ін.), впровадження територіальних інноваційних програм і проектів .

В основу регіональної інноваційної політики покладені такі принципи: пріоритет інновацій над традиційним  виробництвом регіону, забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, сприяння розвитку конкуренції в  інноваційній сфері, гнучкість інноваційної політики, інтеграція науки, освіти та підприємницької діяльності, забезпечення розвитку інноваційного підприємництва, сприяння розвитку міжрегіонального та міжнародного наукового співробітництва .

З метою забезпечення сприятливих  умов науковим та науково-технічним  установам для підвищення їх ефективності і виконання головної функції  – економічної, необхідно до 2012 року збільшити валові видатки на одного науковця до 40 тис. грн. та до 2015 року – до 60 тис грн.

За період, починаючи з 1995 року, в області структура джерел фінансування науково-технічних робіт  була нестабільною: з держбюджету  фінансувалося 20,7 – 50,2% їх загального обсягу. Частка власних коштів зросла майже втричі (з 9,6 до 27,5%). Про зменшення  рівня конкурентоспроможності наукових розробок учених області свідчить суттєве  скорочення питомої ваги коштів замовників підприємств, організацій України (з 55,3 до 0,9%). Високий рівень фінансування наукової діяльності з боку держави  та зменшення його з боку замовників свідчить про недостатню комерціалізацію  спеціалізованої науково-технічної  діяльності в області.

Нинішній стан економіки  характеризується низьким рівнем комерціалізації  результатів наукових досліджень і  відсутністю ефективних зв'язків  науки та виробництва, повільним  і безсистемним розвитком мережі сучасних інноваційних структур (технопарків, бізнес-інкубаторів, венчурних фірм), інших організацій інноваційної інфраструктури . Тому, вибудовуючи стратегію подальшого розвитку науково-технічної сфери, відповідно до стратегічних цілей соціально-економічної політики, держава має виходити з доктрини про те, що фінансування науки та техніки - це капіталовкладення у майбутнє і тому вся система її фінансово-економічної підтримки зобов'язана забезпечувати рівень розвитку сфери НДДКР у відповідності з довгостроковими національними інтересами. Такий підхід визначає й основні принципи побудови механізму управління науково-технічним потенціалом держави: визначення та законодавче закріплення пріоритетів у галузі науки та техніки; державна підтримка фундаментальних та тривалої дії прикладних досліджень, що мають загальнодержавне значення; збільшення питомої ваги витрат приватного сектору на проведення прикладних досліджень .

Особливу увагу слід закцентувати на необхідності, по-перше, вибору напрямів міжнародного науково-технічного та інноваційного  співробітництва країни, що базується  на можливостях посісти гідне  місце у світовому науковому  просторі й налагодити сумісність із сучасними світовими науково-технічними досягненнями. За оцінками експертів  можливості української науки використовуються на 5 % та водночас є безперечні свідчення  актуальності багатьох вітчизняних  розробок і можливості їхньої комерціалізації  з виходом на світові ринки  високотехнологічної продукції. Регіони  України мають значний науково-технічний  потенціал, проте мають і проблеми, пов'язані з неможливістю фінансування широкого фронту науково-технічних робіт та певного маневрування на світовому ринку науково-технічної продукції і технологій.

По-друге, для ефективної реалізації економічного потенціалу України  необхідно виявити перспективні географічні сектори науково-технічного та інноваційного співробітництва, а також організаційні форми  й змістовні напрями співробітництва  з кожним із партнерів, виходячи із специфіки цих партнерів, здатності  запропонувати їм високотехнологічну продукцію. При цьому слід враховувати: успадковані науково-технічні та інноваційні зв’язки з країнами близького зарубіжжя; можливості відновлення таких зв'язків із країнами Східної Європи; необхідність інтеграції України в ЄС; можливості двосторонньої взаємодії з країнами, що є світовими технологічними лідерами; необхідність участі у дво- та багатосторонніх інноваційних проектах; поширення всіх форм міжнародного науково-технічного обміну— від трансферу технологій до обміну спеціалістами.

Для успішної реалізації інноваційної діяльності варто створювати: спеціальні території пріоритетного розвитку, де запроваджується спеціальний  режим інвестиційно-інноваційної діяльності з метою освоєння випуску нових  видів інноваційної продукції, організації  високотехнологічних виробництв та створення нових робочих місць; науково-технічні зони, де діє офіційний  правовий режим, орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу регіону шляхом стимулювання фундаментальних  досліджень з подальшим впровадженням  наукових розробок у виробництво. Крім того, варто реалізувати механізми  позабюджетного стимулювання науково-технічного прогресу, передусім механізми довгострокового  кредитування через інструменти  рефінансування комерційних банків, створення для цього банку  реконструкції та розвитку, а також  іпотечної банківської установи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 ФІНАНСОВА СТАБІЛЬНІСТЬ, ЯК ЗАСІБ  ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО  ЗРОСТАННЯ

 

 

Стабільне фінансове становище  держави є об'єктивною умовою її економічного розвитку і зростання  суспільного добробуту. У цьому  сьогодні нема потреби нікого переконувати. Це стало зрозумілим як переважній більшості вчених, політичних і громадських  діячів, так і широким верствам населення.

Якщо в державі протягом тривалого часу немає фінансової стабільності, то настає деградація виробничих відносин, суспільної свідомості, а  майбутнє стає невизначеним. Відсутність  фінансової стабілізації і, як наслідок, чергові сплески кризових явищ тяжко  б'ють по добробуту населення, бо втрати через прорахунки у фінансовій політиці несуть широкі маси населення, насамперед найбідніші його верстви. Є  підстави стверджувати, що зубожіла, притиснена нестатками в результаті інфляційної  хвилі людина — поганий працівник  і недобросовісний громадянин^