Грошової реформи в Україні

Чи не найскладнішою особливістю  грошової реформи в Україні є її соціальний аспект. Як відомо зі світової практики, підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає додаткових фінансових витрат, які переважно перекладаються на плечі широкого загалу населення.

В Україні на завершальному етапі  мри випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1:100000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготівкових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних осіб, незалежно від обсягу пред'явлених до обміну запасів грошей і розміру поточних доходів. Така пропорція обміну, як зазначалося вище, була вибрана не випадково — вона відповідала рівню інфляції за 1991—1996 р. Все це дало підстави говорити багатьом аналітикам нашої реформи про її неконфіскаційний, прозорий, соціально справедливий характер. Проте в таких оцінках не враховуються ті тяготи, яких зазнавало населення на першому та другому етапах реформи. Насамперед це втрата населенням своїх заощаджень, зокрема розміщених в Ощадному банку і не індексованих на рівень інфляції. При проведенні деномінації у вересні 1996 р. більшість із них перетворилася у мізерні величини.

Якби  ці заощадження були своєчасно індексовані, то проводити реформу в 1996 р. довелось би зовсім по-іншому. Адже на той час в Україні з'явився певний прошарок «нових українців», які нагромадили значні запаси грошей на спекулятивних операціях, в тіньовому бізнесі, через незаконне використання інфляційного підвищення цін тощо. Частину таких запасів грошей довелось би конфіскувати в ході реформи, переклавши основний тягар її на плечі їх власників. Таку реформу не можна було б назвати неконфіскаційною, зате вона була б справді соціально справедливою.

Отже, своєю реформою Україна ще раз підтвердила загальне правило  покладання основного фінансового  тягаря, пов'язаного з реформою, на плечі широких верств населення. На жаль, тривала стагнація економіки після грошової реформи не дає надій на те, що ці верстви населення одержать відповідний виграш завдяки запровадженню сталих грошей. Більше того, тривалі затримки з виплатами пенсій та заробітної плати, які допускаються заради стабілізації гривні після реформи, завдають найбільших збитків тим групам населення, які втратили заощадження на стадії підготовки реформи.

Грошова реформа є складовим елементом  антиінфляційної політики і спрямовується на усунення наслідків інфляції в грошовій сфері і створення монетарних та економічних передумов для стабілізації грошей.[12]

Грошова реформа в Україні, що завершилася  в 1996 р., за своїм характером належить до повних, або структурних, реформ. Вона тривала близько п'яти років (січень 1992 - - вересень 1996 р.) і забезпечила створення національної грошової системи, формування нового механізму підтримання сталості грошей та регулювання грошового обороту, адекватного умовам ринкової економіки.

2.3.Грошово-кредитна політика  в Україні

В умовах становлення в Україні  нових економічних відносин, трансформації  економічних і соціальних процесів, формування та розвитку фінансової й банківської систем винятково важливого значення набуває посилення ролі центрального банку країни в стимулюванні відповідних процесів шляхом використання ринкових методів регулювання економіки та грошово-кредитного ринку.

   Формування засад і принципів грошово-кредитної політики незалежної України відбувається з часу створення Національного банку України. За цей час багато чого досягнуто, зокрема успішно проведено грошову реформу 1996 р., але допущено й деякі прорахунки, які частково вже виправлено, а частково їх доведеться виправляти в майбутньому. Головне полягає в тому, що Національному банку України вдалося переконати переважну більшість політиків і економістів у тому, що з метою реалізації стратегічних завдань економічного розвитку України необхідно використовувати чіткі методи грошово-кредитного регулювання, широко запроваджені в світовій практиці. На жаль, значна частина вітчизняних економістів і політиків зрозуміли такі вимоги часу досить пізно.

Грошово-кредитна політика, починаючи з жовтня 1994 року, була спрямована на створення  умов для фінансової стабілізації в  Україні, впровадження і укріплення національної грошової одиниці та підтримку  макроекономічної стабілізації через  зниження інфляції до керованого рівня. Її реалізація створила певні умови  стабілізації виробництва, інвестиційної  діяльності, життєвого рівня населення.

 

Як інструмент регулювання грошового ринку  процентна політика Національного  банку України почала запроваджуватись фактично з 1994 року. До цього періоду  за три попередні роки незалежності облікова ставка змінювалась лише три  рази — в період високої інфляції та гіперінфляції вона адміністративне  була підвищена в 1992 році з 80%. до 100% та в 1993 році до 240% і була на від'ємному рівні відносно інфляції. Тобто, в  період гіперінфляції реальний рівень встановленої облікової ставки по відношенню до інфляції був значно нижчим, через  що вартість національної валюти планомірно підривалась.

 

Активна процентна  політика почала проводитися з 1994 року, коли номінальний рівень облікової  ставки змінювався у відповідності  до коливань інфляції 5 разів — від 140% до 300% річних. Це дозволило вперше вийти на позитивний реальний її рівень по відношенню до інфляції, хоч коливання  і номінальної, і реальної ставки через значні поштовхи інфляції були досить значними (декілька десятків процентних пунктів у місячному обчисленні).

 

В 1995 році такі відхилення зменшились від +6 до –8, а  в 1996 році — в середньому до ±3-х  процентних пунктів, що свідчило про  забезпечення відносно нормальної ринкової вартості національної валюти на внутрішньому ринку та створення адекватних загальноекономічній  ситуації умов здійснення кредитної діяльності комерційних банків та суб'єктів господарювання.

 

Політика  у сфері обов'язкового резервування коштів комерційних банків також  була спрямована на стабілізацію стану  з ліквідністю комерційних банків та поступове зниження Їх надлишкової  ліквідності.

 

В умовах значних  кредитних емісій перших трьох років  існування незалежної держави надлишкова ліквідність банків перетворилась  на загрозу вибухового зростання  грошової маси та дестабілізації стану  на грошово-кредитному ринку. В цих  економічних умовах такий інструмент регулювання, як обов'язкове резервування коштів комерційних банків, фактична не міг працювати. Тільки в 1994 році вдалося  задіяти цей механізм, коли рівень обов'язкового резервування було поступово  підвищено з 10% до 15%.

 

З метою прискорення  залучення в обіг коштів, куплених на цільових кредитних аукціонах  Національного банку, в 1995 році тимчасово  використовувалась 100%-на норма резервування на тимчасово вільні кошти, придбані на цих аукціонах. Це стало стимулювати  комерційні банки швидше пускати  в обіг придбані кошти на фінансування пріоритетних об'єктів народного  господарства.[6]

 

З кінця 1995 р. почалася практика обов'язкового резервування валютних депозитів. В умовах, що склалися, це було також важливим фактором стабілізації фінансового ринку.

 

На початку 1997 року загальна норма обов'язкового резервування була знижена з 15% до 11%, що свідчило про стабілізацію грошово-кредитного ринку та додаткове стимулювання кредитної активності комерційних  банків,

 

Надання кредитів комерційним банкам для підтримання  їх поточної ліквідності до 1994 року відбувалось переважно опосередковано через надання за рішеннями законодавчих та виконавчих органів централізованих  цільових кредитів безпосередньо клієнтам (підприємствам та організаціям). Ці кредити переважно потрапляли неплатоспроможним  клієнтам, які підтримувались державою, і в значній мірі не поверталися. В свою чергу це ускладнювало стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.[8]

 

Порочне коло надання ризикованих емісійних  кредитів неблагонадійним клієнтам було розірвано в 1994 році із запровадженням кредитних аукціонів і з відмовою в 1995 році від кредитування Національним банком України суб’- єктів господарювання. В доповнення до цього, було припинено  також виділення ресурсів комерційним  банкам для кредитування на пільгових  умовах, тобто з використанням  пільгової процентної ставки.

 

У таких умовах кредитна підтримка підприємств  почала здійснюватись через проведення цільових кредитних аукціонів з  продажу кредитних ресурсів комерційним  банкам для кредитування підприємств, що потребують державної кредитної  підтримки.

 

З 1996 року суттєво  поширилось використання в Україні  таких важливих у світовій практиці інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, як ломбардне кредитування комерційних  банків під заставу державних  цінних паперів та угод РЕПО. Можливість запровадження таких інструментів виникла після створення ринку  державних цінних паперів.

 

В 1995 році урядом розпочато створення фондового  ринку державних цінних паперів. Запровадження механізму використання державних цінних паперів дозволило залучати для фінансування дефіциту державного бюджету неемісійні кошти, значно знижуючи тим самим і інфляційний тиск дефіциту бюджету на економіку.[9]

 

Розміщення облігацій внутрішньої  державної позики у 1995-1997 роках характеризується наступними даними:

 

	1995	1996	1997
кількість проведених аукціонів	28	257	591
кількість розміщених облігацій, тис. штук	294,1	22979,7	112578,1
сума коштів, залучених до бюджету  млн.грн.	304	3062,9	8900,0

 

Державні  цінні папери поступово зайняли  одне з провідних місць в регулюванні  грошово-кредитного ринку.

 

Завдяки цьому  фінансування дефіциту державного бюджету  в 1997 році вперше за роки існування  держави здійснювалось на без інфляційній основі — за рахунок подальшого розвитку ринку державних цінних паперів та залучення зовнішніх фінансових джерел, що суттєво впливало на зниження рівня інфляції.

 

За обсягами цінних паперів, що розміщуються і перебувають  в обігу, державні боргові зобов'язання на ринку України займають домінуюче  положення і є найбільш привабливим  фінансовим інструментом для вкладання  коштів юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. З  використанням цього інструмента  стало можливим на новій якісній  основі відродити кредитні відносини. Облігації стали використовуватися  як застава для вчасного повернення коштів.[14]

 

Дохідність  за державними облігаціями в більшості  випадків була на рівні облікової  ставки Національного банку України.

 

Протягом 1997 року доволі активно розвивався вторинний  ринок ОВДП як у біржовій, так  і позабіржовій формах.

 

У 1997 році було зроблено перші кроки на шляху  введення в дію механізмів формування фонду страхування депозитів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов'язкового придбання облігацій комерційними банками.

 

Але у зв'язку з тим, що у виробництві продовжується  період стагнації, а доходність по ОВДП досить висока, в державі створилась небезпечна ситуація, коли з короткострокових державних цінних паперів сформована фінансова піраміда, яка в умовах недостатнього наповнення бюджету  загрожує новим інфляційним вибухом.[13]

 

Виходячи  з аналізу стану грошово-кредитного ринку за останні три роки, можна  зробити висновок, що монетарна політика держави була орієнтована на розширення грошової маси при утриманні визначеного  рівня інфляції. Досягалося це шляхом контролю за основними монетарними  показниками (чисті зовнішні активи, чисті внутрішні активи, монетарна  база, грошова маса).

 

Одним із головних здобутків політики фінансової стабілізації в грошово-кредитній сфері за ці роки стало випереджаюче зростання  грошової маси щодо інфляції, яке дозволило  збільшити наповнення економіки  платіжними засобами. За 1997 рік при  фактичній інфляції 10.1 % грошова  маса в номінальному виразі зросла на 34 %, а грошова база — на 44 %.

 

Проте, завдяки  виваженій грошово-кредитній політиці поступове наповнення економіки  грошима вперше за останні роки не спричинило цінової реакції на споживчому ринку.[16]

 

Свідченням  цього стала зростаюча динаміка строкових депозитів у банківській  системі України. Обсяги строкових  депозитів у національній валюті за 1996 та 1997 роки у банківській системі  збільшилися відповідно на 660 млн.грн.., або на 98% та 450 млн.грн.., або на 34%, що значно вище від рівня інфляції. Це в свою чергу є одним із джерел довгострокового фінансування економіки.[2]

 

Але слід зазначити, що навіть за умов активного монетарного  стимулювання Національним банком процесів подешевшання кредитів темпи зниження ставок поки що не такі, як хотілося б, - вони не адекватні заходам, яких вживав у цьому напрямі НБУ. Це ще раз  доводить, що резерв дієвості монетарних методів впливу на ціну кредитів на сьогодні майже вичерпався. Подальше стимулювання зазначених процесів можливе  лише за допомогою заходів щодо поліпшення фінансового стану потенційних  позичальників, удосконалення законодавчої бази стосовно захисту прав кредиторів тощо.

 

Основна мета процентної політики НБУ, з одного боку, - стимулювати процес “заощадження – інвестиції ”, а з другого – стримувати можливий інфляційний тиск на економіку. Послідовне зниження облікової ставки НБУ водночас зі зниженням та диференціацією нормативів обов’язкового резервування сприяло як зростанню депозитів у банківській системі, так і розширенню кредитування реального сектора економіки.

 

Аналіз динаміки обсягів депозитів, залучених банками  за останні роки, характеризується насамперед підвищенням активності населення щодо розміщення грошових коштів у банківських установах. Це свідчить про певне підвищення довіри до банківської системи України. За станом на 01.12.2001 р. залишки вкладів населення в національній та іноземній валютах у вітчизняних банках становили 10.1 млр.грн.[10]