Економічні кризи

Протягом 2000-2008 рр. американські та європейські  банки у великій кількості продавали спеціально створеним для цього ЗРЕ іпотечні цінні папери, які мали відображатися в ЗРЕ за ринковою вартістю. І коли вартість іпотечних паперів істотно впала, ЗРЕ зазнали колосальних збитків. Однак, оскільки ці ЗРЕ не вважалися дочірніми компаніями, їхні збитки не увійшли до консолідованої фінансової звітності банків. У результаті банки, які купували іпотечні папери для своїх ЗРЕ і мали на папері гарний консолідований баланс і звіт про прибутки й збитки, практично виявилися банкрутами.

іншим типом нерегульованих компаній є так звані не працюючі холдингові компанії (Моп-орєгаїіпд Иоісііпд сотттрапіез, МОНС), які сьогодні дуже поширені в світовій банківській індустрії. МОНС є материнською компанією, що володіє кількома дочірніми компаніями, включаючи, як мінімум, один банк чи торгівця цінними паперами, але сама при цьому не здійснює ніякої операційної діяльності, окрім володіння правами. Акті/ви МОНС зазвичай складаються лише з боргових та пайових паперів дочірніх структур, а доходи формуються з дивідендів га відсотків від дочірніх компаній Хоча МОНС фактично знаходяться на верхівці структури фінансової групи, вони можуть посідати й нижче місце, наприклад, бути на чолі підгрупи. Наглядові га регуляторні вимоги до МОНС у різних країнах сильно відрізняються, а іноді їх взагалі не існує.

Так, у деяких юрисдикціях компанії, що здійснюють операційну діяльність, є об'єктами регулювання і нагляду, а їх непрацююча материнська компанія - ні. У такому разі небезпеку можуть становити випадки міжгрупового кредитування та надання гарантій або інші форми підтримки.

При оцінці достатності  капіталу фінансової групи мають враховуватися всі ризики групи, включаючи ризики нерегульованих компаній. Мета оцінки достатності капіталу - переконатися, що всі ризики в групі покриваються достатньою кількістю капіталу. Як відрізняються між собою стандарти нагляду за фінансовими групами, так відрізняються і методи розрахунку достатності капіталу, зокрема, способи включення в розрахунок капіталу регульованих і нерегульованих компаній зі складу фінансової групи.

Ще в 1999 р. Базельським  комітетом спільно з ІАІЗ та ЮЗСО були розроблені принципи оцінки фінансових конгломератів, згідно з якими пропонувалися способи вирішення проблем, пов'язаних із оцінкою достатності капіталу. Фінансові конгломерати визначались як будь-яка група компаній під спільним контролем, яка здійснює виключну або переважну діяльність і передбачає надання значущих послуг принаймні в двох різних фінансових секторах (банківському, цінних паперів або страхування). Принципи оцінки були покликані нівелювати відмінності у розрахунку достатності капіталу в різних секторах фінансового ринку та засновані на тому, що ризики, пов'язані з секторами, обліковуються за найвищим рівнем.

Сьогодні система регулювання  та нагляду за фінансовими групами має об'єднувати дві точки зору щодо їхньої сутності. Так, з одного боку, фінансова група вважається однією диверсифікованою економічною одиницею, яка об'єднує ризики. Інша точка зору полягає в тому, що фінансова група складається з безлічі окремих юридичних осіб. Виходячи з цього існуючі механізми контролю можна розділити на дві групи. При комплексному (консолідованому) підході вимоги до капіталу пред'являються до консолідованих активів і пасивів на рівні материнської компанії. Передбачається, що ці активи і пасиви вільно обертаються в межах групи. Зважений на ризик агрегований підхід передбачає, що вимоги до капіталу застосовуються до окремих регульованих компаній у межах фінансової групи.

На практиці ці підходи  реалізуються регуляторами по-різному. Наприклад, ФРС у США однозначно вимагає, щоб банківська холдингова компанія виступала джерелом підтримки для всіх своїх дочірніх депозитарних установ у кризові періоди. Деякі європейські регулятори воліють здійснювати нагляд за діяльністю фінансових груп на консолідованій основі, але при цьому окремі компанії зі складу фінансової групи, що працюють в їхніх юрисдикціях, також мають виконувати індивідуальні вимоги до капіталу.

Проте, який би підхід до нагляду за фінансовими групами не використовувався, регулятори є відповідальними за всіх юридичних осіб, що діють у їхній юрисдикції. А тому якщо материнська компанія фінансової групи розташована в певній юрисдикції, тс регулятору з цієї країни необхідно володіти інформацією про діяльність як регульованих, так і нерегульованих компаній в її складі, навіть якщо вони розташовані за кордоном. З точки зору регулювання достатності капіталу, наявність у складі фінансової групи нерегульованих компаній, або ЗРЕ, може викликати серйозні проблеми. Зокрема, оскільки до ЗРЕ можуть застосовуватися нижчі вимоги до достатності капіталу, ніж до регульованих компаній, то через механізм можливого взаємозаліку ризикових позицій всередині групи можна зменшити вимоги до достатності капіталу по всій групі. Крім того, поступово відбувається все більше розмивання відмінностей між різними секторами фінансового ринку, наприклад, коли сек'юритизуються кредитні про дукти і відбувається передача ризиків, тому складно визначити рівень ризикованості, а відповідно і вимоги до достатності капіталу у різних компаніях групи, що працюють на різних ринках, і як результат - ускладнюється процедура визначення рівня достатності капіталу для групи в цілому.

Також у різних юрисдикціях  і секторах існують значні відмінності щодо інтенсивності і жорсткості регулювання непрацюючих материнських компаній (МОНС). У країнах із жорсткими механізмами контролю материнська холдингова компанія обов'язково має бути або фінансовою установою, або об'єктом спеціального регулювання, що передбачає схожі нормативні вимоги. Материнські холдингові компанії, що підпадають під слабше регулювання, більш гнучкі для уникнення нагляду регулятора. Наприклад, у деяких країнах Г\ЮНС прирівнюються до банків і тому повинні відповідати всім вимогам до капіталу та управління ризиками, які висуваються до банків. Ці МОНС включені до системи консолідованого банківського нагляду. У деяких юрисдикціях регулятори навіть мають право вимагати від фінансової групи здійснювати реструктуризацію, якщо структури, що входять до її складу, не можуть контролюватися ефективно.

Одним із висновків, до яких спонукала поточна фінансова  криза, стало розуміння того, що регулятори не володіють належною інформацією про діяльність нерегульованих організацій. Ключові принципи Базельського комітету, ІОЗСОта ІАІ5 спрямовані на те, щоб регулятори мали можливість отримувати максимально повну інформацію про діяльність фінансових груп. Проте на практиці регульовані компанії часто стикаються з труднощами при виконанні цих вимог, оскільки самі вони не мають доступу до необхідної інформації щодо діяльності всіх компаній у складі групи. Регулятори можуть отримати інформацію про регульовані компанії і порівняти або доповнити її інформацією від інших регуляторів щодо діяльності цих компаній. Проте залишаються прогалини в плані доступу до інформації про нерегульовані організації, і труднощі, пов'язані з цим, посилюються, якщо нерегульовані компанії знаходяться в іноземних юрисдикціях.

Важливим механізмом для  вирішення проблеми співробітництва та обміну інформацією між наглядовими органами різних країн, на думку учасників спільного форуму, є створення так званих наглядових колегій, до яких входитимуть регулятори, які беруть участь у нагляді за компаніями, що входять до складу фінансової групи. Такі колегії вже створені для найбільших світових фінансових інститутів. Наглядові колегії можуть набувати різних форм залежно від структури й організації фінансової групи та від юрисдикції. Ці колегії мають допомогти встановити робочі стосунки між регуляторами і полегшити обмін інформацією.

Традиційно наглядові  колегії створювалися в межах  окремих секторів, тобто за участю лише одного регулятора. У жовтні 2009 р. Міжнародна асоціація органів страхового нагляду ІАІ5 випустила Посібник з використання наглядових колегій для нагляду за фінансовими групами, згідно з яким роботу цих колегій було поширено і на банківський сектор. Рада фінансової стабільності (Р5В) також обстоює впровадження діяльності наглядових колегій на рівні всіх секторів фінансового ринку. Фактично цими діями світові організації знову надають актуальності питанню створення мегарегуля-тора фінансового ринку, який зможе охоплювати наглядом усі ланки діяльності фінансових груп.

Інші рекомендації учасників  спільного Форуму включають необхідність розробки єдиних міжсекторних стандартів регулювання та нагляду за фінансовими групами і посилення взаємодії між Базельським комітетом, ІО5СО та ІАІЗ з метою координації співробітництва.

Світова фінансова  криза вплинула на багато процесів і, в першу чергу, на ті, що пов'язані з рухом капіталу, зазначає доктор економічних наук, директор інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бураковський.

У докризові роки показники  надходження прямих іноземних інвестицій (ПІІ) були здебільшого позитивними.

Однак сьогодні процеси зовнішнього інвестування загальмувалися, що вимагає пошуку ефективних шляхів їх активізації. Особливо актуальним це питання є для України.

На думку експерта, країни Східної Європи та пострадянського простору залишаються досить привабливими для іноземних інвесторів. А для України в умовах відчутного дефіциту внутрішніх джерел зал учення коштів роль іноземного капіталу важко переоцінити.

Слід зазначити, що якщо раніше Україна мала проблеми з надходженням ПІІ через національну специфіку правового поля та політичну нестабільність, то зараз вони пов'язані й з наслідками світової кризи. Так, у НІ кварталі 2008 р. Держкомстат зафіксував найменше з початку року надходження в Україну ПІІ - $1,17 млрд., в той час наша країна інвестувала до інших всього $ 147 млн. У І та II кварталах нерезиденти направили до України значно більше коштів - $3,2 млрд. та $2,96 млрд. відповідно. Левову частку цього капіталу було спрямовано у фінансовий сектор, торгівлю та нерухомість. Подальше надходження ПІІ в Україну, на думку експертів, є проблемним, вони очікують на їх зменшення.

Іноземний капітал є важливою складовою  успішного переходу економіки України до ринкової моделі. Залучення іноземних інвестицій сприятиме розвитку відповідного середовища, покращенню ситуації з формуванням бюджету, підвищенню життєвого рівня. Оскільки ринкове реформування в Україні, як і в багатьох інших країнах, відбувається в контексті зростаючої взаємозалежності національних економік, експерти розглядають іноземний капітал як впливовий фактор глобальної інтеграції.

На жаль, Україна сьогодні не може користуватися перевагами міжнародного поділу праці. Тож перед нею стоїть нелегке завдання - не тільки активізувати інтеграцію у світогосподарські зв'язки, а й визначити власні пріоритети розвитку.

Нашій країні, вважає Ігор Бураковський, треба активніше використовувати досвід залучення іноземного капіталу, причому не тільки розвинутими країнами Центральної та Східної Європи, а й Китаю, Індії, Мексики. Зокрема останні обрали шлях поетапного допуску іноземного капіталу в національну економіку. Це проявилось і в територіальному підході (створення спеціальних економічних зон із надпільговим інвестиційним кліматом та з поступовим поширенням на всю країну), і в галузевому (перехід від простих трудо- і ресурсомістких виробництв до високотехнологічних).

Надходження ПІІ, на думку  ученого, не пов'язане напряму з розміром і ресурсами країни. Невеликі держави можуть компенсувати свій низький ринковий і ресурсний потенціал політичною та економічною стабільністю і відповідним законодавством.

Так, політична передбачуваність сприяла  свого часу залученню в економіку  Великобританії японських інвестицій. Американські компанії почали активніше розміщувати капітал у Мексиці після того, як вона увійшла в 1994 р. до Північноамериканської зони вільної торгівлі (ІМАРТА) і була зобов'язана поліпшити умови ведення бізнесу для іноземних інвесторів.

Не  є обґрунтованим і аргумент на користь прямої залежності обсягів залучення іноземних інвестицій від рівня відкритості та дерегуляції економіки. Так, у Китаї, що традиційно за обсягами ПІІ посідав третє місце в світі після США та Великобританії, до недавнього часу було досить суворе інвестиційне законодавство. Воно, зокрема, визначало перелік галузей і виробництв, закритих для ПІІ, до того ж національна валюта була обмежено конвертованою

Звернемо увагу на те, що термін «іноземні» щодо зарубіжних інвестицій у таких країнах як Китай, Мексика та Індія можна вважати певною мірою умовним: левову частку інвестицій складають капітали співвітчизників, які мешкають поза межами батьківщини.

Одним із напрямків, що визначає сучасні тенденції розвитку міжнародного ринку капіталу, є створення транснаціональних корпорацій (ТНК), фінансові можливості яких не завжди потребують експорту капіталу і реінвестування прибутку, отриманого за кордоном. Адже можна просто поглинути іноземну фірму, отримавши кредит за місцем здійснення операції з її придбання. Застосовуються й інші методи укрупнення активів і придбання контролю, наприклад, привласнення «чужого» капіталу в рахунок погашення боргу.

Дедалі держави стають все більш залежними від діяльності транснаціональних корпорацій по мірі збільшення міжнародного сектора економіки і, відповідно, скорочення питомої ваги та критичного значення суто національного виробництва. Так, у першій половині 1990-х майже 90% світових обсягів ПІІ належало материнським компаніям ТНК промислово розвинутих країн. Причому на представників США, Франції, Великобританії, Німеччини, Японії припадало 60%. Однак реальна сфера, що контролюється ними, є значно ширшою, оскільки для повноти картини треба враховувати контракти з управління та інші форми участі.

Яким би могутнім не був імпульс  від ПІІ для розвитку економіки країн, що розвиваються, вони не здатні замінити національні інвестиції. Навіть у країнах-лідерах за залученням іноземного капіталу ПІІ не перевищують 20-30% сумарних капіталовкладень. Як правило, струмок ПІІ перетворюється на потік, коли в країнах-реци-пієнтах спостерігається економічне зростання і ваго-мішають національні інвестиції.

Як свідчить світовий досвід, державна політика заохочення іноземних інвесторів проходить три етапи. На першому вона зводиться до лібералізації руху капіталу і відкриття секторів національної економіки для іноземних інвесторів; на другому активно проводиться маркетинг і просування своїх територій як місця знаходження транснаціональних корпорацій і інвестування коштів, залучених ззовні. Ця політика пов'язана зі створенням національних агентств зі стимулювання інвестицій. Третій етап пов'язаний з більш чітким визначенням пропозицій іноземним інвесторам на галузевому і секторальному рівнях національної економіки.