Державне регулювання зайнятості та відтворення робочої сили

- обліку незайнятої  робочої сили і вакансій на  підприємствах, установах і     організаціях, які зареєстровані на ринку праці;

-  посередництво при  працевлаштуванні безробітних ;

- виплата допомоги  по безробіттю та інших виплат, передбачених законодавством  країни;

         - організація перепідготовки і підвищення кваліфікації незайнятого населення;

-  професійна орієнтація  або надання професійної консультації;

-  фінансування  створення  додаткових робочих місць та  надання   соціальних послуг у сфері, зайнятості;

- аналізу стану ринку  праці .

В Україні виконання  функцій біржі праці покладено на державний центр зайнятості населення, який підпорядкований Міністерству праці і соціальної політики України. Як суспільний інститут, центр зайнятості виступає гарантом реалізації конституційного права громадян нашої країни на працю. До інфраструктурних складових державної служби зайнятості України входять Кримський республіканський центр зайнятості, обласні центри зайнятості та міські, районні, міськрайонні центри зайнятості. В нашій державі також діють альтернативні служби зайнятості. Діяльність недержавних інститутів в ринковій інфраструктурі представлена посередницькими організаціями по працевлаштуванню, які здійснюють набір конкурентоспроможної робочої сили для роботи за кордоном та підбором працівників для підприємств, організацій, установ.

   Для виконання  своїх функцій, забезпечення основних  напрямків впливу на ринок  праці державною службою зайнятості  законодавчими органами створена система нормативно-правових актів, яка регламентує і визначає її дії на цьому ринку. Маються на увазі, зокрема, правове регулювання витрачання коштів, якими фінансуються заходи служби зайнятості на ринку праці, розмір і тривалість виплати допомоги по безробіттю, втрати на професійну підготовку і перепідготовку безробітних, організацію громадських, сезонних і тимчасових робіт, створення робочих місць і т.д.

Ринок праці взаємодіє  з іншими інститутами ринкової інфраструктури. В узагальненому вигляді взаємозв'язок останніх з ринком праці проявляється через вплив на сукупний попит на робочу силу (кількість і якість робочих місць), професійно-кваліфікаційний склад робочої сили (кон'юнктуру ринку праці), мобільність робочої сили (характер та інтенсивність перерозподілу між галузями і регіонами), регулювання безробіття (рівень, тривалість) та сприяння зайнятості населення.

Зниження обсягів та рівня безробіття спостерігалося у 20 регіонах, а найбільш суттєво Закарпатській та Чернівецькій областях. Найнижчий рівень безробіття у 2003 році склався у м. Києві (4,8%), Одеській (5,4%) та Вінницькій (5,6%) областях. У Черкаській та Волинській областях відбулося зростання рівня безробіття на 2,0 — 2,6 відсоткового пункту. Найвищий рівень безробіття населення віком 15-70 років у 2003 році склався у Тернопільській та Хмельницькій (13,3%) областях .

Таким чином, служба зайнятості як інститут інфраструктури ринку праці пройшла етап свого становлення і включена в процеси його регулювання.

У ринковій економіці  суб’єктами на ринку праці є роботодавці  та працівники. Держава виступає в  ролі роботодавця на державних підприємства, але її головна роль полягає у формуванні, визначенні й контролі правил поведінки та регулювання інтересів партнерів на ринку праці. Принципи державної політики зайнятості передбачають активну політику, спрямовану на сприяння повної, продуктивної вільно обраної зайнятості. Під цим розуміють :

• роботу для всіх , хто готовий стати до неї;
• найбільш продуктивну силу;
• свободу вибору зайнятості.    

Державна політика зайнятості спрямована на:

• розвиток людських ресурсів для праці;
• надання всім громадянам права на добровільну працю й вільний вибір зайнятості;
• підтримку підприємництва;
• забезпечення соціального захисту зайнятості населення ;
• недопущення масового безробіття і скорочення тривалого;
• заохочення роботодавців, які створюють нові робочі місця;
• підвищення якості та конкурентоспроможності працівників;
• розвиток систем навчання кадрів, діяльності державної служби зайнятості. 

Державне регулювання  зайнятості населення здійснюється через органи виконавчої влади за програмами забезпечення зайнятості. Останні формуються, виходячи із ситуації на ринку праці та прогнозу його розвитку. У зв’язку з відмовою від територіального планування зайнятості праці програми зайнятості населення в регіонах містить в собі:

• розширення ролі органів державної влади регіонів у вирішення проблем ринків праці;
• здійснення пріоритетного фінансування соціальних та економічних програм у регіонах з високим рівнем безробіття;
• мінімізацію негативних наслідків масового безробіття в індустріальних районах;
• запобігання масовим звільненням ;
• забезпечення захисту прав працівників неспроможних організацій. 

Умовно регіональні  програми поділяють на три рівні:

• державна програма зайнятості населення містить у собі створення робочих місць в економічно несприятливих областях, знижуючи цим соціальне напруження ;
• обласні програми зайнятості регулюють ринок праці на більш низькому рівні, наприклад, характеризуються створенням між територіальних навчальних структур, виділенням міст, районів пріоритетного розвитку;
• районні (міські) програми зайнятості вирішують проблеми на ринку праці окремих громадян і роботодавців.

Розробка програм зайнятості на всіх рівнях здійснюється органами державної служби зайнятості із залученням органів статистики, податкової служби, банківських установ. Програми зайнятості всіх рівнів чер6ез непередбачуваність економічного розвитку мають короткостроковий характер.

Типова програма зайнятості містить в собі такі розділи:

• аналітичний(ситуація на ринку праці, фактори, що впливають на зайнятості, міграційні й демографічні процеси , прогнозна оцінка ринку праці, оплата праці, підготовка кадрів тощо) [10, 92];
• цільовий - з визначенням концепції зайнятості й переліком поставлених цілей, їх пріоритетності, параметрів очікуваного результату [10, 93];
• ресурсний –забезпечує програму кадрами, матеріально-технічними й фінансовими ресурсами ;
• організаційний –забезпечує розробку та реалізацію програми зайнятості [10, 93].

Головним завданням  політики зайнятості на сучасному етапі є збереження провідної ролі держави в її регулюванні. Проте державне регулювання зайнятості не повинно використовуватись для обмеження ринкового механізму саморегулювання. Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки, для якої є неприйнятною орієнтація лише на механізм ринкового регулювання зайнятості. Він не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, у зв'язку з необхідністю вкладення коштів в охорону здоров'я, відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили. Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на необхідності вкладень коштів у забезпечення належних умов для існування людини, зростання її добробуту.

Забезпечення продуктивної зайнятості можливе лише за умови  поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки  є головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Передумовами реалізації цього принципу є розвиток всіх форм власності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації — за статтю, віком, національністю тощо. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при наймі та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, створення нового механізму регулювання ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів. Усе це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка була б заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і участі держави в побудові правил функціонування ринку праці. Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог ринкової економіки.

Складність утвердження  нових принципів політики зайнятості обумовлена інертністю громадської свідомості та уявленням про те, що перехід до ринкової економіки може автоматично розв'язати всі накопичені проблеми у сфері зайнятості. Недооцінка сфери зайнятості щодо її впливу на розвиток економіки та якість життя населення призвела до того, що механізми зайнятості стали гальмом економічних реформ. Стримування процесу вивільнення робочої сили в період спаду виробництва загальмувало створення Інфраструктури ринку праці, системи інформаційного забезпечення служб зайнятості, перебудови системи підготовки кадрів.

Вплив держави на виробництво  методами фіскальної чи монетарної політики — основний елемент механізму регулювання зайнятості. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов'язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на державні програми, основною метою яких є не зростання виробництва, а створення умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі:

1) забезпечення ефективної  зайнятості;

2) координація заходів,  які застосовуються в політиці  регулювання; 

3) створення рівних  умов для громадян у використанні їх права на працю;

4) соціальне партнерство  через сумісність інтересів держави,  профспілок та підприємств; 

5) міждержавне співробітництво  з питань регулювання потоків  робочої сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

Програмний метод регулювання  зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення  гнучких форм зайнятості.

Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоплюють окремі категорії населення і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних.

Другий напрям передбачає створення умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: встановлення для працездатного населення вигідних форм та режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні робочою силою, у вирішенні проблем, пов'язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості включають:

• використання різноманітних  режимів повного і неповного  робочого часу;

• облік соціального  статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім'ї);

• використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, працівники на виклик тощо).

Сучасна інтеграція виробництва  різних країн , зміни в міжнародному поділі праці , транс націоналізація капіталу, з одного боку, зменшують  результативність дії держави, а з іншого – вимагають міждержавного регулювання. Прикладом цього може служити створення єдиного європейського простору. Міждержавному регулюванню, цілком ймовірно, будуть притаманні теж етапи розвитку, що й у рамках окремої держави. Нині європейське міждержавне регулювання знаходиться на першому етапі розвитку і переході до другого. У рамках Європейського Економічного Співтовариства в грудні 1989 р. прийнята Хартія основних прав трудящих, у якій, зокрема , обговорені питання , щодо ринку робочої сили. Проголошується вільне пересування в рамках ЄС і рівні умови для всіх працівників. Досягнуто згоди у зближенні встановлених у різних країнах тривалості робочого часу, режимів нічних робіт і “нетипових” форм зайнятості. Зафіксовано право на допомогу безробітнім і непрацездатним. Однак завершення інтеграційного процесу, створення “єдиної Європи” неминуче спочатку призведе до скорочення зайнятості, це вимагає більш системного і глибокого регулювання ринку робочої сили.

Таким чином, світова  практика регулювання ринку робочої сили має у своєму розпорядженні значний арсенал мір, що змінюються залежно від рівня економічного розвитку і цілей економічної політики. Вони можуть і повинні бути використані в процесі реформування економіки в нашій країні.