Піднесення  характеризується тим, що економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні. Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо значних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах. Але саме у цей найбільш сприятливий для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду. До певного часу розвиток цих передумов приховують багатоланкова та розгалужена торговельна мережа, розвинута кредитна система, штучні дефіцити внаслідок спекуляцій на зростанні цін. І лише в період кризового спаду стає очевидним справжній стан речей, справжні масштаби нерівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага, якщо розуміти її як збіг сукупного попиту та сукупної пропозиції, є короткочасною, випадковим станом економічної системи.

    Між коливанням попиту та змінами обсягу інвестицій існує безпосередній  взаємозв'язок. Зростання попиту —  як на споживчі товари, так і на засоби виробництва — зумовлює збільшення інвестицій у потужності, за допомогою яких ці товари виробляються. Відповідно зниження попиту призводить до скорочення інвестицій. Принцип акселерації відображає той факт, що повна зміна попиту в будь-який бік спричиняє значно більшу зміну в обсязі капіталовкладень. Тобто інвестиції реагують на зміну попиту прискореною зміною.

    Відповідно  до принципу акселерації, якщо його розглядати у найбільш загальному вигляді, розмір інвестицій є функцією від зміни сукупного попиту (доходу). Принцип акселерації відображає спорадичні, надзвичайно різкі та відчутні для економіки зміни у капіталовкладеннях під дією попиту, що коливається. А це слід розглядати як фактор нестабільності економіки.

3. ДЕФОРМАЦІЯ ЦИКЛУ І ФІНАНСОВО-СТРУКТУРНІ КРИЗИ В ЕКОНОМІЦІ

3.1    Фінансові кризи і особливості фінансової кризи кінця 90-х рр.  

     Фінансова криза - найглибший розлад фінансової системи країни, яке супроводжується  ростом темпів інфляції, кризою неплатежів, різким, як правило, що знижується коливанням валютних курсів, відтоком іноземних  інвестицій. Фінансові кризи породжуються й пов'язані з економічними кризами  надвиробництва й недовироблення. Фінансові  кризи в минулому породжувалися  тривалими війнами, витрати на які  покривалися шляхом надмірної емісії паперових грошей.

     На  стадії становлення фінансової системи  кризи були викликані надвиробництвом  товарів, мали нетривалий і неглибокий характер, згодом вони стали більш  глибокими, гострими й тривалими. Це обумовлене особливостями вивозу капіталу, посиленням процесу мілітаризації економіки, розбуханням державного апарата. Важлива форма прояву таких криз - значний дефіцит державного бюджету.

     В 1997 р. почалася всесвітня фінансова  криза, яка спочатку торкнулася країн  Південно-Східної Азії, зокрема , Південної Кореї, Сінгапуру, Малайзії, Гонконгу, Індонезії, а потім і Японії. З метою зм'якшення й локалізації цієї кризи МВФ і Всесвітній банк надали Південній Кореї кредит у сумі 47 млрд дол., Індонезії - 40, Таїланду - більш 16. Одночасно, з метою ослаблення ажіотажного попиту на ВКВ, Південна Корея витрачала більш 60 млрд дол. своїх золотовалютних резервів, Таїланд - більш 20, Японія - близько 80. Разом з тим, девальвація не торкнулася тільки тих національних валют, резерви яких перевищували 100 млрд діл. (Японії, Гонконгу, Тайваню). Індонезійська валюта знецінилася в 5 раз, таїландська - в 2 рази, Південної Кореї - на 30%, Японії на 3 %. Продовження цієї кризи мало місце в країнах СНД, насамперед у Росії, де приватні портфельні інвестиції становили більше 19 млрд дол. із загальної суми інвестицій у більш ніж 24 млрд дол. Рубль за січень- серпень 1998 р. був девальвований майже в три рази. Поглибленню фінансової кризи в Росії сприяло значне падіння цін на світовому ринку на енергоносії, внаслідок чого до жовтня 1998 р. країна втратила більш 20 млрд дол. Наступний етап фінансової кризи охопив країни Латинської Америки. Основними причинами всесвітньої фінансової кризи є, по-перше, особливості вивозу капіталу й, насамперед , портфельних інвестицій (вкладень у цінні папери корпорацій і держави) і його протиріччя. Особливості цього процесу обумовлені нерівномірністю економічного розвитку країн у рамках світового господарства, засиллям ТНК. Так, наприкінці 90- х рр. загальний обсяг вивозу капіталу становив близько 5, а прямі інвестиції ТНК перевищували 3 трлн. діл. Оскільки ТНК зрослись із транснаціональними банками (ТНБТБ,туб) і сформували транснаціональний фінансовий капітал, який за підтримки наймогутніших країн світу здійснює експлуатацію слаборозвинених країн і внаслідок цього одержує транснаціональний (найвищий) прибуток, останній є відносно надлишковим вільним капіталом. На його основі виникає національна стрибкоподібна форма міждержавного переливу капіталу, персоніфікатор якої - транснаціональна державна й наддержавна олігархія. Її ціль - економічне й політичне панування над світом.

     Внаслідок нерівномірності вивозу такої форми  капіталу й чинності закону нерівномірного економічного розвитку, у певних регіонах світового господарства виникають  більш сприятливі умови для його експансії. При цьому народжуються й розвиваються протиріччя між ТФК  і національними народногосподарськими  комплексами. Якщо в окремому регіоні  світового господарства маса й норма  транснаціональному прибутку зменшується, то ТФК вивозиться у формі портфельних  інвестицій у більш прибуткові регіони, що обумовлює виникнення в попередніх регіонах фінансової кризи, початком якого служить масовий продаж нерезидентами цінних паперів місцевих корпорацій. Такий продаж здійснюється за місцеву національну валюту, яка обмінюється на ВКВ (вільно конвертовану валюту) і вивозиться за кордон. Цей процес супроводжується масовим вилученням з комерційних банків закордонними вкладниками своїх валютних депозитів і породжує величезний кумулятивний попит на ВКВ.

     На  світових валютних ринках здійснюється величезна кількість операцій. У  другій половині 90- х рр. обсяги контрактів з валютою щодня досягали близько 1,3 трлн дол. Оскільки чимала частка цих операцій носить чисто спекулятивний характер, це підсилює нестабільність фінансових курсів, що у свою чергу, сприяє збільшенню обсягів спекулятивних фінансових операцій. Проведення таких операцій стимулює існуюча валютна система, яка ліквідувала фіксацію ринкових курсів валют у рамках не більш 1 % від золотих або доларових паритетів і допустила вибір режиму вільних курсів. Недосконалість світової валютної системи, її протиріччя - третя причиною світової фінансової кризи.

3.2       Структурні кризи і структурні перебудови в економіці 

     Іншим різновидом економічних  криз є структурні кризи. Фаза спаду  й кризи в більших циклах історично  супроводжується глибокими циклічними кризами. Для них характерна тривала  стагнація в традиційно важливих галузях і секторах виробництва, затяжні порушення в кредитно-грошовій і валютної сферах, фінансах, міжнародній  торгівлі формах, що існують, організації  й регулювання економіки. 
Перераховані явища прийнято вважати складовими частинами однієї загальної структурної кризи економіки. Подібна криза свідчить про те, що подальше розширення ділової активності темпами, що перевищують історично сложившиеся середні темпи росту, неможливо без корінного ламання галузевої структури виробництва, міжгалузевих і технологічних зв'язків, що панують форм організації економіки й методів ринкового й державного регулювання. 
Таким чином, структурні кризи викликаються тим, що можливості старої економічної структури в цілому не відповідають запитам нової техніки й технології, вона не готова до змін. Інертність старої структури затягує перебудову, роблячи вихід із кризи більш тривалим і хворобливим. У цей час загальні темпи росту різко падають, ведучи до застою суспільного виробництва, порушується нормальне функціонування грошової сфери, погіршуються загальні умови господарювання.

     Структурна  криза долається, коли колишня структура економіки починає поступатися місцем новим галузям, формам організації й регулювання. 
За свою історію капіталізм пережив кілька структурних криз, при цьому кожний з них викликав корінну перебудову відповідно до досягнутого рівня продуктивних сил. Прикладом сучасних структурних криз можуть служити кризи в 70- х рр. XX в. Вони охопили, насамперед, групу галузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза) і енергоємних галузей (автомобільна, сталеливарна й ін.). У найглибшому кризовому стані виявилися вугільна, металургійна (чорна металургія), суднобудівна, автомобільна, гумова, текстильна й деякі інші галузі. Структурні кризи розширювалися від базов галузей, що добувають, до галузей оборонної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973-1975 рр., який супроводжувався різким ростом цін на енергоносії, вплинув насамперед на енергоємну автомобільну промисловість, змусив її перейти на енергозберігаючі технології. Одночасно різко скоротилося виробництво в інших енергоємних галузях, відбулося значне знецінювання основного капіталу. У США під час кризи 1980-1982 рр. у цілому по промисловості використовувалося близько 65 виробничих потужностей, а в сталеливарній промисловості - менш 30 %. У такі ж межах в 1974-1975 рр. у країнах Заходу використовувалися виробничі потужності чорної металургії, що було обумовлено значним скорочення попиту на метал з боку ряду споживаючих його галузей, заміною його пластмасами й іншими більш ресурсосберегающими матеріалами.

     Структурні  кризи супроводжуються перенагромадженням основного капіталу, різким тривалим скороченням виробництва й відповідним  технологічним і структурним  безробіттям, посиленням міграції робочої  сили, знецінюванням її попередньої  кваліфікації, порушенням відповідності  між основними елементами продуктивних сил (засобами й предметами праці, засобами виробництва й працівниками й  ін.), а також між складовими частинами  технологічного способу виробництва. Ці тривалі порушення, у свою чергу, обумовлюють структурні зрушення в  рамках окремих форм власності й  між ними, зміна співвідношення між  ринковими важелями саморегулювання  економіки й державним регулюванням, усередині кожного з типів  регулювання. Якщо структурні кризи  охоплюють трохи або багато країн  одночасно, то необхідно використовувати  або підсилити наддержавне регулювання  в окремих сферах. Зокрема , енергетичну кризу початку 70- х рр. змусив нафтовидобувні країни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії в 4 рази тільки протягом 1973 р. Це викликало тривалу енергетичну кризу в багатьох розвинених країнах і змусило їх підсилити координацію своїх дій. При цьому кожна із країн розробила комплекс заходів щодо подолання структурних криз. Так, у Японії в 1978 р. був прийнятий надзвичайний соціальний закон строком на 5 років про розвиток 14 галузей, які торкнувся структурної кризи. У цих галузях було демонтовано близько 20 % устаткування. Держава стимулювала процес структурної перебудови через надання податкових пільг, пільгових кредитів, прямі бюджетні асигнування, політику протекціонізму й т.п. В 1983 р. у Японії був прийнятий новий варіант закону на наступні 5 років, який передбачав комплекс заходів для структурної перебудови багатьох галузей економіки. У ФРН державна політика подолання структурної кризи у вугільній промисловості включала заходу щодо стимулювання процесу концентрації виробництва, наданню премій за закриття шахт, оплаті змушених відпусток працівників, виділенню пільгових кредитів, здійсненню перепідготовки кадрів, створенню нових робочих місць і т.п. Енергетична криза в розвинених країнах миру був переборений тільки в середині 80- х рр.

     Подолання структурних криз ускладнюється  процесом поглиблення економічної  кризи, необхідністю збільшення витрат різних суб'єктів господарювання на природоохоронні цілі. Так, у чорній металургії, нафтопереробної й деяких інших галузях промисловості  від 10 до 20 % капіталовкладень іде на охорону навколишнього середовища.

     Структурна  перебудова економіки в розвинених країнах світу сприяла перехід до энерго-, матеріало- і працеберігаючим технологіям. У цілому структурна перебудова означала перехід до автоматизованого виробництва. В основі його лежить широке використання ЕОМ, верстатів із числовим програмним керуванням, промислових роботів, гнучких виробничих систем, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства й ін. У США, наприклад, у першій половині 80- х рр. в 2,3 рази зріс обсяг продажу комп'ютерів, в 2 рази – чисельність верстатів зі ЧПУ, з 22 до 170 тис. збільшилася кількість промислових роботів. Форми прояву структурних криз – регіональні кризи, тобто тривале відставання в розвитку окремих територій, їх низька інтегрованість у національну економічну систему, недостатній розвиток соціальної сфери й ін.

      3.3     Деформація циклу та антицикличні заходи економічної політики держави 

     Антициклічне  регулювання економіки — це свідомі і цілеспрямовані дії держави і, частково, могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон’юктури і темпі економічного росту. Таким чином, антициклічні заходи по суті являють собою заходи, направлені на деформацію циклу і зміну його стадії, що розглядаються як позитивний вплив.

     Держава виконує головну роль в антициклічному регулюванні. Його основа – антикризове регулювання, необхідність якого теоретично обгрунтована Дж. Кейнсом.[12]

     Після Великої Вітчизняної війни більшість розвинутих країн світу розширила спектр державних антикризових заходів, а також доповнила їх засобами пом’якшення циклічних коливань. Розширення відбувалось за рахунок збільшення державних закупівель товарів та послуг, стимулювання державного будівництва (держава страхує і гаантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір процентів тощо), проведення політики прискореної амортизації, надання податкових послаблень у випадку встановлення нового обладнання, зниження податків на прибуток корпорацій тощо. Узагальнюючим показником впливу держави на економічний цикл є частка державних витрат у ВВП і, насамперед , державні закупівлі товарів і послуги. У середині 90- х рр. частка державних витрат у ВВП становила в Японії близько 35, а у Швеції – більше 70 %.