Циклічні кризи 70 – 90 років у країнах з розвинутою ринковою економікою

              Але протягом цього періоду від процесу постійно зростаючого суспільного виробництва дедалі більше відставала форма привласнення. Як і 200 років тому, вона залишалася приватною, тобто більшість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це призвело до переростання суперечності між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення у конфлікт, який вимагав свого розв'язання. Частково цей конфлікт був вирішений під час першої економічної кризи.

              Конкретною формою прояву цієї глибинної суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва і відносним звуженням платоспроможного попиту населення. Оскільки на той період не було державного регулювання заробітної плати, визначення мінімального її рівня, кожен окремий капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення за неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок.               Таким чином виникла криза надвиробництва, яку посилила диспропорційність розвитку економіки.

              Перша економічна криза стимулювала процес еволюції власності. Тому не випадково в 30-ті роки починають виникати акціонерні компанії — колективна форма капіталістичної власності. Але еволюція власності відставала від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що призвело до нової кризи, настання нового економічного циклу.

              Грошові кризи виникають у період масового оновлення виробничих фондів, коли зростає попит на кредитно-грошові ресурси. Внаслідок цього зростають кредитна заборгованість суб'єктів підприємницької діяльності, банківські ставки, формується фіктивний капітал, відбуваються біржові потрясіння, наростають інфляційні процеси.

              Грошова криза, як правило, виникає через три-чо-тири роки після економічної кризи. Так, криза 1907 р. настала через чотири роки після загальноекономічної кризи 1900—1903 pp., післявоєнні кризи 1953—1954 і 1960—1961 pp. розвивалися відповідно після базових криз 1948—1949 та 1957—1958 pp. (інтервал три-чо-тири роки), за промисловою кризою 1980—1982 pp. грошова криза почалася наприкінці 1985 року — в першій половині 1986 року. У всіх випадках спостерігалися всі закономірності кризи.

              Існує взаємозв'язок між середньостроковими циклами і промисловими кризами та короткостроковими циклами і грошовими кризами. Розбіжності виявляються лише в науковому поясненні характеру цього взаємозв'язку.

Причинами коливання інвестицій є зовнішні фактори (технічні нововведення, динаміка приросту населення, відкриття нових територій), а також внутрішні фактори, що зумовлюють розширення інвестицій у виробництві засобів виробництва, яке набуває здатності самопідсилюватися, тобто має кумулятивний характер. Це пов'язано з тим, що працівники, зайняті у галузях, які створюють інвестиційні товари, частину своїх доходів витрачають на придбання споживчих товарів, що дає поштовх до економічної активності ділових кіл і призводить до розширення інвестицій у цій сфері виробництва. А це в свою чергу збільшує попит на інвестиційні товари, викликає подальше зростання їх виробництва і доходів працівників даного виробництва, що дає новий поштовх діловій активності.

              Аналіз чинників економічного циклу показує, що протягом тривалого часу, незалежно від досягнутого рівня доходу, запас інвестиційних товарів відповідатиме цьому рівневі, а нові чисті інвестиції можуть скоротитися до нуля, якщо не відбудеться зростання доходу, вдосконалення техніки або нового зниження відсоткової ставки. Перший з цих процесів (зростання доходу), який показує, що попит на інвестиції може бути спричинений за умови зростання продажу товарів і доходу, дістав назву "принципу акселерації".

Суть принципу акселерації полягає в тому, що коли продаж товарів, які випускає підприємство, зростає на кілька відсотків, то виробництво машин і устаткування для випуску цих товарів збільшується у декілька разів. Це і є ефект прискорюваного (акселеративного) впливу змін у споживанні на рівень інвестицій. Він означає, що невеликий приріст продажу споживчих товарів зумовлює великий приріст інвестиційних витрат. Але тепер, щоб не зменшилися інвестиції, слід підтримувати зростаюче споживання. Якщо його зростання припиниться або встановиться на якомусь рівні, то чисті інвестиції впадуть до нуля, а валові інвестиції суттєво скоротяться.

Акселератор - це коефіцієнт, що характеризує зв'язок між зміною доходу (споживання) і чистими інвестиціями. Визначення цього коефіцієнта можна здійснити за допомогою такої формули:

де А - акселератор;

∆ ЧІ - приріст чистих інвестицій;

∆ Д - приріст доходу (споживання).

Із коефіцієнта акселератора випливає висновок, що депресія може виникнути саме через те, що скоротилися темпи зростання споживання, навіть якщо його абсолютна величина не зменшилась, а лише встановилася на високому рівні.

За відсутності інвестування почнеться скорочення виробництва у галузях, які виробляють машини й устаткування, що призведе там до депресійних явищ, до зменшення доходів, а також витрат працівників на придбання споживчих товарів. У кінцевому підсумку все це може призвести до скорочення виробництва.

Очевидно, що принцип акселерації є потужним фактором, який породжує нестабільність економіки. Якщо продаж товарів змінюється, то принцип акселерації може підсилити або зменшити ці коливання. У момент підвищення він спричинює зростання чистих інвестицій, отже й зайнятості, а під час зниження він з такою ж силою спонукає до чистого дезінвестування, тобто продажу частки машин та устаткування на ринку використовуваного обладнання і до зростання безробіття.

Протягом тривалого часу, якщо економіка зростатиме внаслідок збільшення населення або піднесення реальних доходів, принцип акселерації діє як стимулюючий фактор: зростання валового внутрішнього продукту викликає екстенсивне збільшення капіталу, що, в свою чергу, спричинює пожвавлений попит на інвестиційні товари й відносно високу зайнятість. Тому знання природи економічних циклів, причин і наслідків циклічних коливань дає можливість приймати об'єктивні рішення щодо інвестицій і обсягів виробництва, прогнозування економічного розвитку, а також активно діяти й впливати на економічні процеси. [1]

1.3 Особливості циклічних коливань 70 – 90 років ХХ століття.

У середині 70-х років західні країни зазнали серйозних труднощів, початок яким поклала енергетична криза. До того часу енергетичної проблеми, по суті, не існувало. Ціни на на­фту, яку постачали на світовий ринок нафтодобувні країни Близького Сходу, Африки, Латинської Америки, були дуже низькими. У 1970 р. барель нафти (159 л) коштував усього 1,8 дол. У 1973 р. нафтодобувні держави різко підвищили ціни на нафту: впродовж 70-х років вони зросли у 10-20 разів.

Енергетична криза наблизила загальну економічну кризу, яка охопила розвинуті країни світу в 1974-1975 рр. Вона була значно глибшою, ніж циклічні спади попередніх десятиліть. Тепер промислове виробництво знизилося в середньому на 12%. У ході кризи набуло масового характеру безробіття, яке в інду­стріальне розвинутих країнах досягло 15 млн. (порівняно з 7-8 млн. на початку 70-х років).

              Зазначимо, що економіка цих країн гнучко й оперативно відреагувала на труднощі, швидко пристосувалася до нових умов. Насамперед, світове капіталістичне господарство зуміло без зволікання подолати загрозливу енергетичну кризу. Ви­сокі ціни на нафту дали поштовх розвитку енергозберігаючих технологій. Інтенсивно проводилися пошуки нових родовищ природних копалин. Внаслідок цього гострота енергетичної кризи спала, а разом з тим знизились ціни на нафту.

              Водночас у другій половині 70-х років інтенсивно розвиваєть­ся й електронно-інформаційна техніка. Досягли великих успіхів біотехнологія та генна інженерія. Застосування нових техніч­них і наукових досягнень привело до структурної перебудови промисловості та міжгалузевих зв'язків. Розвиток засобів авто­матизації та інформації дав змогу впроваджувати працезберігаючі та часто зберігаючі засоби в управлінських, наукових, бан­ківських й інших установах. Предметом масового вжитку став персональний комп'ютер. Усе це означало, що розпочався дру­гий етап науково-технічної революції, який часто називають інформаційною революцією.

              Інформаційна революція піднесла на новий щабель вільну ринкову економіку, не позбавивши її, однак, циклічного ха­рактеру розвитку, пов'язаного зі стрімкими піднесеннями й спадами. Після певного піднесення 1976-1979 рр., у наступ­ний період капіталістичні країни знову зазнали серйозного спаду. Падіння промислового виробництва становило понад 8%. З 1983 р. відбувається чергове піднесення, яке незаба­ром набуває характеру справжнього буму, що тривав аж до 1990 р. Інтенсивно перебудовувалась структура господарства. Оновлювався виробничий апарат. Поширювалися наукомісткі ресурсозберігаючі технології.

              У 70-80-х роках розгортається інтенсивний процес пере­розподілу власності в економіці капіталістичних держав. Його визначальними рисами є, по-перше, тенденція до приватизації державних підприємств, по-друге, зміна структури корпоратив­ної власності шляхом злиття підприємств і поглинання слаб­ких сильнішими. Небувалими темпами відбувається концент­рація виробництва і капіталу на національному і міждержав­ному рівнях. Зростають і стають однією з основ господарської діяльності транснаціональні корпорації (ТНК).

              Характерною рисою сучасного західного суспільства є ак­тивна участь широких верств населення у відносинах влас­ності. У США, наприклад, 11 тис. корпорацій передали части­ну акціонерного капіталу працюючим. Схожі процеси відбува­ються і в інших розвинутих країнах.

              У 70-90-х роках на вищий щабель піднялись інтеграційні економічні процеси, передусім у Західній Європі. Збільшилась кількість членів "Спільного ринку". До початкової "шістки" приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Іспанія і Португалія (1986), Австрія, Фінляндія, Швеція (1995). Нині Європейський союз (так тепер називають "Спільний ринок") складається з 15 країн з населенням понад 370 млн. чоловік.

              Разом з розбудовою Європейського союзу відбувається про­цес переходу економічної могутності від США до Японії.

              За підрахунками економістів, валовий внутрішній продукт обох країн до 2000 року зрівняється. Тим часом зростають нові індустріальні країни, їх ядро — шість держав і територій: Бра­зилія, Мексіка, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Сінгапур.

              Під впливом науково-технічної революції в індустріальних країнах сформувалася чітка соціальна структура, суттєво відмінна від доби "класичного" капіталізму. Поряд з власниками капіта­лу, підприємцями, з одного боку, і робітниками - з іншого, значно зріс середній клас: менеджери, науковці, інженерно-технічні кад­ри, висококваліфіковані робітники, працівники сфери послуг, знач­на частина фермерів. У більшості розвинутих країн середній клас став переважаючою частиною економічно активного населення. Тричленна соціальна структура, що склалася на Заході, суттєво змінила характер суспільного розвитку. Він уже не визначається інтересами одного класу - буржуазії, як це було в минулому, а є результатом компромісу між усіма суспільними верствами.             

              Крах СРСР та інших комуністичних режимів був подією всесвітньо-історичного значення, поворотним пунктом у світо­вому розвитку. Наслідком цього стала докорінна зміна у роз­становці сил на міжнародній арені. Конфронтаційні відноси­ни між колишніми блоками поступаються місцем взаємній довірі, міжнародному співробітництву.

              Водночас економічний поступ індустріально-розвинутих країн упродовж останніх років наштовхнувся на серйозні труд­нощі. На зміну тривалому господарському піднесенню 80-х років у 1990 р. прийшов черговий циклічний спад. Він, однак, виявився менш глибоким, ніж два попередні — 1974-1975 і 1980-1982 рр. Абсолютне падіння промислового виробництва стано­вило лише кілька відсотків. Сьогодні більшість розвинутих країн уже вийшла із стану депресії.

              Понад п'ятдесят років, що минули після другої світової війни, становили переломну епоху в історичному розвитку людства. Друга половина нинішнього століття характеризується прискореним розвитком продуктивних сил, який уможливи­ла науково-технічна революція. Передові країни світу досягли стадії постіндустріального суспільства. Поряд з цим на пе­редній план висуваються питання перенаселеності земної кулі, захисту навколишнього середовища тощо. Однак не викликає сумніву те, що дальший прогрес людства дасть змогу поступово розв'язати ці надзвичайно складні завдання.

              Специфiка циклiчного спаду початку 90-х рр. полягала в його географiчнiй асинхронностi. Так, пiк спаду в Пiвнiчнiй Америцi прийшовся на 1991 рiк, а в Європi та Японiї - не ранiше 1993 р. Такi розбiжностi пiсля синхронних криз 70-х та 80-х років пояснюються здебільшого зростанням ваги регiональних чинникiв. Зокрема, криза в США була викликана падiнням попиту на вiйськову продукцiю, у Європi на кон'юнктуру вплинула бюджетна експансiя, яка розгорнулась в Нiмеччинi пiсля об'єднання i вiдтягнула початок рецесiї. Вiдповiдно вiдрiзнялись i конкретнi форми кризи, яка в США набула форми переважно кризи попиту, в той час як у Європi - кризи пропозицiї.

              Важливою причиною кризи стала лiбералiзацiйна економiчна полiтика, що здобула популярнiсть у першiй половинi 80-х рокiв. Повсюдне фiнансове дерегулювання в розвинених країнах привело до прискореного росту фiнансової активностi порiвняно з динамiкою номiнального доходу, зростання цiн активiв, переважання купiвлi активiв у борг, зростання заборгованостi приватного сектора i відсоткових платежiв, через що специфiчними рисами циклу стали наростання взаємної заборгованостi та значна амплiтуда коливання цiн активiв, отже - їх бiльший вплив на реальну економiку. Загалом, у 1982-1993 рр. у порiвняннi з 1956-1973 рр. реальнi довгостроковi відсотковi ставки зросли у США, Великобританiї, ФРН та Францiї з 1,7 до 5,1 % .

              Зростання маси кредитiв у другiй половинi 80-х років пояснюється, з одного боку, пiдвищенням їх пропозицiї завдяки фiнансовiй лiбералiзацiї, з iншого - пiдвищенням попиту через iнерцiйнi iнфляцiйнi очiкування, пiдвищення схильностi до споживання, зниження оподаткування відсоткових платежiв тощо. "Кредитний бум" викликав "перегрiв" економiки i змусив уряди вжити кредитно-грошовi обмеження. Такi обмеження, в свою чергу, викликали неплатоспроможнiсть боржникiв, скорочення попиту i рiзке падiння цiн активiв. При цьому фахiвці вказують на нестандартну взаємодiю грошової та реальної сфер економiки. Так, із 1989 р. спостерiгається зменшення темпiв зростання грошових агрегатiв та банкiвських кредитiв, яке не припинилось i пiсля зниження в 1991 р. ставок відсотку. Така реакцiя пояснюється тим, що банками було зменшено пропозицiю кредитiв через високий рiвень заборгованостi дебiторiв та низьку якiсть активiв, якi могли б слугувати як заклад[2].