Природні та соціально-економічні передумови розвитку й розміщення фермерського господарства в Україні

Отже, співпраця фермерських  господарств з установами банків, страховими органами і бюджетом є  важливим аспектом для ефективного  розвитку фермерства. Підприємництво в аграрному секторі є одним із найризикованіших і потребує захисту від усіх можливих збитків, які воно може понести в результаті не сприятливих погодніх умов та змін, які можуть виникнути на ринку. Саме завдяки цим установам фермерські господарства можуть хоча б частково уникнути цих проблем.

 

1.3 Державне регулювання підприємництва в АПК.

 

Сутність аграрної політики держави полягає у проведенні земельної реформи; розвитку різних форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адміністративно-державного управління у сільському господарстві; сприянні розвитку конкуренції; поступовому  відмовленні від обов'язкового встановлення державних замовлень (державних  контрактів) на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових програм  розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці  держави.

У зв'язку із появою нових форм господарювання механізм директивного планування розвитку агропромислового комплексу замінюється механізмом державного регулювання, заснованим переважно на економічних методах впливу на товаровиробників сільськогосподарської продукції та продовольства.

Метою державного регулювання  підприємництва вАПК є забезпечення населення продуктами харчування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки. Функції державного регулювання на макрорівні виконують в складі Міністерства економіки України департамент розвитку АПК, який об'єднує відділи економіки розвитку сільського господарства, економіки виробництва продовольчих товарів, аграрної реформи, Міністерство сільського господарства та продовольства та ряд державних комітетів (Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.) [15, с.267].

Держава в особі відповідних  органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку підприємництва в АПК:

- визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток;

- встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;

- здійснює індикативне планування розвитку АПК;

- регулює ціни на деякі види продовольства;

- визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів;

- цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого фунціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

- як і стосовно інших товаровиробників — Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного регулювання. Для цього використовують систему економічних важелів — податків і податкових пільг, диференційованих умов кредитування тощо [15, с.268].

Отже, державне регулювання підприємництва в АПК відіграє визначну роль у встановленні основних напрямів розвитку і впровадженні земельних реформ, що впливає на стан фермерства в країні. Як показує практика, найефективніше фермерські гоподарства функціонують в тих країнах, де державне регулювання знаходиться на найвищому рівні.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ

 

2.1 Природні передумови розвитку фермерства в Україні.

 

Більша частина території України розташована у західній частині Східноєвропейської рівнини, при цьому рівнини займають 95 % території України, а гори — лише 5 % . Завдяки теплому клімату, гарному рельєфу (близько 60 % сільськогосподарських угідь є рівнинними, а ще 35 % мають кут нахилу в діапазоні між 1° та 3°) та наявності великих площ чорнозему (третина світових запасів), в Україні надзвичайно сприятливі умови для сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарські угіддя займають приблизно 70 % всієї території України [20].

Болотисталісова місцевість і карпатська зона (Полісся): Івано-Франківська, Чернігівська, Львівська, Рівненська, Волинська, Закарпатська і Житомирська області.

Загальна площа Полісся  становить 113 500 кв. км або близько 19 % всієї території України. Характерною  рисою природних умов цієї зони є  здебільшого мозаїчний характер природних комплексів з низинним рельєфом, якому притаманні широкі та здебільшого заболочені низини.

Клімат Полісся континентальний  з теплими і вологими літами та м’якими зимами. Середня температура  повітря в липні становить +17 – +19°C, у січні вона знижується до -4.5 – -7.8°C. Період вегетації триває з другої декади квітня до третьої декади жовтня. Період із середньодобовими температурами понад +15°C триває приблизно 95-125 діб. Період без легких заморозків на поверхні ґрунту складає 160-180 днів. Рельєф – рівний, середньорічний рівень опадів становить 550-650 мм. Найбільша кількість опадів, на рівні 400-450 мм, випадає в зоні торф’яно–підзолистих ґрунтів, домінуючих у верхніх шарах ґрунту, які займають  75 % території Полісся. Середній рівень лісистості зони становить 30 %. Рілля займає 33 % всієї території зони, що становить понад 4 млн га, сінокоси – 1,2 млн га та пасовиська – 0,7 млн га. Ця територія є широкою просторовою базою для виробництва зернових (жита, вівса і гречки), технічних культур, льону, хмелю, цукрового буряка та картоплі, а також для переробки льону, м’яса і молочних продуктів.

Лісостеповазона (Лісостеп) — Черкаська, Чернівецька, Харківська, Хмельницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська і Вінницька області.

Ця зона розташована між  Поліссям і Степом. Площа зони становить 202 000 кв. км., в основному це рівнинна територія, лівобережну частину  якої складає Волинсько-Подільська височина, а правобережну – Дністровська височина Дніпра.

Клімат зони помірно-континентальний. Середня температура липня в  північно-західній частині становить +18°C, а на півдні вона сягає +22°C. Середня температура січня – в межах від -5 до -8°C. Період вегетації в середньому триває 200-210 днів. Період, коли середня добова температура перевищує +15°C, на заході складає приблизно 100 днів, а на південному сході – приблизно 120 днів. Період без легких заморозків на поверхні ґрунту триває приблизно 135-140 днів. В західній частині зони випадає в середньому близько 550-700 мм опадів, в центральній частині – 500-550 мм, а на південному сході – 450 мм. Найбільша кількість опадів, близько 75 %, випадає від квітня до вересня.

Верхні шари ґрунту є досить різноманітними за складом, від підзолистих  грунтів до типових чорноземів. Лісистість території незначна – близько 12 %. Сільськогосподарські угіддя займають 70 % території, в т.ч. 66 % – це рілля. Спеціалізація сільського господарства Лісостепу – буряківництво та зерновиробництво, а також в молочне  та м’ясне тваринництво і відгодівля свиней. У структурі посівних площ: озима пшениця займає понад 30 %, кукурудза  – 10 %, близько 8 % – ячмінь та бобові. Більше 10 % посівних площ зайнято цукровим буряком та соняшником.

Степовазона (Степ) – Кримська, Дніпропетровська, Донецька, Херсонська, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська та Запорізька області .

Ця зона включає всю  південну та східну частини України, від Чорного і Азовського морів  на півдні до зони Лісостепу на півночі. Площа становить близько 240 200 кв. км., рельєф здебільшого рівнинний.

Клімат зони помірно-континентальний  із спекотним літом і холодною зимою. Середня температура січня  становить від -5 до -7°C, в липні – +21- +23°C. Тривалість періоду вегетації, як правило, становить210-245 днів, а періоду із середньою температурою понад +15°C – 120-140 днів. Річна сума температур, які перевищують 10°C, становить від 2 800 до 3 600.

Середньорічна кількість  опадів становить від 350 мм на півдні до 500 мм на півночі. Більшість опадів випадає в літні місяці, часто  бувають зливи. Коефіцієнт зволоження на півдні зони становить 0,8, на півночі  – 1,3. У південній частині часто  бувають пилові бурі та суховії.

Чорноземи (займають приблизно 90 % площі зони) переважають у верхньому  шарі ґрунтів. Темні каштанові чорноземи  є типовими для південної частини. Зона Степу є найбільш розораною  в Україні, і приблизно 48 % ріллі  країни знаходиться тут.

Сільське господарство спеціалізується  на вирощуванні зернових, фруктів  і овочів, а також на виноградарстві. Основними зерновими є озима  пшениця, кукурудза, ячмінь і технічні культури, соняшник. Широко поширене овочівництво, особливо в приміських зонах великих  міст, наприклад, Донецька. Дані про структуру грунтового покриву сільськогосподарських угідь України наведені в табл. 2.1

 

 

 

 

 

 

 

 

Таблиця 2.1

Структура ґрунтового покриву  сільськогосподарських угідь України

Назва ґрунту	Площа, тис.га	%
Дерново-підзолості	1874,1	4,51
Дерново-підзолості оглеєні	836,2	2,01
Сірі лісові	2301,0	5,54
Темно-сірілісовіічорноземиопідзолені	4441,2	10,70
Чорноземи типові	7900,3	19,03
Чорноземи звичайні	10375,8	25,00
Чорноземи південні	3501,1	8,43
Чорноземи на щільних глинах	548,8	1,32
Чорноземи і дернові щебенюваті	1146,1	2,76
Каштанові	1514,3	3,65
Лучно-чорноземні	1479,8	3,56
Лучні і лучно-болотні	2452,6	5,91
Болотні і торфовища	650,8	1,57
Дернові	1802,4	4,34
Буроземно-підзолисті	203,2	0,50
Бурі гірсько-лісові	347,0	0,84
Коричневі гірські	136,7	0,33
Разом	41511,4	100

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В Україні спостерігається надзвичайно позитивне явище, коли поряд з високою концентрацією високо-родючих ґрунтів склався м’який клімат, що в сумі дає сприятливі умови для розвитку сільськогосподарських підприємств. А враховуючи ще й те, що в Україні не так часто відбуваються стихійні лиха, порівняно з іншими країнами, можна стверджувати, що природні передумови розвитку фермерства в Україні є одними з найкращих в світі, якщо не найкращі.

 

2.2 Матеріально- технічна база фермерських господарств в Україні.

 

Ефективність та конкурентоспроможність аграрного  виробництва визначає його матеріально-технічна база, найважливішою складовою якої є основні виробничі засоби, їх активна частина — машини та обладнання [1, c.34].

Упродовж 1996—2010 рр. основний капітал сільського господарства характеризується стійкою тенденцією до зменшення. Його річні втрати становлять близько 21,4 млрд грн. щорічно. Катастрофічно складається ситуація в аграрному секторі на фоні тенденції зростання основного капіталу в національній економіці України. [див. додаток А]

Непропорційний  розвиток різних галузей сільського господарства, зокрема занепад тваринництва, позначився на структурі засобів праці. Якщо у 1990 р. в складі основних засобів сільськогосподарського призначення будівлі і споруди становили 65 %, машини й обладнання — 21,1, продуктивна і робоча худоба — 9,3, то у 2008 р. — відповідно: 49,4; 40,5 і 1,7 %.

Дослідження стану  складових матеріально-технічної  бази фермерських господарств свідчить, що 2/3 об’єктів нерухомості зношені на 50—70 %, а засоби механізації — на 70—95 %. Тому першочерговою проблемою нині є технічне переоснащення фермерських господарств [1, c. 35 ].

Вирішальне значення впливу рівня механізації та обсяги і собівартість виробництва зумовлено тим, що у технологіях вирощування рослинницької продукції великих підприємств механізовані роботи становлять 90—95 % усіх операцій, а в малих фермерських господарствах — 65—75 %. На механізовані роботи у собівартості продукції аграрних підприємств припадає 35—60 %, а вартість пально-мастильних матеріалів і запасних частин у собівартості рослинницької продукції  становить 37,4 %. Дещо нижчий рівень механізації і витрат на механізовані роботи у тваринництві при вищій їх трудомісткості.

Технічне забезпечення фермерських господарств за кількісними параметрами становить менше половини від потреби, причому близько 85 % машин відпрацювали 1,5—2 амортизаційні строки. Динаміка кількості тракторів і зернозбиральних комбайнів у фермерських господарствах населення див. рис. 2.1.

 

 

 

 

 Трактори              Зернозбиральні комбайни

 

 

 

 

П                                                                       П

 

 

 

Рис.2.1 Динаміка кількості тракторів і зернозбиральних комбайнів у фермерських господарствах населення за 2000 – 2009 роки (тис. одиниць).

Вітчизняні енергетичні  засоби та сільськогосподарські машини відстають від світових аналогів на 2—3 покоління. Вітчизняна техніка вимагає більших трудозатрат на обслуговування, тут вищі експлуатаційні витрати на одиницю роботи, вона більш матеріаломістка. За екологічними вимогами майже всі технічні засоби не відповідають параметрам Євро-3, не кажучи вже про Євро-4. Умови праці на вітчизняних тракторах і комбайнах менш комфортні й безпечні, ніж на зарубіжних аналогах.

Через технічні несправності та фізичне зношення щорічно не використовується 25—35 % тракторів, комбайнів та інших машин, коефіцієнт готовності по основних сільськогосподарських машинах з року в рік навіть у напружені періоди не перевищує 0,7. Це призводить до подовження строків виконання робіт і втрат 20—30 % врожаю. Щорічні втрати зерна при збиранні оцінюються у 8—10 млрд грн.