Основи екологічної політики розвинених зарубіжних країн

Зміст 

1. Вступ.

2.Основи екологічної  політики розвинених зарубіжних  країн.

2.1 США.

2.2 Німеччина.

2.3  Китай.

3. Специфіка зарубіжного екологічного законодавства та механізм його чинності.

4. Особливості  організаційної структури  управління  природокористуванням  в окремих країнах.

5. Екологічний моніторинг та специфіка екологічних нормативів у розвинених країнах.

6.Економічні важелі управління природокористуванням.

7. Міжнародне природоохоронне співробітництво.

8. Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля.

9. Висновки

Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Вступ

      Екологічна  політика — це система засобів  і заходів, пов'язаних із впливом  суспільства на природу і спрямованих  на забезпечення екологічно-збалансованого розвитку і цивілізованості. При такому підході екологічну політику поділяють на дві групи взаємопов'язаних завдань : перша — забезпечення умов існування людини, друга — формування культури життя.

      Ефективність  заходів законодавчої, виконавчої та судової влади залежитиме від її здатності усвідомлювати екологічні проблеми і відповідним чином на них реагувати. Компетенція представників влади повинна розширюватись за рахунок екологічної свідомості, без якої екологічні проблеми не будуть вирішені.

      Конструктивні заходи, спрямовані на запровадження основ екологічної політики, мають бути вжиті на всіх рівнях соціуму, в кожному місті, в кожному домі, тільки це сприятиме готовності людей діяти відповідним чином і на глобальному рівні.

      Отже, реалістичність здійснення екологічної політики, головною метою якої є заміна антагоністичних відносин між природою і суспільством на відносини доповненості, згармонізованості, залежить від поставлених цілей, завдань, засобів, методів, умов, природоохоронного потенціалу і вибору ефективних шляхів його використання.

        Найважливішими напрямами екологічної  політики є такі:

> допустимі  форми використання природоохоронного  по тенціалу на основі планування, стимулювання та контролю з  боку держави;

> створення  та впровадження екологосумісних технологій;

> моніторинг, експертиза, гласність;

> виховання  дбайливого ставлення до природи  у всіх громадян тощо. 

 Кожна  країна розробляє свої специфічні  напрями екологічної політики.

      Розвиток  виробництва і зростання масштабів  господарської діяльності, в ході яких людина використовує дедалі більшу кількість природних ресурсів, зумовлюють посилення антропогенного тиску на довкілля. Ці проблеми вимагають від держави ефективно діючого механізму у сфері   природокористування й охорони довкілля. Основним завданням є розробка і подальше ефективне виконання екологічної політики, яка є системою принципів, підходів та заходів і визначає ставлення держави, а також суспільства до навколишнього природного середовища. Правильно розроблена і впроваджена екологічна політика призводить до істотного поліпшення ситуації і дає можливість зменшити негативний вплив на стан навколишнього природного середовища. Для розв’язання питань екологічного характеру найчастіше використовуються традиційні нормативно-правові механізми.

      Важливою  складовою екологічної політики є регіональна політика у сфері  охорони довкілля та використання природних  ресурсів, основними пріоритетами якої є:

–  інтеграція екологічної складової в регіональні  та місцеві плани соціально-економічного розвитку;

–  формування механізму фінансової підтримки  природоохоронної діяльності на

регіональному рівні.

      Політика  у галузі охорони довкілля та раціонального  і ощадливого природокористування  невід’ємна від головних механізмів її реалізації - екологічних програм.

      Природоохоронні програми спрямовані на поліпшення якості повітря, води, на розвиток заповідної справи, на створення єдиної екологічної  мережі, запровадження і додержання принципів екологічно збалансованого розвитку. Одним із головних напрямів екологічної політики держави є впровадження інвестиційних проектів екологічного спрямування та збільшення площ територій природно-заповідного фонду. 

2.Основи  екологічної політики  розвинених зарубіжних  країн 

      Прискорений розвиток цивілізації призвів до деградації природних екосистем. Нині доводиться констатувати, що земна біосфера й екосистеми різних рівнів мають обмежені можливості щодо забезпечення свого нормального функціонування і відтворення в умовах надмірного впливу людської діяльності. Глобальний характер екологічних проблем (збереження озонового шару, біорозмаїття, клімат, чисте довкілля тощо) потребують розробки та реалізації погодженої міжнародної політики.

Ресурси земної біосфери мають чітко окреслені  параметри, а кількість народонаселення  і його матеріальні потреби зростають досить високими темпами. Водночас швидко збільшуються негативні антропогенні навантаження на природу, забруднюються внутрішні водойми, моря та площі лісів, вичерпуються мінерально-сировинні та біологічні ресурси. Звідси випливає об’єктивна необхідність взаємоузгодження виробничої діяльності будь-якої країни з вимогами ресурсно-екологічної безпеки її існування, а також врахування потреб майбутніх поколінь у життєвих ресурсах.

Стрімке, фактично нерегульоване зростання  продуктивних сил, у тому числі населення Землі, призводить до негативних наслідків антропогенної діяльності. Особливо це стосується регіонів Південної півкулі. При цьому потрібно враховувати, що до негативних результатів призводить не тільки зростання продуктивних сил саме по собі, що посилює навантаження на природу за допустимі межі, а й обумовлене ним форсування видобутку вихідних продуктів природи, накопичення виробничих відходів, а отже, згубної дії на біосферу. 

2.1 США 

      Забруднення навколишнього середовища стало  однією з основних проблем у США, пов’язаною з економічним зростанням. З кінця 60-х років загострення екологічних проблем досягло в країні граничної межі і ставлення до них кардинально змінилося. У 70-ті роки були запроваджені стандарти якості навколишнього середовища. Створивши необхідний економічний механізм, американцям вдалося не лише призупинити подальше забруднення навколишнього середовища, а й поліпшити його якість. У США цільові заходи охорони довкілля встановлює федеральне Агентство з охорони природи, а кожний штат окремо пропонує конкретні заходи щодо їх реалізації, пов’язуючи з планами розвитку галузей. Ефективним засобом контролю за викидами є запровадження Агентством з охорони навколишнього середовища США «дозволів» на допустиму кількість забруднювальних речовин, який є меншим, аніж встановлений для них ліміт на продаж своїх прав іншим фірмам. У державі створився ринок прав на забруднення навколишнього середовища. В результаті екологічна ситуація в країні поліпшилася.

      Для запобігання екологічної катастрофи в глобальному масштабі людство вже сьогодні повинне вжити заходів щодо збереження стійкості біосфери. Завдання полягає в тому, щоб сформувати на планеті єдиний екологобезпечний господарсько-економічний простір, який буде основою сталого і врівноваженого соціально-економічного розвитку всіх країн світу.

      Все це, зрештою, вимагає, по-перше, від кожної держави глибинних структурних, техніко-технологічних і організаційних змін у суспільному виробництві і радикальної перебудови макроекономічної політики, вдосконалення зовнішньоекономічних зв’язків, здійснення в перспективі заходів у сферах руху капіталів, валютних коштів, трудових ресурсів, оптимізації балансів інвестицій, заощаджень тощо з урахуванням глобальності еколого-економічних чинників. По-друге, більш узгодженого міжнародного науково-технічного та економічного співробітництва, що спирається на інтеграцію зусиль, ресурсів і коштів з метою успішного вирішення ресурсно-екологічних проблем. 

      2.2 Німеччина 

      У країнах Західної Європи, починаючи  з 1973 року, розроблено спеціальні програми охорони природи, в яких загальне визнання здобула ідея сталого розвитку, відповідно до якої екологічні та економічні цілі в динаміці збігаються, а на рівні Європейського Союзу його країни-члени розробили принципи та спільні заходи для законодавчих актів у сфері охорони природи. У Німеччині та інших країнах Європейського Союзу розроблена і реалізується стратегія екологічно орієнтованого менеджменту й екологічного підприємництва як одного з важливих напрямів екологічної модернізації. Цьому сприяло зростання ролі екологічних властивостей і характеристик товарів та продуктів на ринку як передумови їх виробництва і реалізації, посилення тиску громадськості на підприємців, які використовують природні ресурси, задоволення екологічних інтересів населення та розвитку водного законодавства, піднесення значимості екологічного права в підприємницькій діяльності.

      Крім  того, всі підприємства Німеччини  в обов’язковому порядку проходять екологічний аудит. Здебільшого прийняті національні стандарти, які регулюють екологічний аудит. Так, у червні 1993 року були прийняті основні принципи і положення екологічного обліку в рамках ЄС, які набули чинності у квітні 1995 року. За оцінками німецького Агентства з питань навколишнього середовища в галузі екологічної професійної підготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів, професійні екологічні інтереси групуються за ступенем їх пріоритетності для тих, хто навчається, таким чином: переробка відходів; екологічне право; водне господарство і очистка стічних вод; охорона ґрунтів; енергозбереження; охорона довкілля на підприємствах; регіональне екологічне планування; екологічна експертиза; боротьба з хімічним забрудненням навколишнього середовища; екологічна політика; екологічні аспекти сільськогосподарського виробництва; міжнародні аспекти охорони водних ресурсів; охорона біорізноманіття; екологічна освіта; екологічна консультація; програми економії води. 

      2.3 Китай 

      У квітні 1992 року в Китаї створено неурядову Раду з питань міжнародного співробітництва в галузі навколишнього середовища і розвитку. До її завдань входить надання уряду обґрунтованих пропозицій з координації розвитку народного господарства й екологічного захисту, а також залучення для цих цілей коштів і технологічної допомоги з боку іноземних держав. Китай до осені 1993 року приєднався до 50 міжнародних конвенцій і угод з захисту навколишнього середовища, зокрема, в країні заборонено промислове використання хімічних речовин, які впливають на водні екосистеми та озоновий шар атмосфери, створений національний центр збору міжнародної екологічної інформації. Крім цього, на початку 90-х років була складена програма покращення екологічного стану Пекіна. Частково 17 проектів програми фінансуються за рахунок кредитів Світового банку в сумі 125 млн дол. Подібні екологічні програми розроблено й для інших китайських міст.

      Варто зазначити, що через загострення  ситуації на Близькому Сході незабаром  будуть забезпечені водою лише 5 із 19 країн, що викличе наростання суперництва  за доступ до обмежених джерел прісної води у разі потепління клімату.

      Вирішення цієї кризової ситуації зводиться до створення основ для майбутньої екологічної модернізації країн, що розвиваються: зміцнення правової й інституційної бази екологічного регулювання, перехід до енерго- і ресурсоощадливої моделі виробництва, поширення екологічної освіти і виховання. Отже, це всі ті самі засоби досягнення сталого розвитку, що й для західних країн. Але якщо перехід постіндустріального суспільства до екологічної модернізації підготовлений його попередньою історією і забезпечений адекватною технічною базою, то зовсім інша ситуація в країнах, що розвиваються, які повинні модернізуватися одночасно й індустріально, й екологічно.

      3. Специфіка зарубіжного екологічного законодавства та механізм його чинності

      З початку 70-х років у багатьох країнах  було прийнято «Основний закон із боротьби проти забруднення навколишнього  середовища» — так називався  цей закон в Японії. У США  він має назву «Закон про національну  політику в царині охорони навколишнього середовища».

      У цих законах вперше закріплено загальні принципи й цілі діяльності державних органів із питань охорони довкілля, які мали забезпечити концептуальну однорідність законодавства у цій сфері, визначено основні напрями діяльності та органи, які її здійснюють. Наприклад, у законодавстві Японії вперше було дано правову дефініцію терміна «Когай» (суспільні збитки), якими було названо «...будь-яку ситуацію, коли здоров’ю людей або живій речовині в навколишньому середовищі завдано збитків забрудненням атмосфери, води і ґрунтів, шумом, вібраціями, просіданням ґрунту і впливом речовин із різким запахом, що виникли внаслідок промислового виробництва чи будь-якого іншого виду людської діяльності».