Теоретико-методологічні основи кредитування малого підприємництва

    Ми  вважаємо, що заміщення дійсних грошей банківськими банкнотами повинно здійснюватись  відповідно до закону грошового обігу, тобто сума банківських банкнот  не повинна перевищувати суми цін  товарів та наданих послуг. Крім того, повинні бути враховані інші фактори, які забезпечують стійкість кредитних грошей, такі як запас золота та інших дорогоцінних металів і коштовностей держави, а також запас іноземних валют.

    Щодо  третьої функції кредиту, контрольної, то є опоненти, які вважають, що ця функція не притаманна категорії кредиту. Обґрунтовується така точка зору тим, що контрольна функція може виконуватися тільки суб'єктами –кредиторами, тобто комерційними банками. Але треба мати на увазі, що контрольна функція, як і дві перші функції, існує об'єктивно і не залежить від поведінки юридичних і фізичних осіб. Ця функція втілюється в реальне життя конкретними особами – учасниками кредитного процесу. Якщо контроль за рухом кредитних ресурсів здійснюється комерційними банками неефективно, то збільшується ризик неповернення кредиту позичальниками. В господарській практиці мають місце факти неповернення кредитних ресурсів окремими господарюючими суб'єктами через недостатній контроль з боку комерційних банків за рухом кредитних коштів та аналіз кредитоспроможності позичальника. Ми вважаємо, що контрольна функція має право на існування, оскільки в ефективному використанні запозичених коштів і своєчасному поверненні кредиту зацікавлені як кредитори, так і добросовісні позичальники. Для позичальників кредит має комерційну основу, оскільки сплата процентів за прострочений кредит здійснюється позичальниками за рахунок прибутку, який залишається у розпорядженні підприємств.

    На  основі загального аналізу можна  зробити висновок про те, що кредит є невід'ємним елементом ринкового господарства і безпосередньо впливає на процеси розширеного відтворення як на макрорівні, так і на рівні окремого підприємства. Як категорія кредит існує об’єктивно і підпорядковується економічним законам. Він є фундаментом, на якому зводиться вся система мобілізації і нагромадження банківсько-кредитними установами тимчасово вільних коштів і формування з них позичкового капіталу. Обсяг, ціна і умови кредиту перетворюють його на елемент, який визначає рівень економічної активності і вартості грошей. Зростання економік сучасних розвинених країн тісно пов’язане з розвитком спеціалізованих організацій, які концентрували накопичення у розмірах, достатніх для того, щоб покрити потреби у капіталовкладеннях і фінансуванні обміну товарами і послугами. 
 
 
 

    1.2. Економіко-правові засади кредитування малого підприємництва 

    В умовах розвитку демократичної держави  з ринковою економікою основним призначенням кредиту є забезпечення зростання  суспільного добробуту. Для досягнення поставленої мети в Україні здійснюється правове регулювання щодо використання кредиту в економічних та соціальних процесах.

    В Україні не існує окремих законодавчих актів, які регулюють кредитування малого підприємництва. Разом з тим  у процесі кредитування між суб’єктами виникають певні відносини. Вони мають свою складну структуру, де виявляються інтереси кожного із суб’єктів, значною мірою ґрунтуючись на суперечності. Гармонізація цих інтересів – одне з головних завдань законотворчої діяльності держави. Усі дії в сфері кредитування мають ґрунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі головні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які свого часу поширюється дія правової норми; регламентують права та обов’язки юридичних і фізичних осіб; є підґрунтям для вживання відповідних заходів щодо виконання правових норм.

    Суб’єктами  кредитних відносин є держава, громадяни  та підприємницькі структури. Усі кредитні і правові відносини виникають  і припиняються на законодавчій основі. Правові норми, що регулюють кредитні відносини, є системою фінансового права, яка ґрунтується на Конституції держави.

    У Конституції України, ст. 92 п.22.1, зазначено, що виключно законами України встановлюється державний бюджет України і бюджетна система, система оподаткування, податки  і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків [1, с.28].

    Становлення та розвиток системи регулювання  кредитної діяльності і комерційних  банків перебуває в постійному русі залежно від зміни потреб економічного розвитку країни. Необхідність регулювання кредитної діяльності пов'язана з циклічністю розвитку економіки, нерівномірністю інвестиційного процесу, коливанням споживчого попиту.

    Банківська  система України у сучасному  вигляді сформувалася у 1991 році і  складається з двох рівнів. Така побудова пов'язана з різними особливостями, насамперед – наглядом держави та перевагою роботи у грошовій сфері. Призначення банківської системи полягає в забезпеченні безперервного, збалансованого і стабільного обороту грошей на макро- і мікроекономічному рівні відповідно до потреб та інтересів усіх суб'єктів процесу розширеного відтворення.

    Правовий  статус банків визначається статтею 334 Господарського кодексу України, згідно з яким банківська система України  складається з Національного  банку України та інших банків (державних і недержавних), що створені і діють на території України [2, с.179].

    Національний  банк є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Банки займають особливе місце в ринковому середовищі тому, що здійснюють грошово-кредитне обслуговування всіх елементів ринкової інфраструктури. Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Згідно із статтею 6 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, організаційно-правовими формами банків є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативні банки. Свої функції банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

    Банки у своїй діяльності керуються  Конституцією України, Цивільним та Господарським кодексами, Законами України “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про виконавче провадження”, “Про власність”, “Про заставу”, “Про акціонерні товариства”, “Про лізинг”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

    Однією  з функцій Національного банку  є встановлення для банків правил проведення банківських операцій. Відповідно до норм статті 56 Закону “Про Національний банк України” НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

    Нормативно-правові  акти Центрального банку видаються  у формі постанов правління та затверджених ними інструкцій, положень і правил. Створення нормативно-правових документів Національного банку  врегульоване Інструкцією про порядок їх підготовки, видання, реєстрації, надсилання та систематизації, затвердженого постановою правління НБУ від 10.02.1997 року № 31 [178, c.20]. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України і набирають чинності відповідно до законодавства України. Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України.

    Головними законодавчо-нормативними актами, що регулюють  банківську діяльність, є Закони України  “Про Національний банк України” № 679-ХІV від 20.05.1999 року, “Про банки і банківську діяльність” № 2121-III від 07.12.2000 року.

    У статті 47 Закону “Про банки і банківську діяльність” зазначається, що на підставі банківської ліцензії банки мають  право здійснювати банківські операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Порядок ліцензування банків визначається положенням “Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій”, затвердженим постановою правління НБУ №275 від 17.07.2001 р.

    Стаття 49 закону відзначає, що банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого  є надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням. При наданні кредитів банк зобов'язаний дотримуватися основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

    Згідно  з положенням “Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків”, затвердженим постановою правління НБУ №279 від 06.07.2000 року, оцінка кредитних ризиків за всіма кредитними операціями та коштами, що розміщені на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках як у національній, так і в іноземній валюті. З метою розрахунку резерву під кредитні ризики банки мають здійснювати класифікацію кредитного портфеля за кожною кредитною операцією залежно від фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. За результатами класифікації кредитного портфеля визначається категорія кожної кредитної операції: “стандартна”, “під контролем”, “субстандартна”, “сумнівна” чи “безнадійна”.

    Загальна  заборгованість за кредитними операціями становить валовий кредитний  ризик для кредитора. Задля розрахунку резервів на покриття можливих втрат  за кредитними операціями визначається чистий кредитний ризик шляхом зменшення валового кредитного ризику, класифікованого за ступенями ризику, на вартість прийнятного забезпечення. Банки зобов'язані створювати та формувати резерви для відшкодування можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ризику за основним боргом, зваженого на відповідний коефіцієнт резервування, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах.

    Резерв  під кредитні ризики формується у  тій валюті, в якій враховується заборгованість, і використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

    Банки розробляють і затверджують за рішенням відповідного органу банку внутрішньобанківське положення про порядок проведення кредитних операцій та методику проведення оцінки фінансового стану позичальника. Якщо банк здійснює довгострокове кредитування інвестиційних проектів, то внутрішні положення банку мають містити правила щодо порядку видачі такого кредиту, методики оцінки інвестиційного проекту, методики аналізу бізнес-плану реалізації інвестиційного проекту та його самоокупності, порядку проведення обстеження позичальника, методики оцінки його інвестиційної кредитоспроможності, визначення схем кредитування інвестиційних проектів і регламенту підготовки прийняття рішень про надання інвестиційного кредиту.

    Критерії  оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних кредитних операцій та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника з урахуванням вимог положення “Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків”, в яких визначені технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників на підставі аналізу їхніх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці.

    У науково-практичній літературі здебільшого  виокремлюють кількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критерії пов’язані з оцінкою поточного та перспективного фінансового стану позичальника, а якісні виявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринку [36, S.91]. Взаємозв’язки між якісними та кількісними параметрами кредитоспроможності підприємства наведені на схемі (рис. 1.1).