Сучасна монетарна політика Національного банку України

Із 1995 року дотепер Правління Національного банку України приймало окремі рішення про: включення до джерел покриття обов'язкових резервів або вилучення з них у визначених Правлінням розмірах залишків готівки в касах банків і коштів, розміщених банками в ОВДП; зміну періодів регулювання обов'язкових резервів: декада, 15 днів, місяць, щоденно.

Національний  банк України через систему формування обов'язкових резервів проводив і політику впровадження в практичну діяльність фінансових інструментів. Так, у 1996 році в період відповідної економічної стабільності з метою сприяння формуванню ринку державних цінних паперів банкам дозволялося зараховувати в покриття обов'язкових резервів придбані державні цінні папери.

У період фінансових криз, які періодично виникали в 1997, 1998,1999 роках, Національний банк України через посилення вимог до банків щодо формування обов'язкових резервів, збільшення норми резервування, вилучення з покриття обов'язкових резервів певних активів (вкладень у державні цінні папери та готівки), зменшення періоду резервування забезпечував відносно стабільну основу для функціонування грошового ринку, зменшення тиску на національну валюту, стабільне функціонування банківської системи.

З метою  послаблення негативних впливів  на грошовий ринок України фінансової кризи в Росії (серпень 1998 р.) НБУ  запровадив щоденний контроль за формуванням  банками обов'язкових резервів, підвищивши їх норму з 15 до 16.5%. Це дало змогу  досягти керованості грошового ринку та зберегти стабільність банківської системи. Із 03.09.1998 р. до 01.08.1999 р. значно зменшилася кількість банків України, котрі не забезпечували формування обов'язкових резервів.

У жовтні — грудні 2004 року та в 2008—2009 рр. формування обов'язкових резервів також здійснювалося на щоденній основі.

Відповідно  до статті 25 Закону України "Про Національний банк України" було розроблено Положення "Про нормативи обов'язкового резервування коштів банківською системою" з принципово новими методами (уведено в дію з 01.09.1999 р.), яке постійно вдосконалювалося залежно від змін в економічних процесах держави. В основу принципів цього положення було покладено сутність обов'язкових резервів як одного з головних монетарних механізмів, за допомогою якого Національний банк України здійснює регулювання грошового ринку та грошової маси в обігу. Для всіх банків передбачено встановлення єдиного нормативу формування обов'язкових резервів від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валютах.

Формування  обов'язкових резервів здійснюється в процентному відношенні до зобов'язань у цілому за консолідованим балансом банку — юридичної особи та іншої фінансової установи, включаючи їх філії, і відповідна сума коштів обов'язкових резервів повинна обліковуватися на кореспондентському рахунку банку за певний період регулювання.

Обов'язкове резервування застосовується у світовій банківській практиці центральними банками в довготерміновому періоді й умови їх формування не змінюються протягом тривалого часу.

Водночас  Національний банк України через слабкий розвиток інструментів фондового ринку (як державних, так і корпоративних цінних паперів) поклав на обов'язкові резерви основне навантаження під час регулювання грошового ринку. Обов'язкове резервування

значною мірою використовується як монетарний інструмент з регулювання структурної ліквідності банків, що певним чином суперечить його призначенню за сутністю. Але така гнучкість щодо оптимального використання Національним банком України зазначеного механізму дає змогу забезпечувати потрібну монетарну ліквідність банківської системи.

Про постійне вдосконалення такого монетарного механізму, як обов'язкові резерви свідчать дані щодо нормативних змін обов'язкових резервів та середній розмір обов'язкових резервів, який, починаючи з 1994 року, мав постійну тенденцію до зниження, за винятком 1998 року, в період фінансової кризи в Азії та Росії, коли необхідно було вжити низку заходів, спрямованих на зменшення впливу негативних явищ на функціонування банківської системи України, у тому числі й шляхом підвищення обов'язкових резервів.

Нормативні  документи Національного банку України, якими регламентувалися вимоги до банків щодо формування обов'язкових резервів, такі:

1. "Порядок формування банками обов'язкових резервів" (затверджений постановою Правління Національного банку України від 22.02.1994 р. № 34; зміни до нього вносилися 6 разів);
2. Положення "Про порядок формування банківською системою України обов'язкових резервів" (затверджене постановою Правління Національного банку України від 26.12.1996 р. № 333; зміни вносилися 10 разів);

3. Положення"Про нормативи обов'язкового резервування коштів банківською системою України" (затверджене постановою Правління Національного банку України від 09.07.1999 р. № 332; зміни вносилися 4 рази);

4. Положення "Про порядок формування обов'язкових резервів для банків України" (затверджене постановою Правління Національного банку України від 27.06.2001 р. № 244; зміни вносилися 9 разів);
5. Положення "Про порядок визначення та формування обов'язкових резервів для банків України" (затверджене постановою Правління Національного банку України від 21.04.2004 р. № 172; зміни вносилися 8 разів);
6. Положення "Про порядок формування обов'язкових резервів для банків України" (затверджене постановою Правління Національного банку України від 16.03.2006 р. № 91; зміни вносилися 2 рази).

Нині, виходячи з кризових явищ в економіці  та фінансовому секторі, у формування банками обов'язкових резервів внесені  такі суттєві зміни:

• формування обов'язкових резервів здійснюється лише на залучені банками кошти в іноземній валюті;

формування  обов'язкових резервів у розмірі 50% від визначеної суми здійснюється на окремому рахунку в Національному банку України, а ще 50% — на кореспондентському рахунку з вимогою щоденного дотримання залишків коштів на коррахунку не менш як 90% від суми обов'язкових резервів;

запроваджена  плата за зберігання коштів обов'язкових резервів банків на окремому рахунку в Національному банку України.

НБУ, використовуючи монетарний механізм — створення  обов'язкових резервів для прогнозування  та регулювання грошово-кредитного ринку, надає відповідні орієнтири банківській системі щодо монетарної політики у відповідному періоді (необхідність зменшення рівня доларизації депозитів, зменшення ліквідності банків і таке інше).

 

 

 

 

 

 

 

Рік	Середня норма обов'язкового резерву
1991	10.0
1992	10.0
1993	25.0
1994	30.0
1995	15.0
1996	15.0
1997	15.0
1998	16.5
1999	16.0
2000	15.0
2001	12.4
2002	7.9
2003	7.5
2004	6.6
2005	6.6
2006	4.3
2007	2.1
2008	2.4
2009	2.2

                                                                                                                    Таблиця 1

Динаміка нормативів обов'язкового резервування у 1991-2009 роках

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерело: Вісник НБУ.

Процентна політика

Принципова спроможність центрального банку впливати на вартість грошей визначається його роллю як суб'єкта кредитної емісії, а також наявністю фіксованого співвідношення багатьох видів банківських ставок і ставок центрального банку.

Центральні  банки регулюють рівень і структуру процентних ставок такими двома способами:

• через пряме встановлення ставок за кредитами центрального банку під час проведення різних видів операцій рефінансування, у тому числі й шляхом встановлення облікової ставки;
• через контроль за окремими ставками кредитних установ.

У першому  випадку вплив регулювальних заходів має більш загальний характер: центральний банк, установлюючи офіційний розмір ставки за кредит за своїми операціями, визначає і вартість залучення банками ресурсів. Чим вищий розмір визначеної процентної ставки, тим вищою буде вартість фінансування банківських операцій і тим меншим — попит на кредит і реальні обсяги грошової маси в обігу.

У другому  випадку вплив регулювальних заходів має вужчий характер: за його допомогою визначається вартість окремих видів кредитів.

У практичній діяльності залежність між ставками за кредитами центрального банку банкам і банківських установ суб'єктам ринку набуває форми стабільного співвідношення. Це співвідношення може варіюватися залежно від розвитку економіки країни. У 60-ті роки XX ст. в європейських країнах спостерігалися прямо протилежні ситуації. У ФРН відповідно до ставки центрального банку встановлювалася верхня межа банківських ставок за кредитами, а у Франції та Італії — нижня межа, і типовим був нижчий рівень ставок центрального банку, який стимулював звернення до нього за кредитами.

У зв'язку з тим, що всі банки раніше чи пізніше  звертаються за кредитами до центрального банку, вплив його ставок поширюється  на всю економіку. Тією мірою, якою ставки центрального банку впливають на банківські ставки за кредитами. Вони є механізмом регулювання агрегованого попиту на кредитні ресурси. Це означає, що як антиінфляційний механізм процентна політика є складовою не лише монетарного контролю над грошовою масою, а і (причому більшою мірою) дефляційної політики.

Процентній  політиці особливо велике значення надавалося в 70-ті роки XX ст., коли в умовах розширення міжнародного руху капіталів лише процентні ставки давали змогу впливати на валютний курс, а через нього і на стан грошово-кредитного ринку всередині країни. Резерви центральних банків більшості країн були недостатньо великими, щоб протидіяти негативним зовнішнім факторам, а операції на відкритому ринку були недостатньо розвинутими.

На  нинішньому етапі розвитку загальна орієнтація монетарної політики на контроль за рівнем процентних ставок зберігається і значення цього механізму регулювання поступово посилюється.

За  допомогою процентної політики більшість центральних банків реалізовує своє право кредитора останньої інстанції стосовно інших банків.

У міжнародній  практиці центральні банки вважають за доцільне фіксувати процентні ставки, за якими надаються кредити банкам і залучаються депозити від них, відповідно до попиту та пропозиції на залучення і розміщення коштів.

Регулювання грошового ринку в Україні  через проценту політику здійснювати доволі складно. Досі не вдається повною мірою використовувати цей монетарний механізм.

Національний  банк України з 1993 до 1995 року відповідно до статті 13 Закону України "Про банки і банківську діяльність" регулював вартість кредитів банків залежно від зміни облікової ставки.

В Україні, починаючи із суб'єктів господарювання і закінчуючи органами виконавчої та законодавчої влади, всі бажали і бажають одержувати кредитні кошти або безкоштовно, або за мізерну плату. Тому в 1992-1994 рр. вся безготівкова кредитна емісія На

Національного банку спрямовувалася на кредитування деяких галузей, підприємств та Мінфіну України за окремими рішеннями Верховної Ради України з визначенням плати за кредитні кошти, яка не відповідала наявній економічній ситуації та вартості національних грошей.

Динаміка  середньорічних розмірів облікової ставки та процентних ставок НБУ за всіма видами кредитів, а також рівень інфляції як основні чинники, на які орієнтувалася процентна політика в Україні, характеризуються даними, наведеними в таблиці 2.

Усі дані свідчать про відсутність у 1992—1993 рр. (у період формування банківської  системи) впливу процентної політики на індекс інфляції.

Починаючи з 1996 року спостерігається тенденція до відповідної залежності між процентними ставками, за якими Національний банк України здійснював рефінансування банків, і процентними ставками за кредитами в національній валюті, які надаватися банками суб'єктам ринку, та їх взаємозв'язок з індексом інфляції.

Середньозважена процентна ставка за всіма видами операцій рефінансування банків України, які здійснює Національний банк України починаючи з 1995 року, є позитивною щодо індексу інфляції.

До 2001 року процентна політика Національного банку України зводилася до визначення Правлінням Національного банку України облікової ставки на відповідний період, а також за рішеннями кредитного комітету — процентної ставки за результатами кредитних аукціонів.

Відповідно  до глосарію в Законі "Про Національний банк України" облікова ставка — це виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу за ними і