Сучасна монетарна політика Національного банку України

Між двома  наведеними визначеннями проміжних  цілей немає принципової різниці: друге з них лише конкретизує  перше. Але оскільки друге визначення певною мірою охоплює тактичні цілі й ускладнює розрізнення проміжних і тактичних цілей, доцільно скористатися узагальненим визначенням проміжних цілей.

Характерною особливістю проміжних цілей  є те, що встановлюються вони на тривалі  часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон'юнктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечте збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх. Проте для цього потрібен тривалий проміжок часу.

Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних перемінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення  проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження

Конкретний  напрям зміни економічної перемінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон'юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб

на  рівні тактичних цілей грошова  маса зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси вибираються базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні центрального банку.

Характерними  ознаками тактичних цілей є їхня короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість. Ці особливості істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації тактичних цілей. Якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку, то зміни процентної ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп економічних суб'єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці. Тому успіх розв'язання багатьох регулятивних завдань залежить від правильного поєднання вказаних тактичних цілей: змінами процентної ставки чи валютного курсу можна локалізувати інфляційний ефект від зростання маси грошей в обігу.

Залежно від економічних перемінних та пов'язаних з ними тактичних цілей, визначаються методи монетарної політики. Вибір  методів та інструментів монетарної політики є прерогативою центрального банку. У цьому полягає одна з важливих відмінностей тактичних цілей від проміжних і стратегічних цілей монетарної політики.[6, с. 39-42]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Центральний банк і його роль у проведенні ефективної монетарної політики

 

Нам уже  відомо, що розуміють під монетарною політикою, що її проводить центральний  банк. 
У розвинутій ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце — він є центром грошово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та регулювання пропозиції грошей у країні.[2,с.623]

В сучасних умовах діяльність центрального банку  має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон'юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни. Зазначені обставини обумовлюють необхідність вивчення питань, пов'язаних із визначенням статусу центрального банку в економіці та сфер його функціонування, оскільки місце центрального банку в ринковій економіці багато в чому визначає хід та напрямок економічного розвитку країни.

Більшість країн мають центральні банки: наприклад, Федеральна резервна система у Сполучених Штатах Америки; Німецький федеральний  банк; Банк Франції; Японський банк та інші. Кожен чимось відрізняється від іншого у межах своїх операцій, у повноваженнях та методах, які використовує; в основі стосунків із урядом; але усі вони слугують як банки і для уряду країни, і для банківської системи. Шляхом поєднання цих двох функцій центральний банк стає основним органом, що проводить грошову політику в своїй країні. Тобто таку політику, що впливає на вартість і наявність грошей. Це робить центральні банки виключно важливими для економіки своєї країни та для світових фінансових ринків.[7, с. 9-10]

У різних країнах існують різні моделі побудови центральних банків та їхньої організаційної структури. У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не належить державі (наприклад Федеральна резервна система США, Національний банк Швейцарії) або держава володіє лише частиною капіталу (наприклад у Банку Японії — 55%). Центральний банк країни, незалежно від того, в чиїй власності він перебуває, керує грошовим обігом та кредитною системою країни. З населенням та діловими підприємствами центральний банк жодних операцій не здійснює. .[2,с.623]

У країнах  з розвинутою ринковою економікою центральний  банк є єдиним емісійним органом, що "наповнює" грошима та регулює  найважливішу складову ефективного  функціонування господарства країни - банківську систему. Проте ринкова  банківська система не в змозі працювати ефективно без розвинутого фінансового ринку, оскільки вплив грошово-кредитної політики центрального банку передається економіці через механізми грошового, валютного та фондового ринків. Тому від ефективності функціонування фінансового ринку залежить дієвість грошово-кредитної політики центрального банку, ступінь його незалежності у прийнятті та реалізації своїх рішень.

При реформуванні економіки постсоціалістичних країн (в т.ч. України) важливе значення мала банківська реформа, внаслідок  якої була створена дворівнева банківська система, що схожа до банківських систем розвинутих країн. Першим рівнем такої системи є незалежний від уряду та підзвітний парламенту центральний банк, а другим - незалежні від органів влади та центрального банку щодо здійснення своєї фінансової діяльності комерційні банки. При дворівневій банківській системі відповідальність центрального банку за підтримку стабільності національних грошей на макрорівні відмежована від відповідальності за ефективне використання грошових коштів на мікрорівні.

Роль  центрального банку, а також властиві йому функції та засоби їх досягнення в перехідних економіках обмежуються  певними причинами. В основному  це пов'язано зі складнощами у  формуванні ринкового правового  та інституційного середовища, нерозвиненістю ринкового механізму саморегуляції  у період економічної та фінансової нестабільності. У більшості країн  нерозвиненість фінансового ринку  визначає специфіку фінансування бюджетного дефіциту, методи регулювання пропозиції грошей та діяльності комерційних банків.

У перехідних економіках центральний банк функціонує в умовах, коли ще не сформувалась збалансована фінансова система, основними елементами якої є банківська система, фінансовий ринок, що включає фінансових посередників, пенсійні фонди, інвестиційні, страхові компанії при органічній взаємодії грошового ринку і ринку цінних паперів. У таких умовах можливим є лише часткове грошово-кредитне регулювання економіки і обмежене використання інструментів грошово-кредитної, валютної та фінансової політики для управління перехідною економікою.

Першочергову  роль у подальшому розвитку банківської  системи та фінансової інфраструктури в таких умовах повинен відіграти  центральний банк. Досвід розвинутих західних країн переконує, що достатньо  незалежний центральний банк може і  повинен відігравати провідну роль у формуванні міцної і стабільної банківської та фінансової систем.

Центральні  банки відіграють ключову роль у  фінансовій та економічній політиці різних країн світу. Такою ж мірою  це стосується й України. Тому вибір  моделі побудови, ролі та місця Національного  банку також має відбуватися  з урахуванням світового досвіду. Тут особливу роль відіграє раціональне  співвідношення економічних реформ, стратегії і тактики розвитку економіки та наявність приватних  інтересів, що при цьому враховуються. Саме від вибору ступеня самостійності  НБУ та можливостей його впливу на розвиток економічних процесів значно залежить соціально-економічне становище  держави, її економічний і політичний суверенітет.[7, с. 10-11]

В умовах адміністративної економіки центральні (державні) банки підпорядковувались урядам різних країн. Це положення, як правило, закріплювалося конституційними  нормами. Наприклад, у Конституції  колишнього СРСР (стаття 14) зазначалося, що керівництво емісійною справою в країні, як і всією грошовою та кредитною системою в цілому, є виключним правом уряду СРСР. Відповідно до цього розміри грошової емісії визначалися на урядовому рівні. Тому на державний банк СРСР як емісійний центр країни покладалася функція лише технічного забезпечення директив уряду щодо питань грошового обігу. Йшлося лише про функцію "друкарського верстата", який слухняно забезпечував виконання розроблених урядом планів грошової емісії.

Ще  обмеженішими були функції республіканських банківських установ. Державний  банк СРСР вважався загальносоюзною  банківською установою, в структурі  якого республіканські банки  виконували роль філій.

В умовах ринкової економіки центральні банки  є, як правило, установами, юридично незалежними  від виконавчих органів влади, їхнє головне призначення - забезпечення стійкості національної грошової одиниці  та регулювання і координація  діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий  статус центральних банків розвинутих країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де визначено його організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою. Даний закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.

Організаційно-правові  основи центральних банків промислово розвинутих країн різні. За характером власності центральні банки можна  поділити на три види:

1. державні - 100% капіталу центрального банку цих країн належить державі (Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна);
2. акціонерні - увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам (наприклад, у США) чи іншим фінансовим установам (наприклад, в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям);
3. змішані - держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад, у Японії 55% капіталу знаходиться у власності держави і 45% - у приватних осіб, у Швейцарії - 57% є власністю кантонів і 43% - власність приватних осіб).

Держава, тим не менше, в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів  управління центрального банку, незалежно  від частки володіння державою капіталом  центрального банку.

Характер  взаємовідносин центральних банків з урядовими державними структурами  за своїм змістом і формою істотно  відрізняються в різних країнах. Якщо спробувати узагальнити картину  взаємодії центрального банку з  урядом, то в загальному плані можна  виділити дві полюсні макросистемы моделі:

1. центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;
2. центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску з боку органів влади.

Проте на практиці жодна з цих схем у  чистому вигляді не отримала поширення  через різноманітність форм організації  політичної влади й неадекватність економічного розвитку в різних країнах. У більшості країн функціонує проміжна модель, у межах якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при певному ступені незалежності останнього.

Під незалежністю центрального банку  від уряду слід розуміти дві її форми:

   1) політична незалежність - це автономія (самостійність) центрального банку при встановленні цільових орієнтирів грошової маси;

   2) економічна незалежність  -  це самостійність центрального банку при виборі інструментів грошово-кредитної політики.

Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і (або) парламенту. Економічна незалежність виражається у тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видавати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат й віддавати йому перевагу при наданні кредитів.

Незалежність центрального банку  в цілому визначається такими факторами:

• незалежність від уряду. Ця умова є обов'язковою. Якщо центральний банк зобов'язаний виконувати вказівки уряду, то він не зможе підтримувати стабільність цін, оскільки відчуватиме тиск з боку уряду;
• особиста незалежність членів органів управління центрального банку. Незалежність органів управління центрального банку забезпечуватиметься у тому випадку, якщо вони призначаються на достатньо тривалий період часу. У випадку їх повторного призначення виникає небезпека зменшення ступеня їх особистої незалежності;
• юридичний статус банку, що визначається можливостями внесення змін у статут (закон) центрального банку. Що складніше внести зміни в статут, то надійніше забезпечується незалежність центрального банку