Шпаргалка по "Деньгам, кредитам, банкам"

1. Еволюція ГКС ФРАНЦІЇ

     Із 1803 р. Франція переходить до системи  біметалізму й офіційною грошовою одиницею стає франк. За законом 1803 р. золото і срібло підлягали вільному карбуванню, а монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу.

     У 1873 р. Франція скасовує вільне карбування срібла й офіційно переходить до золотомонетного  стандарту, який проіснував до Першої світової війни. 1914 p., відповідно до прийнятого закону, обмін банкнот Банку Франції на золото було скасовано.

     Про масштаби інфляції у Франції в  період 1913—1918 pp. свідчать такі дані: кількість банкнот в обігу зросла майже у 6 разів, сума внесків на поточні рахунки в головній комерційних банках — майже в 2 рази, а індекс оптових цін підвищився майже в 3,5 рази. Інфляція у Франції тривала до 1926 року. Причиною були витрати щодо відновлення зруйнованих під час війни територій, бюджетний дефіцит, зростання  внутрішньої і зовнішньої заборгованості, субсидії вітчизняним компаніям.

     Процес  стабілізації франка почався тільки з 1926 р. Унаслідок проведення дефляційної  політики грошова маса в обігу впродовж 1926—1927 pp. скоротилася, а в 1928 р. була проведена грошова реформа. В результаті девальвації золотий вміст франка був зменшений майже в 5 разів. Девальвація франка узаконила конфіскацію практично всіх грошових заощаджень. Підсумком грошової реформи 1928 р. у Франції стало введення золотозливкового стандарту, який проіснував до 1936 р.

     Золотий запас Банку Франції в період 1928—1932 pp. збільшився майже втричі. Це дало змогу Франції у 1933 р. очолити  валютну зону франка, до якої увійшов  ряд західноєвропейських країн.

     У 1936 р. припиняється обмін франків на золото і відбувається девальвація франка на 25%. Незважаючи на це, французький експорт не збільшився, що було обумовлено "валютними війнами" Великої Британії та США. Тому для підтримки курсу франка в жовтні 1936 р. створюється Стабілізаційний валютний фонд. Після цього Франція проводить цілий ряд девальвацій, унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого довоєнного золотого вмісту. З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується. В період Другої світової війни інфляція у Франції посилилася через спад виробництва, товарообігу та окупацію.

     Упродовж 1945—1958 pp. Франція проводить 8 прихованих девальвацій. Одна з них — 1958 р. — відіграла визначальну роль у посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок.

     У 1963 р. –розроблено план стабілізації, який передбачав блокування роздрібних цін і заробітної плати, обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку Франції, а також заходи зі скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків.

     У 1971 — 1974 pp. створено подвійний валютний ринок (тобто Франція проводить  політику подвійного курсу — занижений  і ринковий):

     - щодо поточних операцій зовнішньої торгішіі курс франка підтримувався на заниженому рівні, що стимулювало експорт Франції;

     - щодо фінансових операцій курс вільно коливався залежно від попиту та пропозиції.

     У 1973—1983 pp. країна переходить до вільного режиму курсу валют. Із 1983 р. вводяться  валютні обмеження, які скасовуються 1992 р. при вступі до Європейського Союзу.

     Франція тривалий час очолювала зону франка. Це валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні території — Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримати свої резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному рівні, що не ми бути змінений без згоди Франції.

     Управління  валютними резервами країн зони надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності колишні французькі колонії стали створювати самостійні грошово-кредитні системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв"язку зі змінами у світовій ваіютній системі і прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші провідних західних країн. 

 

     2. Нац. система регулювання грошово-кредитних відносин

     Найважливішу  роль у регулюванні діяльності кредитних  установ держави відіграють Міністерство економіки і фінансів Франції  та Банк Франції, котрі очолюють кредитну систему. Міністерство економіки і фінансів здійснює загальне керівництво, а Банк Франції — здійснює контроль за діяльністю кредитних установ. Але на практиці ці відомства працюють у найтіснішому взаємозв'язку. Міністерство економіки і фінансів, як представник уряду, здійснює контроль за діяльністю кредитних установ, а міністр очолює Національну кредитну раду та Комітет із регламентації банківської діяльності.

     До  функцій Банку Франції входить: випуск банкнот і розмінної монети; збереження валютних резервів і золотих запасів; збереження активів державних установ і фінансування уряду шляхом купівлі казначейських векселів; збереження ресурсів кредитних установ і їх кредитування; здійснення грошово-кредитного регулювання.

     Генеральна  рада  здійснює  загальне   керівництво  діяльністю Банку Франції. До її складу входить керуючий банку, Рада з грошово-кредитної  політики, представник Державного казначейства і представник службовців Банку  Франції. У засіданнях Генеральної  ради може брати участь фінансовий інспектор, призначений Міністерством  фінансів і економіки Франції. Інспектор  має право скасовувати рішення Генеральної ради.

     Головними функціями Генеральної ради банку є загальне керівництво діяльністю установи, прийняття бюджету банку, складання балансу тощо.

     Керуючий  банку — посадова особа, яка відповідно до закону та статуту банку здійснює керівництво поточною діяльністю центральної кредитної установи країни.

     Рада  грошово-кредитної політики створена 1993 р. її головними функціями є: розробка напрямків грошово-кредитної політики; визначення порядку проведення операцій Банком Франції; встановлення параметрів політики резервування.

     Головний офіс Банку  Франції, де зосереджені його центральні підрозділи, розташований у Парижі. Оперативна діяльність здійснюється через розгалужену мережу філій (212 установ), до функцій яких належить випуск банкнот в обіг, обслуговування і консультування клієнтури, організація клірингових розрахунків.

     Інструменти грошово-кредитної політики Банку  Франції: •визначення обліїсової політики; •регулювання норм обов'язкового резервування; •здійснення операцій на відкритому ринку;  •встановлення обов'язкових нормативів. 

 

     3. Інфраструктура грошово-кредитної  системи

     Сучасна грошово-кредитна система Франції  має жорстку систему регулювання і нагляду за банківською діяльністю, високою часткою державних і напівдержавних кредитних установ, високим різнем розвитку і концентрації банківської справи, різноманітністю форм організації кредитних інститутів і виконуваних ними функцій.У Франції функціонує дворівнева грошово-кредитна система.

     На  1-му рівні знах. центральний емісійний банк — Банк Франції.

     На  2-му рівні — КБ і спеціалізовані кредитно-фін. установи.

     Особливість організації французької ГКС полягає в тому, що у країні в законодавчому порядку відсутній розподіл кредитних інститутів на банківські і небанківські, проте законодавчо закріплена різниця між кредитними установами — які мають право приймати вклади до запитання і терміном до двох років і які такого права не мають(споживчого кредиту, лізингові, іпотечні компанії, установи житлового кредиту, факторингові компанії та ін).

     Згідно  із національним законодавством, під  дію закону про банки (1984 р). підпадають декілька категорій кредитних установ. Серед них універсальні банки, банки взаємного кредиту, ощадні й пенсійні каси, каси муніципального кредиту, фінансові компанії, спеціальні кредитні установи.

     До  універсальних комерційних банків Франції належать депозитні та ділові банки. Депозитні банки — універсальні комерційні банківські установи, які здійснюють усі види банківських операцій. Серед депозитних банків переважну більшість становлять державні депозитні банки.

     До  найбільших депозитних банків належать "Креді Агрікьоль" (Credit Agricole), ""Креді Леоне*', "'Креді Насьоншгь", "Креді Ком-мерсьяль де Франс". ""Креді Ендюстріель є Коммерсьяль" та "Со-сьєте Женераль".

     Великі  депозитні банки здійснюють операції комерційних та інвестиційних банків (купівля, андеррайтинг та продаж цінних паперів, прямі інвестиції).

     Завдяки державним гарантіям ці установи сконцентрували понад половину поточних рахунків підприємств, операцій із цінними паперами, 67% депозитів і кредитів.

     Ділові  банки — універсальні комерційні банківські установи, що здебільшого  виконують інвестиційні функції (купівля, андеррайтинг та реалізація цінних паперів), здшснюють постійні інвестиції (участь у капіталах й управління підприємствами), приймають короткотермінові депозити від компаній, у яких ділові банки володіють не менш ніж 15% акціонерного капіталу.

     До  спеціалізованих  комерційних банків Франції належать:

     Банки взаємного кредиту — спеціалізовані комерційні банківські установи, які  проводять кредитування інших банків.

     Іпотечні  банки — спеціалізовані комерційні банківські установи, які здійснюють іпотечне кредитування і перепродаж іпотек.

     Наприклад, "Креді Фонсьє де Франс", заснований 1852 p., спеціалізується на наданні іпотечних позичок. За формою організації це приватний акціонерний банк, але керуючий банку та його заступники призначаються державою. Капітал банку становить акціонерний і позиковий, який мобілізується шляхом випуску облігацій. Основне місце в його операціях посідає середньо- і довготермінове кредитування будівельних організацій і землевласників на промислове та житлове будівництво. Він також надає позики місцевим органам влади. 
 
 

     До  небанківських кредитно-фінансових установ належать:

     Ощадні  каси. У Франції існують приватні й державні ощадні каси. Державні входять до складу Державної національної ощадної каси.

     За  розмірами активів найбільшою із цих установ є Депозитно-ощадна каса, яка об'єднує всі ощадні каси при поштових відділеннях. За формою організації це напівдержавна установа з особливим статусом. 

 

     4. Еволюція грошово-кредитної  системи Великобританії

     ГКС ВБ належить до числа найстаріших і найрозвинутіших систем у світі й має добре організовану інфраструктуру. Національною грошовою одиницею є фунт стерлінгів.

     Від біметалізму до монометалізму ВБ перейшла наприкінці XVIII ст. Золотий монометалізм у його класичній формі проіснував тут до початку Першої світової війни.

     Емісія  банкнот у цей період регулювалася національним законом, який вимагав  стовідсоткового забезпечення їх золотом, за винятком 14 млн. фунтів стерлінгів емісії, яка забезпечувалася державними позиками. Після припинення обміну банкнот на золото в 1914 р. уряд став використовувати емісію казначейських  білетів для покриття своїх військових витрат.

     Маса  грошей в обігу 1913—1920 pp. зросла майже  в 16 разів. Із метою стабілізації фунта стерлінгів уряд із 1920 р. узяв курс на дефляцію. Тому після Першої світової війни інфляція у Великій Британії тривала недовго — до 1920 р. Уже в 1920—1921 pp. держава, збільшивши податки, отримала бездефіцитний державний бюджет. Частину знецінених фунтів стерлінгів було вилучено з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту.

     Упродовж 1925—1928 pp. ВБ провела грошову реформу: відновлено обмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, курс фунта стерлінгів підтримується з допомогою високої облікової ставки, прийнято закон про надання Банку Англії права на не забезпечену золотом емісію банкнот у розмірі 260 млн. фунтів стерлінгів, а при домовленості з казначейством — більше за цю суму.