Розвиток торгівлі та державне регулювання кон’юнктури споживчого ринку

     Видiляють три типи кон’юнктури: 
   - трудодефiцитна, коли на ринку працi спостерiгається нестача пропозиції працi; 
   - трудонадлишкова, коли icнує велика кiлькiсть безробiтних i вiдповiдно надлишок пропозицiї працi; 
   - рiвноважна, коли попит на працю вiдповiдає її пропозицiї. 
 Кожен тип ринкової кон’юнктури властивий тому чи iншому peгiоновi або сферi прикладання працi, утворюючи в сукупностi загальний ринок працi в країні.

    Дослідження кон'юнктури товарних ринків включає  всебічний аналіз різноманітних  факторів, які впливають на стан і розвиток товарних ринків. Для кількісної оцінки змін та визначення тенденцій у розвитку кон'юнктури під впливом цих факторів використовується відповідна система показників кон'юнктури. Дослідження умов виробництва і споживання товару, змін попиту і пропозиції відбувається у певній послідовності з використанням відповідних прийомів і правил, які будуть розглянуті нижче. 

    РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У СТАНОВЛЕННІ  ТОРГІВЛІ 

    Державне  регулювання сфери товарного  обігу — система заходів економічного, правового та організаційного характеру, за допомогою яких органи державної  влади й управління впливають  на процеси, що відбуваються у сфері  торгівлі, та на суб'єкти, залучені до цих процесів. 
 Мета державного регулювання торговельно-економічних відносин — створення умов, що забезпечують нормальне функціонування галузі в цілому, задоволення потреб споживача і стабільну участь суб'єктів комерційної.діяльності.у.міжнародному.поділі.праці. 
Завдання.щодо.державного.регулювання.сфери.товарного.обігу: 
   * розробка, прийняття, контроль за законодавством, що забезпечує правову основу.і.захист.інтересів.торговельних.підприємств; 
    * реалізація державної політики щодо розвитку роздрібної та оптової торгівлі, а також торговельно-виробничої сфери на основі використання ринкових.механізмів.господарювання; 
    * послаблення прямих форм втручання і бюрократичного контролю за діяльністю.підприємств;       
    * створення умов для вільної добросовісної конкуренції на товарних ринках, вільного просування товарів на внутрішньому та міжнародних ринках; 
    * сприяння формуванню та товарному насиченню споживчого ринку, виробництву товарів, розширенню їх асортименту та поліпшенню якості з урахуванням.попиту.населення; 
    * гармонізація поточних і стратегічних напрямів розвитку торгівлі і структурно-інвестиційної.та.науково-технічної.політики; 
    * зняття обмежень адміністративного регулювання торговельної діяльності; 
    *підвищення.темпів.зростання.товарообороту.на.основі.політики стимулювання.розвитку.споживчого.сектору; 
    * створення умов для накопичення торговельного капіталу і зростання інвестицій.у.галузі.[11]. 
 

    РОЗДІЛ 4. БАЗОВІ ПОКАЗНИКИ ТА ІНДИКАТОРИ ТОРГІВЛІ 

    Торгівля, як і інші галузі економіки України, переживає соціально-економічну кризу  починаючи з 2000 р. Тому, незважаючи на те, що намічалася позитивна динаміка в розвитку торгівлі, ці досягнення не можна порівняти з масштабом падіння обсягу її діяльності в попередні роки. Роздрібний товарооборот підприємств (юридичних осіб) в Україні у 2009 р. складав всього 36,3 % порівняно з 2000 р.

    Змінилися канали реалізації споживчих товарів  населенню. Так, обсяги продажу споживчих  товарів за усіма каналами реалізації по Україні за 2009 р. відрізнялися тим, що роздрібний товарооборот, включаючи виручку фізичних осіб, що мають торгову мережу, складав 38914 млн. грн., або 66,4 % від загального його обсягу, оборот організованих ринків – 16013 млн. грн., або 27,3 %, і оборот неформальних ринків – 3662 млн. грн., або 6,3 %. Загальний обсяг реалізації споживчих товарів населенню України складав у 2004 р. 58589 млн. грн.[17].

    В розрізі окремих областей України  спостерігалися суттєві відмінності в каналах реалізації та їх питомій вазі в загальному обсязі роздрібного товарообороту регіонів. Так, порівняно з середнім показником по Україні в цілому (63,7%) найбільша питома вага роздрібного товарообороту, включаючи виручку фізичних осіб, що мають торгову мережу, спостерігалася в Сумській (73,0 %), Житомирській (72,6 %) Закарпатській (71,5 %), Чернігівській (70,1 %), а також в м. Києві (74 %) та в м. Севастополі (70,8 %).

    Частка  обороту організованих ринків була вищою за середню по Україні (30,1 %) в таких областях, як Хмельницька (47,8 %), Кіровоградська (42,4 %), Київська (41,6 %), Луганська (37,8 %), Івано-Франківська (37,7 %), Харківська (34,2 %), Херсонська (35,9 %), Рівненська (33,8 %), Республіка Крим (34,0 %).[20].

    Частка  обороту неформальних ринків теж  значно відрізняється в регіональному розрізі. Так, якщо в цілому по Україні вона складає 6,2 %, то в таких областях як Закарпатська – 10,5 %, Миколаївська – 9,5 %, Херсонська – 10,1 %. В той же час в м. Києві на оборот неформальних ринків припадало всього 4 %, а в м. Севастополі – 3,3 %.[20].

    Таким чином, спостерігаються значні регіональні  відмінності в каналах реалізації споживчих товарів. Це пояснюється, з одного боку, різним співвідношенням промислового і аграрного виробництва по регіонах, з другого – різним товарним забезпеченням торгівлі і умовами самозабезпечення споживчими товарами населення. Крім того, велике значення має і матеріальний стан торгівлі в кожній окремій області, її роль та місце в економіці регіонів та житті кожної людини.

    Загальновідомо, що роздрібний товарооборот є основним індикатором життєвого рівня населення України. Динаміка фізичного обсягу роздрібного товарообороту підприємств (юридичних осіб) в Україні в порівнянних цінах відносно 2000 р. відображена в таблиці 4.1. (Додаток А)

    Наведені  дані підтверджують те, що обсяги діяльності торговельних підприємств у 2009 р. ще значно нижчі, ніж були у 2000 р..

    В той же час, виходячи з аналізу  стану внутрішньої торгівлі (таблиця 4.2), можна зазначити те, що у 2006 р. вперше спостерігалася ситуація зростання за рахунок стабілізації і росту економічних основ роздрібного товарообороту: купівельної спроможності населення внаслідок збільшення розмірів реальних доходів та виробництва споживчих товарів.(Додаток Б)

    Регіональні відмінності в розвитку торгівлі можна спостерігати за таким показником, як роздрібний товарооборот на 1 особу населення (табл. 4.3).(Додаток В)

    Як  видно з даних табл. 4.3, відносно роздрібного товарообороту підприємств (юридичних осіб) на 1 особу населення в цілому по Україні значно вищим цей показник у 2009 році був у Запорізькій – 114,4 %, Львівській – 108,7 %, Харківській – 125,0 %, Дніпропетровській – 108,8 % та інших областях, а також м. Києві – 241,8 %. Нижчим, ніж в цілому по Україні роздрібний товарооборот на особу населення був в Івано-Франківській – 64,8 %, Миколаївській – 80,0 %, Одеській – 80,0 %, Тернопільській – 58,6 % та інших областях.[13].

    Це  пояснюються різним рівнем економічного розвитку регіонів, грошових доходів населення, цін на товари та послуги, а також можливостями самозабезпечення продовольчими товарами населення за рахунок підсобних господарств, присадибних ділянок тощо.

    Соціальні зміни торгівлі підтверджуються динамічними трансформаціями торговельної мережі за видами економічної діяльності (КВЕД). Аналіз стану торговельної мережі за 2006 – 2009 рр. показав спільні тенденції з показником роздрібного товарообороту. Збільшується кількість підприємств (юридичних осіб), основним видом діяльності яких є роздрібна торгівля пальним і автомобілями.

    Спостерігається зменшення кількості спеціалізованих  підприємств роздрібної торгівлі з реалізації як продовольчих, так і непродовольчих товарів.

    Значна  кількість торговельних підприємств (14588 одиниць) зосереджена на підприємствах інших видів діяльності.

    Окремої уваги заслуговують динамічні зміни  у ресторанному господарстві. Роздрібний товарооборот їдалень і постачання їжі складав у 2009 році всього 29,7 %, а ресторанів, кафе і барів – 70,3 %. Це свідчить про значне зменшення у період реформації основного типу підприємств харчування – їдалень.[18].

    Більша  частка торговельних підприємств і підприємств ресторанного господарства мають чисельність працюючих від 5 до 15 осіб. Це видно із даних нижче наведеної табл. 4.4.(Додаток Г)

    Виходячи  з аналізу мережі роздрібної торгівлі України, можна зробити висновок про зниження забезпечення населення  об’єктами торгівлі та торговельними  площами, що належать підприємствам (юридичним  особам). Якщо в 2001 р. на 10000 осіб припадало 28 об’єктів торгівлі, або 1998 кв. м торгової площі, то в 2009 р. ці показники складали 21 об’єкт і 1426 кв. м торгової площі відповідно.

    Особливо  слід звернути увагу на неприпустимо значне зниження цих показників у  сільській місцевості з 37 до 21 і з 1977 до 1153 відповідно термінів і ознак.[7].

    Суттєві інституційні зміни в торгівлі підтверджуються не тільки за показником роздрібного товарообороту, а й при проведені аналізу торговельної мережі. Так, в 2001 р. мережа роздрібної торгівлі розподілялася так: на частку державної власності припадало 39 % магазинів, в них 49,9 % торгової площі, а на частку споживчої кооперації - 61 % магазинів і 50,1 % торгової площі. В 2005 р. державна власність складала 3,6 % магазинів і 3,0 % торгової площі, комунальна - 7,7 % і 3,8 % , приватна - 9,7 % і 7,8 %, колективна 78,9 % і 85,1 % і власність інших держав - 0,1 %. Такі суттєві зміни в формах власності торговельної мережі магазинів, що відбулися в 2001-2009рр., свідчать, про те, що торгівля є найбільш привабливою галуззю для нового власника.[20].

    В Україні розвивається мережа роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, що належить підприємцям - фізичним особам. За даними одноразового суцільного обстеження, що було проведено Держкомстатом України на 1 січня 2009 року, в країні діяло 22,4 тис. магазинів, 17,3 тис. кіосків, 9,4 тис. ресторанів, кафе, барів, їдалень, що належать фізичним особам.

    В державній та комунальній власності  знаходиться 7116 об’єктів ресторанного господарства (21,5 %), в приватній - 3104 об’єкта (9,4 %), в колективній та інших формах власності - 22912 об’єктів (69,1).[20].

    Мережа  ресторанного господарства, що належить підприємствам (юридичним особам), за 1990-2000 рр. зменшилася з 62692 одиниць до 33132, або на 47,2 %. Це призвело до зниження забезпечення населення підприємствами цього виду діяльності. Так, якщо в 1990 р. на 10000 осіб припадало 12 об’єктів та 860 місць, то в 2005 р. ці показники склали 7 і 389 або знизилися на 41,7 % і 54,8 % відповідно.[20].

    Серед областей України найбільша забезпеченість населення об’єктами ресторанного господарства спостерігалася в Волинській області, в якій на початок 2009 р. нараховувалося 650 місць на 10000 осіб при середньому показнику по Україні - 389. Найменша забезпеченість склалася в Одеській - 268 і Сумській областях - 283 місця на 10000 осіб.[10].

    Кількість (кіосків, палаток) збільшилася на 2,2 %, або на 546 одиниць.

    Із  даних табл. 4.5 видно, які суттєві зміни відбулися в спеціалізації торговельної мережі роздрібної торгівлі України. По-перше, загальна кількість магазинів в 2000 р. порівняно з 2001 р. зменшилась на 35,4 %, або на 42740 одиниць. При цьому на 27,5 % збільшилася кількість змішаних магазинів, що становить 4442 одиниці, а кількість продовольчих магазинів зменшилася на 39,5 %, непродовольчих - на 50,8 %. Частка продовольчих магазинів в 1990 р. становила 43,1 % в загальній кількості магазинів, непродовольчих - 43,5 %, а змішаних - 14,4 %, а в 2004 р. це співвідношення складало 40,4 %, 33,1 % і 26,5 % відповідно.(Додаток Д)[10].

    Заняття торгівлею – це найпоширеніший вид  діяльності населення в неформальному  секторі. За даними вибіркових досліджень населення з питань економічної активності, чисельність зайнятих в Україні цим видом діяльності у неформальному секторі складала більш як 200 тис. чол. Торговельна діяльність підприємств неформального сектора здійснюється, як правило, на ринках, оскільки стаціонарні торговельні підприємства повинні бути зареєстрованими.

    Крім того, на ринках здійснюється не торгівля як така, а більше посередництво в торгівлі. Адміністрація ринків і персонал самі не займаються торгівлею, а надають послуги фізичним і юридичним особам, створюючи умови для їх торговельної діяльності. Мабуть, саме цим і пояснюється те, що в офіційній статистиці враховуються лише обсяги реалізації товарів та динаміка цін.

    З економічної точки зору цікавою має бути інформація щодо самих дійових осіб, які здійснюють торговельну діяльність на ринках, їх економічна характеристика (продавців і покупців).

    Форма державної статистичної звітності  № 12–торг "Про стан матеріально-технічної  бази ринків та реалізацію сільськогосподарської  продукції на них" містить дані стосовно числа ринків та кількості торгових місць на них, обладнання ринків і типів торгових місць.

    Звісно, що кількість місць доповнює характеристику матеріальної бази ринків, але не дає  можливості встановити, скільки людей  користується послугами ринків і  скільки продавців надає ці послуги.