Процес банківського кредитування

     Загалом процес визначення кредитоспроможності  позичальника великою мірою є  творчим, а не механічним, і потребує глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, вимагає навиків збирання, систематизації та всебічного осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування постає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформацію про позичальника. Це завдання не з простих, адже часто у реальних господарських умовах не так багато часу відведено для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Оцінка фінансового стану позичальника здійснюється під час укладання кредитної угоди, а далі – не рідше разу на три місяці, а для банків-позичальників – не рідше разу на місяць.

     Головною  метою процесу аналізу кредитоспроможності  позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків  за кредитом, а не аналіз фінансового стану клієнта як такий.

 

3. Напрямки удосконалення організації процесу банківського кредитування

 
     

1. Взаємозв’язок ліміту кредитування та кредитного рейтингу

 

     Ліміт кредитування – це гранична сума кредиту, яку позичальник може отримати в  банку.

     Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дає змогу обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам вдається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель і забезпечити стабільні прибутки.

     Ліміти  можуть встановлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або  групами взаємопов'язаних позичальників  за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямами кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті та ін. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку та ін.

     Ліміти  визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напряму кредитування і виражаються і в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому виразі), і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники. Наприклад, ліміт кредитування позичальників певної галузі може бути визначений як максимальний сукупний розмір грошових коштів або як відношення суми кредитів у галузь до загальної величини кредитного портфеля.

     Перш  ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери та чинники ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти для кредитного портфеля.

     Кредитні  ліміти поділяються на групи: по регіонах і країнах, галузеві, кредитування одного позичальника. Стає очевидним, що банки повинні аналізувати не тільки індивідуальні ризики кредитування окремих позичальників, але і ряд загальних економічних ризиків. Для банків, що здійснюють операції в багатьох країнах, необхідна система вимірювання регіональних ризиків у вигляді лімітів кредитування певних країн. При встановленні таких лімітів враховуються історичні зв'язки банку, стратегія маркетингу і прагнення до збалансованості міжнародного кредитного портфеля.

     Галузеві  ліміти можуть бути встановлені у  вигляді:

• певного відсотка від акціонерного капіталу;
• абсолютної суми позичкової заборгованості;
• певного відсотка від загальної позичкової заборгованості банку.

     Розрахунок  ліміту кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально і здійснюється на підставі фінансових показників позичальника і прогнозування його майбутніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фінансових результатів діяльності суб'єкта, що кредитується, за квартальний термін. Через квартал необхідно робити уточнення потреб і можливостей позичальників. Також на розмір ліміту можуть впливати такі фактори: вимоги регулюючих органів; сума, у межах якої банк здатен ризикувати; обігові кошти позичальника, масштаби виробничо-комерційної діяльності та репутація.

     Комерційні  банки використовують таку форму  лімітування кредитів, як кредитна лінія. Вона являє собою юридичне оформлене зобов'язання банку перед  позичальником надавати йому протягом певного терміну (від кварталу до року) позички в межах узгодженої суми.

     Кредитна  лінія встановлюється у разі тривалих зв'язків між банком і позичальником. Вона мас декілька переваг порівняно  з одноразовим кредитом. Позичальник  має змогу точніше оцінити  перспективи свого розвитку, скоротити витрати часу, пов'язані з переговорами про укладання окремих угод на кредитування. Зазначені переваги стосуються і банку.

     Установивши кредиту лінію, банк, незалежно від  ситуації на ринку позичкових капіталів, зобов'язується надавати кредити у повній відповідності з укладеною кредитною угодою. Банк може відкривати кредитні лінії по певних видах діяльності позичальника чи встановлювати єдиний, комбінований ліміт для усіх видів ділової активності клієнта.

     У практиці кредитування виникають ситуації, коли у клієнта з'являється гостра необхідність перевищити встановлений ліміт. У цьому випадку корисним для банку є попереднє визначення умов такого перевищення. У той же час деякі банки використовують механізм, суть якого полягає в тому, щоб встановити основний ліміт кредитування одного позичальника і рівень перевищення основного ліміту, що допускається в екстрених випадках.

     При встановленні ліміту кредитування банк має враховувати різні показники. Обов’язковими для всіх банків України є нормативи НБУ для обмеження кредитного ризику. Також банк має встановити власні критерії лімітування основою яких може бути кредитний рейтинг позичальника.

     Національний  банк України розробив Національну  рейтингову шкалу (див. Додаток 1.) для класифікації позичальників. Національна рейтингова шкала передбачає надання довгострокових і короткострокових кредитних рейтингів. При цьому виділяються два рівні рейтингів: інвестиційний і спекулятивний.

     Рейтингові  оцінки, отримання яких відповідно до закону є обов'язковим, мають право визначати виключно уповноважені рейтингові агентства та/або міжнародні рейтингові агентства (разом - Рейтингові агентства). Міжнародні рейтингові агентства обов'язково повинні бути визнані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку [1, ст. 4-1].

     Рейтинг може бути відкликаний, якщо позичальник  не подає уповноваженому агентству  інформацію, необхідну для поновлення рейтингу, або з інших причин [3].

     Одразу  ж після визначення рейтингу рейтингове агентство має розпочати його моніторинг на постійній основі, окрім випадків, у яких рейтинг чітко визначений як такий, що не вимагає подальшого спостереження, та оновлювати таким чином:

1. регулярно переглядаючи кредитоспроможність позичальника;
2. ініціюючи перегляд статусу рейтингу через обґрунтовану обачність до інформації, яка може бути підставою для зміни рейтингу (включаючи його відкликання) відповідно до затвердженої методології;
3. оновлюючи рейтинг із визначеною періодичністю та з урахуванням результатів перегляду.

     При публікації рейтингу для широкого загалу, рейтингове агентство має публічно оголосити якщо воно припиняє оновлювати цей рейтинг позичальника чи зобов'язання. Якщо даний рейтинг призначається для обмеженого кола користувачів, рейтингове агентство має оголосити їм, якщо воно припиняє оновлювати цей рейтинг позичальника чи зобов'язання. В обох випадках у разі публікації рейтингове агентство рейтингу, що не оновлюється, необхідно вказати дату останнього оновлення і факт, що рейтинг наразі не оновлюється.

     Закон України «Про банки і банківську діяльність» [2] передбачає необхідність дотримання комерційними банками економічних нормативів, що їх встановлює Національний банк України. Національний банк України як орган регулювання та нагляду за банківською діяльністю дотримується рекомендацій Базельського комітету з урахуванням національної специфіки розвитку банківської системи та економіки. Відповідно до чинного законодавства та інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затвердженої постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368, НБУ встановив ряд обов’язкових економічних нормативів.

     НБУ регулює кредитні ризики банків другого  рівня за допомогою чотирьох нормативів:

• норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);
• норматив великих кредитних ризиків (Н8);
• норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9);
• норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих інсайдерам (Н10).

 

       

     Норматив  максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) розраховується за формулою 3.1.:

     Формула 3.1. Норматив НБУ Н7.

     де  З1к — сукупна заборгованість за всіма виданими кредитними операціями щодо одного клієнта (включаючи враховані  векселі, позабалансові зобов’язання та зобов’язання з кредитування) чи банку-контрагента (включаючи розміщені депозити), а також дебіторську заборгованість;

     Р – фактично-сформовані резерви банку.

     РК  — регулятивний капітал.

     Нормативне  значення Н7 не більше 25 %, тобто видача кредитів «в одні руки» не повинна перевищувати четвертої частини його регулятивного капіталу.

     Перелік операцій, які охоплюються при  розрахунку Н7 (а також Н8):

     Вимоги  щодо банків-контрагентів, зокрема:

• строкові депозити та кредити, що розміщені та надані іншим банкам, а також сумнівна та прострочена заборгованість за такими операціями та до погашення нарахованими доходами з них;
• дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість за операціями з банками;
• боргові цінні папери, випущені банками, у торговому портфелі банку, у портфелі банку на продаж та в портфелі банку до погашення;

     Вимоги  щодо інших клієнтів (небанківських  установ) і фізичних осіб, зокрема:

• стандартна, сумнівна та прострочена заборгованість за кредитами та доходами з них;
• дебіторська заборгованість та сумнівна дебіторська заборгованість, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи;
• заборгованість (у тому числі прострочена й сумнівна) за факторинговими операціями, фінансовим лізингом, урахованими векселями, борговими цінними паперами органів державної влади та місцевого самоврядування, небанківських фінансових установ, нефінансових підприємств у торговому портфелі банку, у портфелі банку на продаж та в портфелі банку до погашення, прострочені й сумнівні до погашення нараховані доходи за ними;
• акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком (крім вкладень у статутні фонди інших банків та установ, на суму яких зменшено регулятивний капітал).

     Позабалансові зобов’язання, що видані банком, зокрема,

• гарантії, поручительства, акредитиви та акцепти, що надані банком;
• сумнівні гарантії та поручительства;
• зобов’язання з кредитування, що надані банком.

     Норматив  Н7 встановлюється з метою обмеження  кредитного ризику, що виникає внаслідок  невиконання окремими контрагентами  своїх зобов’язань.

     Якщо  значення Н7 для окремого контрагента перевищує нормативне, банку все ж дозволяється надавати кредити та здійснювати вкладення в боргові цінні папери в обсягах, що перевищують Н7, компенсуючи це виключенням із загального обсягу забезпечень кредитів або суму безумовного забезпечення та грошового покриття їхніх вкладень в боргові цінні папери. Проте якщо навіть після використання таких пільг значення Н7 перевищує нормативне, банк зобов’язаний коригувати регулятивний капітал на розмір перевищення цього нормативу починаючи з наступного дня після проведення операцій, що призвели до перевищення. У випадку консорціумного кредитування до розрахунку нормативу провідного банку банківського консорціуму включається лише та частина кредиту, що надана безпосередньо цим банком. Станом на 1.1.2009 р. норматив Н7 у банках України становив 23,04 %.