Грошово-кредитна політика України

Центральний банк може проводити операції з цінними  паперами як на первинному, так і  на вторинному ринках. Операції на вторинному ринку проводяться у двох формах: угоди репо та угоди аутрайт. Операції у формі угоди репо – угоди про зворотний викуп цінних паперів – використовуються для поточного коригування змін у структурі банківських резервів і пропозиції грошей. Такі операції чинять лише тимчасовий вплив на розмір банківських резервів. Після завершення операції з цінними паперами обсяг банківських резервів встановлюється на попередньому рівні. Операції у формі угоди аутрайт – остаточної купівлі цінних паперів з негайною оплатою – спрямовані на остаточну зміну обсягу грошової маси в економіці. Пропозиція грошей змінюється на величину, що дорівнює добуткові грошового мультиплікатора і обсягу купівлі/продажу цінних паперів.

Операції  на відкритому ринку бувають динамічними і захисними. Динамічні операції спрямовані на зміну банківських резервів з метою впливу на розвиток економічної системи. Захисні операції направлені на компенсацію небажаних змін у структурі банківських резервів, динаміці грошового мультиплікатора тощо.

Використання  операцій на відкритому ринку цінних паперів має такі переваги порівняно  з іншими інструментами грошово-кредитної  політики: ініціатива з проведення операцій належить центральному банкові; операції з цінними паперами забезпечують центральному банкові гнучкість  щодо обсягів і часу його втручання  у грошовий ринок; комерційні банки здійснюють угоди з цінними паперами добровільно, їхній доход визначається ринковою кон'юнктурою. Тому операції на відкритому ринку є основним інструментом грошово-кредитної політики.

Облікова процентна ставка – це ставка процента, під яку центральний банк кредитує комерційні банки. Ринок, на якому центральний банк надає позики комерційним банкам під оголошену облікову ставку, має назву “дисконтне вікно”. Специфіка кредитів, які надаються через “дисконтне вікно”, полягає в тому, що вони, як правило, надаються комерційним банкам для рефінансування їхньої діяльності. Позики центрального банку відіграють захисну роль у короткостроковому плані – вони надаються передусім для підтримки обов'язкових резервів комерційних банків на необхідному рівні (так звані адаптаційні позики) та підтримки ліквідності комерційних банків в умовах банківської кризи (центральний банк є кредитором в останній інстанції).

При отриманні комерційними банками  позикових резервів у центральному банку зростають як зобов'язання комерційних банків, так і грошова база. Центральний банк контролює обсяг запозиченого капіталу, отже, і грошову базу, через облікову процентну ставку. Зниження облікової ставки стимулює комерційні банки частіше позичати у центрального банку, збільшуючи банківські резерви і кредитний потенціал банківської системи. Оскільки резервні вимоги на ці позики не поширюються, то всі нові резерви є надлишковими. Підвищення облікової ставки стримує “дисконтні позики” комерційних банків і, отже, сприяє скороченню пропозиції грошей в економіці.

Обсяг позичок комерційних банків у  центральному банку визначається не лише обліковою ставкою, але й динамікою ринкової процентної ставки та вартістю отримання коштів з альтернативних джерел, зокрема на міжбанківському ринку. Якщо ставка процента на міжбанківському ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центральному банку зменшується. Чим вища ринкова процентна ставка, яка визначає доход банку від кредитних та інвестиційних операцій, порівняно з обліковою ставкою процента, тим більшим буде обсяг “дисконтних позик” комерційних банків.

Наслідки  зміни облікових ставок досить невизначені для фінансово-економічної системи, оскільки центральний банк не може точно передбачити обсяг кредитів, які візьмуть комерційні банки через “дисконтне вікно”. Загалом зміна облікової ставки процента створює інформаційний ефект щодо напрямку грошово-кредитної політики.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 4. Роль держави у становленні грошово – кредитної політики.

   Ключовим суб’єктом монетарної політики є держава, яка відповідає за створення в країні найсприятливіших для економічного і соціального розвитку монетарних умов. Цю місію держави виконують через уповноважені органи — центральні банки, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції страхування банківських депозитів тощо. Певна роль надається також загальним органам державного управління — урядам, їх окремим структурам: міністерствам фінансів, економіки, казначействам тощо. Проте провідна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить центральним банкам.

   В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Як передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Реалізує ж завдання грошово-кредитної політики безпосередньо апарат НБУ в процесі своєї повсякденної діяльності.

   Об’єкти монетарної політики можна розділяти на віддалені (кінцеві) та наближені (безпосередні). Віддаленими є реальний сектор економіки та соціальна сфера, адже саме задля забезпечення їх належного розвитку здійснюється грошово-кредитне регулювання. Безпосередніми об’єктами виступають ті змінні грошового ринку, через які монетарні імпульси здійснюють вплив на віддалені об’єкти. Це, зокрема, маса грошей, ціна грошей, валютний курс. На масу грошей вплив здійснюється через зміну пропозиції грошей, на ціну грошей та валютний курс — через зміну попиту і пропозиції грошей.

    Успішне грошово-кредитне регулювання ринкової економіки можливе за наявності в країні відповідної інституційної основи. Ключовими складовими її є банківська система і грошовий ринок.

    Формування монетарної політики як дуже важливого і складного механізму економічного регулювання ставить ряд вимог до банківської системи щодо рівня розвитку її інфраструктури та якості функціонування.

Основними з таких вимог є: дворівнева побудова банківської системи, за якої одному з банків надається статус центрального з монопольним правом емісії грошей. На центральний банк покладається функція вироблення та реалізації монетарної політики;

законодавче та фактичне забезпечення незалежності центрального банку від державних органів виконавчої та законодавчої влади, достатньої для проведення ним самостійної монетарної політики;

законодавче закріплення  за центральним банком статусу резервної  структури банківської системи  в цілому з наданням йому права  регулювати резервні фонди всіх банків другого  
рівня;

законодавче надання центральному банку статусу кредитора останньої  інстанції для банків другого  рівня та статусу фінансового агента уряду;

широкий розвиток мережі банків другого рівня, достатньої для повного забезпечення попиту економічних суб’єктів на позичкові кошти;

створення системи державного регулювання та нагляду за роботою  банків другого рівня, що гарантує функціональну поведінку останніх у межах, визначених монетарною політикою центрального банку;

забезпечення високого рівня довіри до банківської системи загалом через досягнення стабільності кожного окремого банку.

    Розбудова банківської системи відповідно до цих вимог розпочалася в Україні в 1991 р. із прийняттям закону «Про банки і банківську діяльність». За минулий час досягнуті певні успіхи в розв’язанні цього надзвичайно складного завдання, що дало можливість Національному банку України формувати свою монетарну політику, першим і найвідчутнішим результатом якої стало приборкання гіперінфляції, зниження інфляції до прийнятного рівня.

    Грошовий ринок як другий елемент інституційної основи монетарної політики створює те середовище, в якому формуються і реалізуються методи та інструменти монетарної політики. Чим це середовище сприятливіше, тим ефективнішою буде дія останніх. Навіть здатність банків здійснювати грошово-кредитне регулювання значною мірою залежить від розвитку грошового ринку, оскільки вони є головними посередниками на ньому.

   Проведення ефективної монетарної політики ставить перед грошовим ринком такі вимоги:

  досягнення високого рівня його структуризації, за якого успішно функціонують усі складові цього ринку — кредитний ринок із сегментами ринку грошей та ринку капіталу, міжбанківський ринок, ринки державних і корпоративних цінних паперів, валютний ринок;

  достатній рівень лібералізації всіх секторів грошового ринку для забезпечення вільного переміщення грошей, вільного доступу на ринки всіх економічних суб’єктів, формування реального співвідношення попиту і пропозиції в кожному із секторів та забезпечення реального зв’язку між відповідними ціновими індикаторами — ставкою банківського процента, доходу з цінних паперів, обмінного курсу валют;

  вільний доступ усіх комерційних банків на будь-який сектор грошового ринку;

наявність широких зовнішньоекономічних зв’язків, забезпечення конвертації  національної валюти, проведення реальної курсової політики.

      За таких умов центральний банк одержує широкі можливості для проведення монетарної політики на ринкових засадах, забезпечення переважно економічного впливу на суб’єктів ринку та максимально високої ефективності монетарних заходів. Зокрема, лише за достатнього розвитку ринку державних цінних паперів центральний банк може широко здійснювати операції на відкритому ринку з метою регулювання маси грошей в обігу. З іншого боку, широкий розвиток кредитної функції комерційних банків, міжбанківського кредитування та кредитування центральним банком комерційних створюють достатню базу для проведення реальної облікової політики. Адже якщо комерційні банки мають можливості купувати кошти на міжбанківському чи міжнародному ринках за доступною ціною, вони не погодяться одержувати позички в центральному банку за завищеною ціною, і навпаки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 5. Базові показники грошово-кредитної політики

 

    Сучасна економіка є грошовою економікою, оскільки всі економічні операції проводяться за участю грошей. 
   Грошима називається – сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні операцій. 
       Сучасні платіжні засоби випускаються центральним та комерційними банками і представлені двома видами грошей: символічними та кредитними. 
     Символічні або декретні гроші – засоби обміну, що є формами боргових зобов’язань держави і не мають власної цінності (готівкові гроші). Вартість таких гро¬шей перевищує витрати на їхнє виробництво, а цінність визначається їхньою здатністю обмінюватися на товари та послуги. Монопольне право емісії готівкових грошей закріплене за центральним банком і підпорядковане певним вимогам: державна гарантія обігу; здатність підтримувати стабільність їх купівельної спроможності тощо.  
    Купівельна спроможність грошей – це кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю. 
     Кредитні, або депозитні гроші – засоби обміну, які є борговими зобов'язаннями депозитних інститутів (безготівкові гроші). Вартість депозитних грошей визначається їх купівельною спроможністю. Депозити – це грошові кошти, вкладені в комерційні банки в готівковій чи безготівковій формі для зберігання на певних умовах.  
Державне регулювання ринку грошей здійснює центральний банк за допомогою грошово-кредитної політики. Проведення грошово-кредитної політики передбачає зв'язок між інструментами цієї політики та її цілями. Цілі ділять на кінцеві (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін) та проміжні (процентна ставка, грошова маса, валютний курс). 
   Гнучка грошово-кредитна політика – політика центрального банку, за якої проміжною ціллю є фіксація процентних ставок на певному рівні.

    Жорстка грошово-кредитна політика спрямована на фіксацію або підтримку стабільного обсягу грошової маси в економіці.

Політика, спрямована на обмеження  пропозиції грошей і стримування  інфляційного тиску в економіці, має назву стримувальної політики, або політики дорогий грошей. Стимулювальна, або політика дешевих грошей – це політика, спрямована на збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат і зайнятості. 
У довгостроковому періоді ефективність грошово-кредитної політики визначається її спроможністю підтримувати стале економічне зростання при стабільних цінах і повній зайнятості. Щоб зробити цю політику послідовною, економісти пропонують дотримуватися певних правил. Ці правила грунтуються на визначених номінальних показниках: пропозиції грошей, номінальному ВВП, рівневі цін.

      Альтернативним правилом грошово-кредитної політики є підтримка стабільного рівня цін – регулювання кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей повинна зростати, коли рівень цін знижується, і навпаки, пропозиція грошей має зменшуватись, коли ціни починають підвищуватися. Але така політика супроводжується значним падінням реального випуску в економіці, якщо ціни зростають внаслідок шоків пропозиції. 
Хоча запропоновані правила дають змогу проводити послідовну грошово-економічну політику, жодне з них не є досконалим. 
      Пропозиція грошей регулюється центральним банком за допомогою інструментів прямого та непрямого впливу. До прямих інструментів грошово-кредитної політики належать: ліміти кредитування для окремих банків; пряме регулювання процентної ставки; ліміти на обсяг кредитів. До непрямих інструментів належать: операції на ринку цінних паперів; зміна облікової процентної ставки; зміна вимог до рівня обов'язкових резервів. 
      Прямі інструменти грошово-кредитної політики використовуються в країнах, що розвиваються, інструменти непрямого регулювання – в індустріальне розвинених країнах. 
    Інструменти прямого впливу є ефективними в короткостроковому плані, як засіб запобігання кредитній емісії. Застосування непрямих інструментів дає можливість банкам вільно розподіляти кредити відповідно до ринкової ситуації. Непрямі інструменти грошово-кредитної політики коригують розмір грошової маси, впливаючи або на грошову базу, або на грошовий мультиплікатор. 
    Операції на відкритому ринку – це купівля центральним банком державних цінних паперів на фінансових ринках і продаж їх комерційним банкам, фірмам та населенню. грошово-кредитної політики. 
    Облікова процентна ставка – це ставка процента, під яку центральний банк кредитує комерційні банки. Ринок, на якому центральний банк надає позики комер¬ційним банкам, має назву «дисконтне вікно». Позики центрального банку відіграють захисну роль – надаються для підтримки обов'язкових резервів комерційних банків та підтримки ліквідності банків в умовах кризи.