Грошово-кредитна політика України

– занадто жорсткої прив’язки  гривні до долара ;

– дозволу на видачу населенню валютних кредитів;

– політики дезінформування  населення про реальне співвідношення гривні та долара, що спричинило такі наслідки як паніка на валютному ринку, криза  неплатежів по валютних кредитах, відплив  грошей з банківських депозитів, криза ліквідності банків, мораторій  на видачу депозитів, катастрофічне  падіння рівня довіри населення  до банківської 

системи.

     Тому на даному етапі основними завданнями НБУ є:

− стабілізація та зміцнення  довіри до банківської системи,

− збільшення капіталізації  та скорочення кількості комерційних  банків,

− створення різноманітних  грошових фондів для стабілізації курсу,страхування  вкладів, страхування та стабілізації банківської системи.

    Таким чином, формування грошово-кредитної політики розпочинається з 1991 р., коли Україна здобула незалежність. У своєму розвитку монетарна політика України пройшла чотири основні етапи, корті пов’язані з її економічним розвитком як суверенної держави. За роки незалежності, в Україні було розроблено методологію й методику грошово-кредитної політики, котра постійно вдосконалюється. Враховуючи світовий досвід,

було прийнято закони, котрі  визначають діяльність центрального банку  як провідника монетарної політики в  країні. Визначено основні інструменти, за допомогою яких він регулює  діяльність банківського сектору, забезпечуючи тим самим сталість економічного зростання. Основним завданням НБУ довгий час було забезпечення стійкості національної валюти, проте останнім часом поширюється думка про необхідність впровадження нового орієнтиру

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.Сутність поняття грошово-кредитна політика.

Грошово-кредитна політика — це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів  щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний  банк країни. У такому визначенні сутність грошово-кредитної політики пов’язується з певними суспільними цілями, з певним монетарним механізмом їх досягнення (регулювання грошового ринку), із конкретною інституційною структурою, відповідальною за її проведення. Кожний із цих атрибутів конкретизується в законодавчих та нормативних актах держави.

     Пов’язування грошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку означає визнання впливу її не тільки на пропозицію грошей, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного впливу на грошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути підставою для виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики. Особливо це важливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є слабо розвинутим і потребує регулятивної підтримки.

    Найбільш прийнятним є наведене вище визначення, яке відносить до грошово-кредитної політики ті заходи та дії регулятивного характеру, які здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участі та реалізуються через грошовий ринок у всіх його складових та різновидах, включаючи валютний ринок. За такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених обрисів, внутрішньо єдиної інституційної основи, яка охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика являє собою комплексний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі.

     Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена двома чинниками, які традиційно використовувалися в регулятивній практиці центральних банків:

спрямуванням її на регулювання  грошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм; забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.

Але в сучасних умовах у  практиці регулювання пропозиції грошей з’явився ще один чинник впливу на масу грошей — валютний механізм, що реалізується через валютну, в тому числі курсову, політику. Тому традиційна назва регулятивного механізму (грошово-кредитна політика) не відображає всієї різноманітності процесів, які там відбуваються. Зокрема, поза межами цієї назви залишаються процеси впливу на пропозицію грошей через валютний ринок і курсову політику. На цьому тлі видається більш логічною назва «монетарна політика», яка широко застосовується в зарубіжній літературі. У межах такої назви можуть вільно співіснувати всі три складові регулятивного механізму: емісійно-грошова, кредитна і валютна. Більше того, така назва краще виражає внутрішню єдність цього (регулятивного) механізму, його моноспрямованість на підтримання пропозиції грошей на рівні, адекватному попиту на гроші.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. Види, цілі та інструменти грошово-кредитної політики

 

Цілі  грошово-кредитної політики можна  розділити на кінцеві: (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін, життєздатний платіжний баланс) та проміжні (процентна ставка, грошова маса, валютний курс).

Використання  проміжних цілей дозволяє узгодити кінцеві цілі з інструментами  грошово-кредитної політики. Конкретний вибір проміжного цільового орієнтиру  визначається тим, наскільки стало  він пов'язаний з кінцевими цілями грошово-кредитної політики у конкретній економічній ситуації.

Складність  проведення грошово-кредитної політики зумовлена тим, що центральний банк не в змозі одночасно стабілізувати  грошову масу і процентну ставку, якщо попит на гроші змінюється.

Гнучка грошово-кредитна політика – політика центрального банку, за якої проміжною ціллю є фіксація або підтримка процентних ставок на певному рівні. Пропозиція грошей у моделі грошового ринку в цьому випадку характеризується горизонтальною кривою . За гнучкої грошово-кредитної політики підвищення попиту на гроші супроводжується зростанням пропозиції грошей. І навпаки, скорочення попиту на гроші веде до зменшення пропозиції грошей, оскільки центральний банк регулює пропозицію грошей таким чином, щоб підтримати номінальну процентну ставку на фіксованому рівні.

Жорстка грошово-кредитна політика спрямована на фіксацію або підтримку стабільного обсягу грошової маси в економіці. У моделі грошового ринку їй відповідає вертикальна крива пропозиції грошей

За  жорсткої грошово-кредитної політики зростання попиту на гроші призводить до зростання процентної ставки, а  зниження попиту на гроші спричиняє  падіння процентної ставки, оскільки центральний банк підтримує пропозицію грошей на певному рівні.

Проміжному типові грошово-кредитної  політики відповідає така модель пропозиції грошей: при зміні попиту на гроші пропозиція грошей змінюється, але в обсязі, недостатньому для підтримки процентних ставок на фіксованому рівні. Тобто зростання попиту на гроші супроводжується зростанням і пропозиції грошей, і ставки процента .

Центральний банк може змінювати (варіювати) пропозицію грошей за допомогою використання інструментів грошово-кредитної політики. Вибір варіантів грошово-кредитної політики залежить від причин зміни попиту на гроші. Якщо зростання попиту на гроші пов'язане насамперед з інфляційним зростанням цін, то найкращою буде жорстка грошово-кредитна політика, яка стримує зростання грошової маси. Якщо зміна попиту на гроші спричинена нестабільною швидкістю обігу грошей, то для стабілізації грошового ринку пропозиція грошей повинна змінюватися обернено до змін швидкості обігу грошей. У цьому випадку найкращий тип політики – гнучка грошово-кредитна політика.

Політика, що спрямована на обмеження пропозиції грошей для зниження сукупних витрат і стримування інфляційного тиску  в економіці, має назву стримувальної політики, або політики дорогих грошей. Стимулювальна, або політика дешевих грошей – це політика, спрямована на збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат і зайнятості.

У довгостроковому  періоді ефективність грошово-кредитної  політики визначається її спроможністю забезпечити досягнення кінцевих цілей, і насамперед підтримувати стале економічне зростання при стабільних цінах і повній зайнятості в економіці. Але грошово-кредитна політика має значний зовнішній лаг – час від прийняття рішення до отримання результату від його здійснення, оскільки вплив її на розмір ВВП пов'язаний зі змінами процентної ставки та інвестиційної активності в економіці. Якщо під час проведення певної політики економічна ситуація зміниться на протилежну, то грошово-кредитні заходи можуть негативно вплинути на розвиток економічної системи. Щоб зробити грошово-кредитну політику послідовною та елімінувати її можливу невідповідність конкретному стану економіки, економісти пропонують дотримуватися певних правил грошово-кредитної політики. Ці правила ґрунтуються на певних номінальних показниках: пропозиції грошей, номінальному ВВП, рівневі цін.

Прихильники монетаризму вважають, що грошово-кредитна політика мусить бути підпорядкована так званому монетарному правилу. Згідно з монетарним правилом, в економіці має підтримуватися постійність темпів зростання пропозиції грошей відповідно до темпів зростання реального ВВП, оскільки коливання грошової маси – джерело найзначніших економічних потрясінь. Але монетарне правило не враховує, що грошово-кредитна політика, спрямована на підтримку сталого зростання грошової маси, малоефективна, коли швидкість обігу грошей мінлива або попит на гроші високочутливий до зміни процентної ставки.

Обмежити  вплив змін швидкості обігу грошей на сукупний попит дозволяє грошово-кредитна політика, спрямована на постійний  темп зростання номінального ВВП. Згідно з відповідним правилом, відхилення фактичних темпів зростання номінального ВВП від запланованого рівня коригується за допомогою зміни пропозиції грошей. Якщо фактичний темп зростання перевищує запланований, то здійснюється стримувальна грошово-кредитна політика, в іншому випадку – проводиться стимулювальна політика. Основна проблема, що виникає при проведенні політики стабілізації темпів зростання номінального ВВП, – нестійкість темпів зростання природного рівня випуску. Альтернативним правилом грошово-кредитної політики є підтримка стабільного рівня цін. Згідно з цим правилом, для стабілізації рівня цін використовується регулювання кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей повинна зростати, коли рівень цін знижується, і навпаки, пропозиція грошей має зменшуватись, коли ціни починають підвищуватися. Але така політика супроводжується значним падінням реального випуску в економіці, якщо ціни зростають внаслідок шоків пропозиції.

Отже, хоча запропоновані правила дають  змогу проводити послідовну грошово-кредитну політику, жодне з них не є досконалим і пов'язане з певними видатками для розвитку економічної системи.

Грошово-кредитна політика проводиться за допомогою  певних кредитно-грошових інструментів, які направлені на регулювання грошової маси. Пропозиція грошей регулюється центральним банком за допомогою інструментів прямого та непрямого впливу. До прямих інструментів грошово-кредитної політики належать: ліміти кредитування для окремих банків; пряме реґулювання процентної ставки; ліміти на обсяг чи вартість кредитів, що надаються окремим галузям. До непрямих інструментів регулювання пропозиції грошей належать: операції на відкритому ринку цінних паперів; зміна облікової процентної ставки; зміна вимог до рівня обов'язкових резервів депозитних інститутів. Прямі інструменти грошово-кредитної політики традиційно використовуються в країнах, що розвиваються, інструменти непрямого регулювання застосовуються насамперед в індустріально розвинутих країнах.

Існує суттєва відмінність між інструментами  прямого та непрямого регулювання. Інструменти прямого впливу є  ефективними лише в короткостроковому  плані як засіб запобігання надмірній  кредитній емісії. Використання їх пов'язане з видатками у сфері  розподілу ресурсів: зменшенням конкуренції  між банками, викривленням структури  їхніх кредитних портфелів, зменшенням посередницької ролі банків в економічній системі тощо. Ефективність застосування непрямих інструментів регулювання пов'язана з розвитком грошового ринку. Їхнє використання дає можливість банкам вільно розподіляти кредити відповідно до ринкової ситуації. Існує також безпосередній взаємозв'язок між політикою управління державним боргом (зокрема характером фінансування дефіциту державного бюджету) і використанням інструментів непрямого грошово-кредитного регулювання. Проведення центральним банком операцій на відкритому ринку цінних паперів можливе лише за умови, що державний борг фінансується за рахунок емісії державних цінних паперів.

Проводячи грошово-кредитну політику, центральний  банк не може здійснювати повний безпосередній  контроль над грошовою масою, оскільки вона містить депозити, які не є частиною балансу центрального банку. Непрямі інструменти грошово-кредитної політики коригують розмір грошової маси, впливаючи або на грошову базу, або на грошовий мультиплікатор.

Операції на відкритому ринку – це купівля центральним банком державних цінних паперів на фінансових ринках і продаж їх комерційним банкам, фірмам та населенню, спрямовані на зміну розміру або структури резервів комерційних банків і, таким чином, на регулювання пропозиції грошей. Операції центрального банку на відкритому ринку прямо впливають на обсяг грошової бази, оскільки змінюють обсяг банківських резервів. Купівля цінних паперів збільшує пропозицію грошей за рахунок збільшення резервів комерційних банків. Додатково створені банківські резерви становлять основу подальшої кредитної мультиплікації грошей, а отже, визначають розширення грошової маси. Продаж цінних паперів вилучає ліквідні кошти з економіки. Якщо операції з купівлі або продажу цінних паперів здійснюються з небанківським сектором, то зміни в пропозиції грошей відбуваються безпосередньо, за рахунок зміни кількості депозитних грошей.