Грошово-кредитна політика Франції

     Пункти, які стосувалися управління діяльністю Банку і організації, були спрощені і поновлені, визначені головні  цілі Банку та обов'язки, щоб швидко реагувати на будь-які зміни. Склад Генеральної ради радикально змінився. Члени Ради призначалися відповідно до їх здібностей, а не тому, що вони повинні представляти різні економічні та фінансові сектори.

     Повноваження  Генеральної ради були розширені. Крім цього, нове законодавство містило менше обмежень щодо діяльності Банку. У ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи Раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

     Міністру  фінансів надали право ухвалення  розподілу прибутку Банку та виплати  дивідендів. Це було природним наслідком  націоналізації, у результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

     Акт від 4 серпня 1993 р. став поворотним моментом в історії Банку Франції. Крок до незалежного Банку був зроблений  з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і таким чином забезпечуючи довіру до франка. Чітке та урочисте зобов'язання підтримувати цінову стабільність незалежно від внутрішньої політики є хоч і необхідною, але недостатньою умовою довіри громадян до національної грошової одиниці. Крім того, незалежність центрального банку вважається найкращим інституційним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу статуту Банку Франції тим більш необхідною.

     У 1993 р. було прийнято новий Закон про  Статут Банку Франції, згідно з яким Банк розробляє і проводить грошово-кредитну політику, спрямовану на забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.

     Для сучасної функціональної структури  Банку Франції (рис. 1) характерна централізація  адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на шість років без права відкликання і не можуть обіймати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинен перевищувати 65 років, складає присягу президенту республіки. Керуючий, який має широкі повноваження і права, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності усіх його підрозділів. Він має право призначати службовців на всі посади в Банку, за винятком директора філії Банку. Його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду міністр економіки і фінансів Франції.

     Функції заступників керуючого Банком чітко  розмежовані: один з них відповідає за питання грошової політики, другий - за адміністративні питання.

     Керівництво Банком Франції здійснює Генеральна рада, до складу якої входить Рада з  грошової політики, яка створена в 1993 р. згідно з Законом про Статут Банку Франції. Рада з грошової політики розробляє напрямки грошової політики і стежить за динамікою грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, угод зі зворотним викупом, надання гарантій за даними видами операцій; установлює параметри політики обов'язкових резервів.

     До  складу Ради з грошової політики входять  керуючий Банком Франції (керуючий Ради), два його заступники і шість висококваліфікованих спеціалістів у галузі грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються радою міністрів країни, їх кандидатури подають керівники палат парламенту і голова Економічної і соціальної ради. Строк повноважень кожного члена даної Ради (окрім керуючого і його заступників) визначається жеребкуванням: для двох представників установлюється строк три роки, для двох інших - шість років і для двох останніх - дев'ять років. Члени Ради не можуть бути призначені на другий строк, за винятком лише представників, які здійснюють свої повноваження упродовж трьох років.

       Рада з грошової політики скликається з ініціативи його голови (керівника Банку Франції) один раз на місяць. Рішення Ради мають силу закону за наявності не менше 2/3 його членів. За відсутності кворуму Раду з грошової політики скликають повторно, і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. За рівного числа голосів «за» і «проти» вирішальним є голос голови.

     У засіданнях Ради мають право брати  участь прем'єр-міністр і міністр економіки і фінансів, але без права голосу, однак вони можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

     У Генеральну раду, окрім членів Ради з грошової політики, входять представник Державного казначейства (який призначається радою міністрів Франції) і представник від службовців Банку Франції, які обираються строком на шість років.

     Головою Генеральної ради є керуючий Банку  Франції, який визначає повістку денну  засідання Ради. До компетенції Генеральної ради належать:

     - розгляд загальних питань керівництва  Банком, зокрема кадрової політики  і штатного розкладу;

     - прийняття бюджету Банку і  розгляд змін до нього;

     - складання і затвердження балансового звіту;

     - розроблення проекту використання  прибутку;

     - визначення дивідендів, які відраховуються державі, тощо.

     Керуючий  Банку Франції має і низку  повноважень, які надаються йому Генеральною радою: він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної ради керуючий щорічно подає президенту Франції звіт про діяльність Банку. Рішення Ради, які приймаються більшістю голосів, мають силу лише за участі в засіданнях не менше семи її членів.

     Специфічним для Генеральної ради є та обставина, що на її рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається міністром економіки і фінансів і представляє в Банку Франції уряд країни. Фінансовий інспектор може брати участь у засіданнях Державної ради і має право оскаржити її рішення або наполягати на повторному слуханні яких-небудь питань.

     На  засіданнях Генеральної ради присутні також два аудитори, які призначаються  Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

     Організаційна структура Банку Франції складається  з центральних підрозділів у Парижі і розгалуженої мережі філій (212), які розташовані по всій країні. Кожну філію очолює директор, який призначається міністром економіки і фінансів за пропозицією керуючого Банку Франції. При кожній філії є консультативний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) від шести до 17 осіб залежно від розмірів філії. Призначення радників строком на три роки здійснюється Генеральною радою за рекомендацією керуючого Банку Франції. Радники зобов'язані надавати директору філії інформацію про стан і перспективу економічної діяльності в даному регіоні і відповідні рекомендації.

     У функції філій входить: випуск банкнот  в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад  за операціями з цінними паперами; організація клірингових розрахунків  через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінювання банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу й експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні з допомогою кон'юнктурних досліджень у різних галузях економіки.

     Таким чином, організаційна структура, яка  склалася в Банку Франції, забезпечує виконання тих завдань, які на нього покладені. Цьому сприяє збільшення ступеня незалежності центрального банку, яке досягнуто завдяки  прийнятому в 1993 р. Закону про Статут Банку Франції.

     Банк  Франції виконує всі основні  функції центрального банку, а в деяких випадках у певні періоди й окремі специфічні економічні функції.

     Так він виконує функції, яких не мають  центральні банки інших країн. Цей банк веде рахунки приватних осіб - поточні та за цінними паперами. Це склалося історично, коли Банк Франції був приватною кредитною інституцією. Указана діяльність банку обмежена статутом 1993 р., який прямо забороняє йому відкривати нові рахунки. Нині Банк Франції веде близько 80 тис. рахунків приватних осіб, причому половина з них належить службовцям банку або його пенсіонерам. Через свої філії банк може надавати кредити приватним особам переважно під заставу цінними паперами, та деякі інші види послуг приватним особам.

     Цей банк, на відміну від інших центральних  банків, до 1945 р. не брав активної участі у грошово-кредитному регулюванні. Резервування комерційними банками  коштів у Банку Франції було введено  після Другої світової війни. Саме тоді вплив Банку на комерційні банки значно посилився.

     З 1991 р. органами законодавчої влади на Банк Франції покладено зобов'язання вести справи комісій із надзаборгованості приватних осіб. До функцій філій банку входить складання переліку боргів та доходів осіб, що мають надзаборгованість. За цими справами філії ведуть спеціальну картотеку - файл сумнівного погашення кредитів, що надані приватним особам.

     Банк  Франції веде й інші картотеки. Центральна служба з ризиків реєструє всі  кредити, які надані на суми, що перевищують  установлений рівень, прострочену заборгованість за виплатами до Фонду соціального страхування та до Фонду субсидій. Картотека ведеться за типами кредитів, секторами економіки та регіонами. Цією інформацією можуть користуватися як державні органи, так і банки та небанківські установи. У 2000 р. Банк Франції відзначив 200-річний ювілей. Мережа територіальних відділень банку не має аналогів у світі (біля 250). У зв'язку із створенням Європейської системи центральних банків нині відбуваються зміни у діяльності та організаційній структурі Банку Франції.

     Банки другого рівня. Основою банківської системи Франції є комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої світової війни було націоналізовано чотири найбільші депозитні банки. Після того, як у 1966 р. два з них злилися, французькі депозитні банки за сумою балансу очолили: «Банк Насіональ де Парі», «Сосьєте Женераль», «Креді Ліонне». Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більш як половину поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67% депозитів та кредитів. Мають біля 6 тис. філій. їхня частка становить понад 40% сукупного балансу зареєстрованих банків.

     У лютому 1982 р. було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями. У середині 80-х років на державний банківський сектор припадало більш як 80% депозитів та кредитів. Під впливом та за участі держави відбувався і процес концентрації капіталу в банківській сфері Франції. Так, у 1966 р. державою було сформовано найпотужніший комерційний банк у країні завдяки злиттю державного Коммерс та Індустрі й Національного відділення врахування векселів у Парижі. У такий спосіб було створено Національний банк Парижа (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, ураховуючи економічну ситуацію в країні, французький уряд прийняв п'ятирічну програму приватизації у банківській сфері (закони 1986 та 1987 рр.).

     Починаючи з 70-х років у французькій банківській  системі відбувалося зростання  чисельності кредитних інституцій, що пояснювалося створенням спеціалізованих  кредитних установ, а також збільшенням  кількості філій іноземних банків, функціонуючих у Франції (33 - у 1946 р., 64 - у 1972, біля 200 - наприкінці 90-х років). До цього часу мала місце зворотна тенденція. Так, за 1946 - 1972 рр. кількість банківських установ зменшилася, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.

     До  Другої світової війни французькі комерційні банки не мали обмежень у виконанні банківських операцій. Згідно з законом 1945 р. було офіційно проведено розподіл комерційних банків на три групи відповідно до характеру операцій: депозитні, фондові (інвестиційні, або ділові), банки довго- та середньострокового кредиту.

     Банки різнилися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у банків другої та третьої груп питома вага власного капіталу становила більш як 20%, тоді як у депозитних банків - 2%.

     З 1984 р. поділ банків було скасовано та введено статус універсального банку, який не має обмежень при виконанні операцій. Таких банків у Франції 367. З них 168 іноземних із 35 країн світу. На них припадає 9% депозитів та 11% кредитів. Зростання чисельності таких банків відбулося наприкінці 70-х - на початку 80-х років. Близько половини іноземних банків припадає на країни Західної Європи та 25% - на країни Близького та Середнього Сходу.

     У французькій кредитній системі  широко представлені спеціальні кредитні установи. Серед них слід виділити Креді насіональ - акціонерний напівдержавний банк. Його акціонерами є промислові компанії, банки та приватні особи, але діяльність перебуває під безпосереднім контролем держави. Він надає середньо- та довгострокові кредити державним та приватним підприємствам, а також гарантії. Бере активну участь у кредитуванні експорту. Разом із Банком зовнішньої торгівлі здійснює довгострокове кредитування імпорту.