Грошово-кредитна політика Франції

     До  Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

     Особливість військової інфляції у Франції визначалася  тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила біля 1 трлн. фр. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

     Інфляція  поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося  на 70%, сільське господарство удвічі. Все  це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки був хронічним, що було зумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням «політики зростання». 

     1.2 Розвиток грошової системи у 1945-2008 роках

     Тимчасовий  уряд Шарля де Голля провів грошову реформу в 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. в країні розвивалася інфляція. За період 1945 - 1958 рр. у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. до 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913 - 1958 рр. масштаб цін зменшився у 161 раз - з 0,3 г до 0,0018 г золота.

     Відносна  валютна стабілізація настала у Франції в 1959 - 1967 рр. її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

     Щоб збільшити масштаб цін, уряд Франції  у 1960 р. здійснив деномінацію, тобто  укрупнення масштабу цін у 100 разів. Новий франк дорівнював 100 старим, він мав золотий вміст 0,18 г золота, а курс долара в нових франках становив 4,937 фр. Із заміною масштабу цін було перераховано заробітну плату, ціни та ін.

     Девальвація 1958 р. стимулювала експорт французьких  товарів на світовий ринок. У 1959 - 1967 рр. платіжний баланс країни зводився з активним сальдо, золотовалютні резерви збільшились у 6 разів, зовнішній державний борг зменшився у 8 разів. Уповільнився темп зростання цін. Унаслідок цього валютні позиції Франції зміцнилися.

     Спираючись  на великі золотовалютні резерви, уряд Франції у 1967 р. повністю скасував валютні  обмеження за поточними операціями та дозволив вільний ввіз та вивіз золота з країни. Але у 60 - 70 роки стан французької економіки дещо погіршився.

     Криза охопила Францію у 1969 р. Була здійснена  чергова девальвація франка. Уряд проголосив про зниження його золотого вмісту з 0,18 до 0,16 г золота, тобто на 11,5%, а курс франка відносно долара впав з 4,937 фр. до 5,554 фр. за 1 дол. Економічній кризі передувала гостра соціальна криза (травень 1968 р.), весною 1969 р. уряд де Голя пішов у відставку.

     У вересні 1969 р. уряд Франції оприлюднив «план оздоровлення», який включав  скорочення внутрішнього споживання, зменшення бюджетного дефіциту та зростання експорту. Були вжиті заходи кредитної рестрикції (облікову ставку Банку Франції підвищили з 6 до 8%, обмежили банківський та споживчий кредит), підвищені податки.

     Однак девальвація франка в 1969 р. та подальші заходи не ліквідували причин інфляції. Три світові економічні спади у 70-ті роки, а також енергетична криза погіршили становище Франції. Посилилася інфляція, за темпами якої Франція часто випереджала інші країни. Так, якщо за 1961 - 1970 рр. індекс споживчих цін зріс на 50%, то за 1971 - 1980 рр. - на 151,6%.

     У 1973 р. Франція відмовилася від  підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань ± 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція - член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту - євро - у безготівковий обіг.

     Франція очолює зону франка, яка виникла  у 1939 р. Особливістю її порівняно  зі стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами  та створення централізованого керівного  органу - Валютного комітету зони франка. З початку існування зони до неї входили колонії та залежні території. З розпадом колоніальної системи зона франка втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франка - незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франка. 

     1.3. Кредитна система Франції 

     Головна особливість кредитної системи  Франції - швидкий розвиток після Другої світової війни державного сектора у банківській системі. Цей процес відбувався шляхом націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З 1985 р., коли до влади прийшли праві сили, розпочався зворотний процес.

     Основи  французької кредитної системи  почали закладатися ще у XVIII ст., причому  провідну роль у цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франції була організація англійцем Джоном Ло у 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них чверть сплачувалася готівкою, решта - державними борговими зобов'язаннями. У 1718 р. Генеральний банк було перейменовано на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і в такий спосіб уводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

     Нині  кредитна система Франції охоплює  близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:

     - банки універсального типу (400);

     - банки взаємного кредиту, або  кооперативні банки (200);

     - ощадні каси та пенсійні каси (300);

     - установи муніципального кредиту  (більш 20).

     Крім того, французьке законодавство виділяє фінансові спілки (більш як 1000) та спеціалізовані фінансові інституції (30).

     Очолює  банківську систему Франції Банк Франції («Банк де Франс»).

     Банк  Франції

     Банк  Франції був створений 18 січня 1800 р. Наполеоном Бонапартом, який був  тоді Першим Консулом, з метою сприяння економічному зростанню після глибокого спаду Революційного періоду. Завданням нового Банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

     У той час і Швеція, й Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція Банку, створеного у Франції, однак, була більш обмеженою. Згідно з «Основним Статутом» від 13 лютого 1800 р він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

     Люди, які складали статут Банку, розуміли, що довіру публіки до паперових грошей можна було забезпечити тільки шляхом доручення випуску таких грошей установі, яка була б незалежною від уряду. Тому Банк Франції було засновано на базі акціонерної форми  власності з капіталом 30 млн. франків. Частиною акцій володів Наполеон Бона-парт та кілька членів його оточення. Щорічні Загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначали 15 регентів, які утворювали Загальну раду, що здійснювала управління Банком, та трьох Цензорів, які контролювали управління. Загальна рада, у свою чергу, обирала Центральний комітет, до складу якого входило три члени, один з яких був головою Центрального комітету, Загальної ради і Загальних зборів.

     Банк  Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 р., незважаючи на те, що ще не весь його капітал було виплачено. 14 квітня 1803 р. новий Банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом 15 років.

     Банк  Франції пережив багато труднощів  у перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. Тому Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні Банком. 22 квітня 1806 р. новий закон замінив Центральний комітет губернатором і двома представниками губернатора. Усі три були призначені імператором. Двома роками пізніше імперський Декрет, датований 16 січня 1808 р., скасував «Основні Статути», згідно з якими Банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 р. Декрет також передбачав відкриття «дисконтних офісів» в інших французьких містах, у яких була розвинена торгівля. Другий Декрет від 6 березня 1808 р. уповноважив Банк купити особняк у Парижі для його головної контори.

     Право випуску банкнот, надане Банку в 1803 р., було продовжено у 1806 р. і поновлювалось  чотири рази до 1945 р. Поступово воно поширювалося на міста з «дисконтними офісами», а згодом і по всій Франції, поглинувши при цьому і перетворивши на філії дев'ять провінційних емісійних банків.

     До 1848 р. банкноти, випущені Банком Франції, не були законним платіжним засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але Банк мусив бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети на першу вимогу.

     Криза, викликана політичним переворотом  у 1848 р., призвела до введення «примусового курсу», звільняючи Банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти Банку стали законним платіжним  засобом, і окремі особи та уряд повинні  були приймати їх до оплати.

     Із  введенням примусового курсу  були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Примусовий курс та статус законного платіжного засобу паперових  грошей було скасовано згідно з законом  від 6 серпня 1850 р., але поновлено  під час Франко-Прусської війни у 1870 р. Після цього примусовий курс паперових грошей банку було збільшено згідно зі зміною фінансової ситуації в країні, але після 1870 р. не було жодних сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

     До 1848 р. за межами Парижа функціонувало 15 відділень та філій Банку. У другій половині XIX ст. мережа відділень почала швидко поширюватись: 160 структурних підрозділів у 1900 р. й 259 - у 1928 р.

     Розширення  мережі Банку по всій території Франції  супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансування економіки зростало в результаті політики низьких норм відсотка та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання позик під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 р. Спочатку позики надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

     Банк  також активно вносив свій вклад у підтримання валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з установленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку з повторним уведенням примусової валюти з 1914 по 1926 р. Банк був тоді офіційно вповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.

     В обмін на право банкнотної емісії Банк безоплатно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав позики уряду для задоволення його фінансових потреб.

     Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 р. уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

     Акт від 24 липня 1936 р. надав уряду можливість більш безпосередньо втручатися в управління Банком. 15 регентів були замінені 20 членами Генеральної  ради, з них тільки двох було обрано Загальними зборами. Більшість інших  членів Ради були призначені урядом; вони повинні були представляти як державні органи, так і об'єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір  одного члена Ради персоналом Банку. Генеральна рада складалася з керуючого, його замісників і 12 членів (з них сім призначаються міністром фінансів), ще чотири члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних інституцій.

     Доступ  до Генеральної Асамблеї був обмежений  двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження щодо того, що Францією управляють дві сотні  родин. Акт 1936 р. відкрив Загальні збори  для всіх акціонерів. Він також  скасував обов'язкову умову, введену  у 1806 р. згідно з якою для обіймання посади керуючого чи замісника керуючого вимагалося мати певне число акцій Банку. Відтепер керуючий і два його замісники призначалися радою міністрів.

     Ця  реформа, звичайно, супроводжувалася переглядом законодавства, пов'язаного з управлінням  Банком. Вона збільшила повноваження уряду і була тільки прелюдією  до націоналізації Банку, здійсненої згідно з Актом від 2 грудня 1945 р. після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал Банку буде передано державі 1 січня 1946 р. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири тривідсоткові облігації зі строком обігу 20 років. Остання виплата за цими облігаціями була проведена 1 січня 1965 р. Хоча реформи 1936 та 1945 рр. виключили будь-який приватний контроль над управлінням Банку, вони не обмежували його свободу вести справи так, як він вважає за потрібне.

     Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 р. вимагав змін у Статуті Банку, складі Загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 р.

     Згідно  з Актом від 24 травня 1951 р. Банк підпорядковувався загальному податковому режиму. Були встановлені конкретні види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в ролі Банку Франції, починаючи з 1945 р., однак, зробили необхідною модернізацію статутів 1936 та 1945 рр., деякі з яких застаріли, а деякі суперечили одна одній. Особливо це стосувалося питання організації та контролю кредиту, тоді як націоналізація Банку зробила зміни необхідними. Необхідні зміни й статуті Банку відбулись згідно із законом від 3 січня 1973 р.