Функції та закономірності кредиту

де gk – індекс споживчого кошика.

Фіксований споживчий кошик складається приблизно з 300 найменувань товарів і послуг, які купуються типовим міським мешканцем. Наприклад, для працездатного чоловіка на місяць він включає: хліба чорного — 7 кг 20 г, білого — З кг 60 г, борошна — 540 г, макаронних виробів — 580 г, крупи — 630 г, картоплі — 15 кг, капусти - - 2 кг 480 г, яблук — 1 кг 670 г, яловичини — З кг, свинини — 1 кг 580 г, ковбасних виробів — 580 г, молока 10 л, масла — 500 г, риби — 520 г, яєць — 26 шт., цукру — 130 г, чаю — 80 г, солі — 83 г. Індекс побудовано так, що ціна кошика у базисному періоді береться за 100 %, а тому значення індексу вказує на те, на скільки відсотків змінилася ціна товарів — ком­понентів споживчого кошика у поточному періоді в порівнян­ні з попереднім.

Індекс споживчих цін розраховується щомісячно, є оператив­ним і найпоширенішим показником рівня інфляції.

Індекс Пааше частково усуває обмеженість індексу Ласпейре­са, оскільки вагами в даному випадку є товарна структура вироб­ництва поточного року (g1). Індекс має вигляд:

де g1 — обсяг виробництва в поточному періоді.

Індекс Пааше, розрахований для сукупності товарів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП:

Оскільки на цей індекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін.

Безперечно, що індекс споживчих цін та дефлятор ВВП дають різну характеристику зміни рівня цін. Це пояснюється тим, що між цими двома індексами існує три суттєві відмінності:

- дефлятор ВВП відображає зміну цін на всі вироблені товари та надані послуги, а індекс споживчих цін — тільки на ті товари, що входять до складу споживчого кошика;

- дефлятор ВВП не відображає зміну цін на імпортні това­ри, оскільки імпорт не входить до складу ВВП. Але до спо­живчого кошика входять імпортні товари, тому в індексі споживчих цін знаходить відображення зміна цін і на імпортні товари;

- дефлятор ВВП є поточно зваженим (індекс Пааше), а індекс споживчих цін є базисно зваженим (індекс Ласпейреса).

Проте на практиці відмінність між цими двома індексами не­значна, і вони обидва досить добре відображають тенденцію та швидкість зміни цін. В залежності від мети дослідження завжди можна підібрати той індекс, який найбільшою мірою відповідає поставленому завданню.

Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Пааше і Лайспереса, усуває їхню обмеженість:

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний пе­ріод (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:

де І1цін , І0цін — відповідно, ціновий індекс у поточному і минуло­му періодах.

Також існує так зване «правило величини 70», яке дає можливість кількісно прогнозувати інфляцію. Точніше кажучи, воно дозволяє швидко підраховувати кількість років, необхідних для подвоєння рівня цін. Потрібно тільки розділити число 70 на щорічний рівень ін­фляції. Наприклад, при щорічному рівні інфляції в 3 % рівень цін подвоїться приблизно через 23 роки. При 8%-ній інфляції рівень подвоїться приблизно через дев'ять років.

Слід зазначити, що «правило величини 70» звичайно застосо­вується тоді, коли, наприклад, треба встановити, скільки буде по­трібно часу, щоб реальний ВНП або ваші особисті заощадження подвоїлися.

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, це процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою частиною антиінфляційної програми. Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів, серед фінансових чільне місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, «заморожування» цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні заходи включають скорочення грошової емісії і кредитних вкладень, шляхом кредитної рестрикції (підвищення процентної ставки, обмеження кредитування банками), підвищення центральним банком дисконтного процента та норм обов'язкових резервів комерційних банків.

За своїм змістом і наслідками дефляція - протилежність інфляції. Інфляція - це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, є процесом зниження, рівня цін. Дефляція може спричинити негативні наслідки - скорочення ділової активності (виробництва), зниження темпів економічного зростання, збільшення безробіття та інше. У результаті вся економіка може опинитися в стані глибокої депресії.

У наш час існує такий процес як дезінфляція, він означає вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в період інфляції, що супроводжується зниженням темпу зростання цін. Політика дезінфляції ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді Державні службовці, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням рівня безробіття.

2.2 Перспективи подолання інфляції в Україні

Сучасна світова економічна теорія і практика повністю переосмислила сутність діючої до середини 1970-х років парадигми інфляції у контексті її впливу на економічне зростання. Раніше вважалося, що помірна інфляція стимулює економічний розвиток. Нині ж уже теоретично обґрунтовано і практично підтверджено, що будь-яка країна може добитися довготривалої позитивної економічної динаміки лише за умови забезпечення стабільної і низької інфляції. З огляду на це переглядається і роль центральних банків як основних державних інституцій, котрі разом з урядами опікуються цінами, тобто ставлять перед собою мету підтримувати невеликі і стабільні рівні інфляції. Але, на жаль, в Україні періодично висловлюються сумніви щодо доцільності практичного впровадження концепції цінової стабільності, ведуться дискусії щодо оптимально помірного рівня інфляції, ставиться під сумнів твердження про те, що інфляція має бути лише низькою і стабільною.

Розглянемо чому висока і нестабільна інфляція є неприйнятною для економіки. Насамперед тому, що унеможливлюється забезпечення високої довгострокової економічної динаміки, адже нестабільна, висока, а тим більше зростаюча інфляція разом із непрозорим та недосконалим законодавством спричиняється до невизначеності з боку всіх учасників економічного процесу щодо прийняття рішень (передусім про кредитування та інвестування на тривалу перспективу). І як наслідок скорочуються темпи зростання інвестицій у реальний сектор економіки та знижується кредитна активність, орієнтована на довгі строки погашення кредитів. Якщо ж узяти до уваги, що в Україні структура інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування є традиційно недосконалою, то ситуацію можна оцінити ще критичніше.

Поглянемо реально: українські інвестиції в основний капітал фінансуються переважно за рахунок власних коштів підприємств, однак їх можливості щодо самофінансування зменшуються. Незважаючи на те, що обсяги банківських кредитів доволі швидко зростають (так, за останні шість років їх частка у загальному обсязі фінансування інвестицій в основний капітал подвоїлася, сягнувши 14.8%), вони ще не відіграють належної ролі. Адже недостатня норма прибутку багатьох підприємств не дає їм змоги активніше звертатися до послуг банків, особливо за довгостроковими кредитами. Мало того, аналіз структури вітчизняного кредитування доводить, що збільшення обсягів довгострокових позик в основному викликане суттєвою активізацією банків у наданні кредитів населенню на купівлю нерухомості, автомобілів, інших товарів тривалого користування. Це, звичайно, свідчить про поліпшення умов для задоволення споживчих потреб населення, однак не є визначальним чинником сталого економічного зростання, до того ж є додатковим потенційним фактором ризику для банківської і фінансової системи загалом.

Водночас унаслідок серйозних ризиків, у тому числі й через значну невизначеність із майбутніми рівнями інфляції, не відбувається суттєвих зрушень у нарощуванні обсягів інвестиційних та інноваційних кредитів.

Нестабільне макроекономічне середовище та непевність щодо того, в якому напрямі змінюватиметься інфляція у тривалій перспективі, позначаються і на структурі банківських кредитів за видами економічної діяльності як в Україні, так і в інших державах із перехідними економіками. Так, якщо у нас попит на кредитні кошти значною мірою генерується галузями швидкого обігу, а саме підприємствами оптової і роздрібної торгівлі, то в країнах, де інфляцію знижено до 3—4% за рік та створено стабільну законодавчу базу для захисту прав кредиторів, запит на кредитні ресурси більшою мірою формують сфери, відповідальні за розвиток і основного капіталу, і так званого людського (освіта, охорона здоров'я, комунікації). Певною мірою завдяки цьому забезпечуються стабільні темпи зростання у довгостроковій перспективі.

Стосовно зовнішніх інвестицій, то поки що вони не можуть стати істотним фактором високої довгострокової економічної динаміки в Україні. Незважаючи на те, що останнім часом суттєво (скажімо, за 2005 рік — на 8 млрд. доларів США) збільшилися обсяги прямих іноземних інвестицій, залучених у країну, їх обсяг на душу населення (приблизно 350 доларів США) на порядок менший, ніж у країнах — нових членах ЄС. Разом із прозорою та сталою законодавчою базою макроекономічна стабільність (зокрема низька інфляція) є основною передумовою для залучення прямих іноземних інвестицій. Порівняльний аналіз економік країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою доводить, що від чверті до третини економічного зростання у цих державах забезпечується саме за рахунок прямих іноземних інвестицій. Вони здійснюються як безпосередньо через внески у відтворення основного капіталу, так і працюють опосередковано завдяки підвищенню продуктивності у зв'язку із залученням нових технологій, управлінських ноу-хау тощо. Тому інвестори потребують визначеності щодо інфляційного розвитку на десятиріччя наперед.

Другим, і, до речі, тісно пов'язаним із першим, комплексним аргументом на користь необхідності підтримки в Україні стабільних і низьких рівнів інфляції є такий: висока й особливо нестабільна інфляція не дає змоги знижувати рівень відсоткових ставок комерційних банків. Унаслідок цього не лише підвищується вартість грошових/фінансових ресурсів, а й виникають додаткові витрати бюджету на обслуговування боргу, зростають валютні ризики для економіки. Тому що, номінальна відсоткова ставка є сумою реальної ставки, очікуваної інфляції та премії за ризик. Отже, для того, щоб знизити процентні ставки, слід добитися зменшення очікуваної інфляції і премії за ризик, яка також більшою мірою визначається рівнем інфляційних очікувань. Це добре ілюструється економічною ситуацією 2002 року, коли в країні спостерігалася навіть дефляція споживчих цін на рівні —0.6% в розрахунку грудень до грудня, а відсоткові ставки (внаслідок непевності економічних агентів у збереженні цих тенденцій у подальшому) знизилися протягом року лише на 4.4 відсоткового пункту, загальний же їх рівень залишився високим.

Якщо незважаючи на проголошення майбутнього зниження індексу цін інфляційні очікування суспільства значні, уряд потрапляє у своєрідну пастку, намагаючись розмістити свої цінні папери за ставками, що відповідають поточним рівням або нижчим рівням, визначеним в урядових програмах на майбутнє. Адже внаслідок високих інфляційних очікувань макроекономічні агенти не зацікавлені у придбанні державних паперів за цією дохідністю. З іншого боку, підвищення дохідності за державними цінними паперами буде дуже витратним для бюджету, якщо уряд та НБУ справді мають намір досягати нижчих рівнів інфляції в майбутньому. Тому питання довіри до політики влади, зокрема і щодо зниження інфляції, стає визначальним.

Ситуація може ускладнюватися тим, що у зв'язку зі значною різницею у ставках запозичень на внутрішньому і зовнішньому ринках стрімко збільшується приватний борг в іноземній валюті, а в підсумку підвищуються валютні ризики для економіки. До речі, саме цей фактор спричинив фінансові кризи у Мексиці, країнах Азії, Бразилії та Росії.

Третій аргумент — це загроза втрати цінової конкурентоспроможності держави. Як відомо, значною мірою вона визначається динамікою реального ефективного обмінного курсу (РЕОК), котрий, у свою чергу, розраховується шляхом порівняння із номінальними обмінними курсами гривні щодо валют країн — торговельних партнерів, а також рівнів інфляції в Україні та в цих державах. І якщо інфляція в Україні вища за середньозважений її рівень у наших партнерів, то за інших однакових умов навіть за незмінного номінального обмінного курсу це є втратою цінової конкурентоспроможності економіки.

Дані, наведені на графіку 12, засвідчують, що починаючи з 2003 року РЕОК в Україні майже на 10% зміцнився переважно за рахунок вищої порівняно з іншими країнами інфляції. Серед усіх наших торговельних партнерів лише в Росії вона була більшою за українську. І нарешті, четвертий аргумент — висока інфляція вкрай несправедлива із соціальної точки зору, оскільки є додатковим податком на тих, чиї доходи або активи деноміновані у національній валюті. Як правило — це найбідніші люди, котрі найменш захищені від зниження купівельної спроможності національної валюти.

Графік 12. Індекс реального ефективного обмінного курсу гривні в

2004 – 2006 роках (12.2003 р. = 1)

Висока інфляція не дає більшій частині населення повною мірою користуватися плодами зростання національного доходу, який "з'їдає" інфляція. Лише невелика група населення зі значними доходами здатна хеджувати доходи від зростання цін, вкладаючи кошти в інші активи, що захищають від інфляції (нерухомість, валюта, дорогоцінні метали).

Висока інфляція стимулює зниження норми заощаджень серед населення і, природно, потенційні масштаби коштів, що могли б бути залучені банками для здійснення їх кредитної діяльності. Крім того, внаслідок високої інфляції активізуються процеси доларизації економіки.

Перелік аргументів можна продовжити. Однак, на мою думку, і наведених вище достатньо, щоб переконатись у необхідності для економіки і населення саме низької і стабільної інфляції. І тут постає логічне запитання: Як досягти низької і стабільної інфляції?

На жаль, універсальних рецептів економічна теорія і практика ще не виробили. Однак починаючи з 1989 року дедалі більше країн (і, що важливо, в тому числі — з транзитними економіками) розв'язує проблему забезпечення низької і стабільної інфляції, застосовуючи систему інфляційного таргетування.