Економічна природа та функції грошей

xt-align:justify">Масштаб цін являє собою величину грошової одиниці даної країни. В епоху, коли гроші мали натурально-речову форму, зокрема золота та срібла, масштаб цін установлювався державою шляхом визначення вагового вмісту металу в грошовій одиниці. Визначена таким чином величина грошової одиниці була важливим елементом системи ціноутворення. Адже купівельна спроможність таких грошей не могла істотно відхилятися від вартості їх офіційного металевого вмісту. Тому, змінюючи величину останнього, держава могла змінювати загальний рівень цін. (3,ст. 305)

Про наявність масштабу цін  і сьогодні свідчать істотні відмінності  в рівнях цін на одні й ті самі товари, виражені в грошових одиницях різних країн. Це є прямим свідченням того, що ціни визначені в різних масштабах, тобто в грошових одиницях різної величини. Більше того, ціни в  одній і тій самій грошовій одиниці можуть істотно змінюватися, якщо остання знецінюється, тобто  зменшується її величина як масштаб  цін.

   У більшості випадків  масштаб цін у сучасних умовах  змінюється стихійно, незалежно  від волі держави, під впливом  інфляційних процесів в економіці.

Для зручності користування грошова одиниця поділяється  на певну кількість частин, як правило, на 100. Закон визначає міру точного  поділу та назву кожної частини. Так, гривня України ділиться на 100 частин, які називаються копійками.

Види та купюрність грошових знаків визначає вищий законодавчий орган, який надає їм статус законного платіжного засобу, тобто покладає на державу відповідальність за їх забезпечення. Усі інші платіжні засоби такого статусу не мають. Органи державного контролю ретельно стежать за тим, щоб не допустити використання грошових сурогатів чи фальшивих грошових знаків. Забороняється також використання у межах країни іноземних грошових знаків як платіжних засобів, оскільки це ускладнює забезпечення національних грошей.

   Якщо ж чинне  законодавство дозволяє обіг  небанківських платіжних засобів,  наприклад векселів, чеків, то  воно визначає умови їх обігу,  відповідальність емітентів цих  засобів та механізм реалізації  такої відповідальності. Держава  не несе відповідальності за  їх забезпечення.

   Право емісії грошових  знаків та відповідальність за  їх забезпечення закон покладає  на певний державний орган.  Таким органом в Україні є Центральний Банк. За цих умов грошові знаки мають вид банківських білетів (банкнот). В окремих, виняткових випадках емісія грошових знаків може доручатися міністерству фінансів (його скарбниці). У такому разі грошові знаки називаються казначейськими білетами. Суттєва відмінність між зазначеними видами грошових знаків полягає у різних механізмах їх емісії — порядку випуску в обіг та вилучення з обігу. (1,ст. 156)

   Емісія казначейських  білетів використовується безпосередньо  для покриття бюджетних витрат  і допускається, як правило, в  умовах глибокої кризи державних  фінансів. Щоб зняти будь-які перепони  щодо своєчасного та повного  покриття бюджетних витрат, емісійне  право надається безпосередньо  державному казначейству, яке вільно  використовує це право в межах  затвердженого бюджетного дефіциту. У цьому полягає перевага механізму  казначейської емісії.

   Проте за цією  їх перевагою криється велика  загроза для всієї грошової  системи. По-перше, вільне розпорядження  емісійним доходом провокує урядові  структури на нарощування бюджетних  витрат. По-друге, казначейська емісія  не має в собі передумов  для вилучення з обігу випущених  грошових знаків, оскільки бюджетні  витрати здійснюються безповоротно  і нееквівалентно. Тому така емісія  рано чи пізно неминуче призводить  до гіперінфляції.

   Емісія банківських  білетів використовується для  кредитування центральним банком  комерційних банків та урядових  структур.

   У першому випадку  емітовані банкноти спрямовуються  в реальний економічний оборот, що створює передумови для  їх повернення до емітента  через погашення позичок та  запобігає зайвому накопиченню  банкнот в обігу. У другому  випадку емітовані банкноти використовуються  для покриття бюджетних витрат. Але оскільки урядові структури  одержали їх від центрального  банку на кредитних засадах,  вони повинні так вести своє  фінансове господарство, щоб повернути  одержані кредити і не допустити  осідання зайвої маси грошових  знаків в обігу та їх знецінення. Однак цей механізм працюватиме  успішно лише за умови, що  уряд насправді повертатиме центральному  банку одержані позички. Якщо  цього не буде, то емітовані  центральним банком банкноти перетворяться, по суті, у звичайні казначейські білети і неминуче знеціняться. Про це свідчить емісійний досвід Національного банку України в 1992—1993 рр. Хоч емісійне право зберігалося виключно за НБУ і він емітував карбованці формально на кредитній основі, проте переважна частина його емісії спрямовувалася безпосередньо на покриття бюджетного дефіциту, назад не поверталася і списувалася на збільшення державного боргу. Як наслідок, емітовані НБУ грошові знаки зазнали безпрецедентного для мирних умов знецінення — понад 10 000% лише за один 1993 р. Починаючи з 1994 р. в Україні проводиться велика кропітка робота з переведення емісії банківських білетів НБУ виключно на кредитну основу.

   Особливе місце  в грошовій готівці займає  розмінна монета. За характером  емісії вона звичайно належить  до того самого виду грошових  знаків, що й основна валюта. Вона  відіграє допоміжну роль відносно  основної валюти — забезпечує  платежі на суми, менші від  розміру прийнятої в країні  грошової одиниці. Якщо величина  грошової одиниці дуже мала, то  потреба в розмінній монеті  знижується чи взагалі відпадає.

Крім видів грошових знаків, законодавство держави визначає також їх купюрність. Правильно встановлена  розмірність номіналів банкнот  та розмінної монети насамперед створює  значні зручності учасникам платіжного обороту. Водночас висока частка великих  купюр забезпечує економію на друкуванні грошових знаків. Проте наявність  великих купюр робить готівку  вразливішою для фальшування, зручнішою  для обслуговування незаконних, тіньових операцій. Якраз з цієї причини  держави уникають випуску купюр  надто великих номіналів.

   В Україні після  грошової реформи 1996 р. в обіг  випускаються банківські білети  номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200 гривень,  а також розмінна монета 1, 2, 5, 10, 25, 50 копійок, 1 гривня.

   Сучасні висококомп’ютеризовані  банківські технології відкрили  можливість надати переважній  частині грошової маси депозитну  форму й обслуговувати грошовий оборот переважно у формі безготівкових розрахунків. Тому в грошових системах все більшого значення набуває державне регулювання безготівкового грошового обороту. Безготівковий оборот грошей здійснюється по банківських рахунках і не виходить за межі банківської системи. Це полегшує регулювання і контроль за законністю платіжних операцій, створює сприятливі умови для захисту загальносуспільних інтересів та інтересів учасників грошового обороту.

   Разом з тим  депозитна форма не захищає  гроші від знецінення. Адже безпосередньо  відповідальність за забезпечення  депозитних грошей несе той  банк, в якому відкриті рахунки.  А банки, як відомо, мають схильність  до банкрутства, що призводить  до повної чи часткової втрати  вкладниками своїх коштів. Навіть  у високорозвинутих країнах щорічно  банкрутують десятки банків, не  кажучи вже про молоді країни, в яких банківські системи  тільки формуються.

   Депозитні гроші  приводяться в рух командами,  які надходять у банки ззовні  у паперовій чи електронній  формі. Це відкриває можливості  для несанкціонованого втручання  у використання депозитних грошей  як з боку працівників банків, так і третіх осіб. Світова  банківська практика знає приклади  втручання посторонніх у комп’ютерні  мережі, коли були викрадені величезні  кошти. Короткий за терміном  досвід молодих незалежних країн,  зокрема Росії та України, свідчить  про широкі можливості розкрадання  депозитних грошей за допомогою  фальшивих паперових носіїв банківської  інформації (фальшивих авізо, чеків), а також про несанкціоноване  використання самими банками  депозитних коштів до того, як  вони надійдуть на рахунки  їх власників (так зване “прокручування  грошей”). Тому для власників  депозитних грошей та банків  потенційно існує не менша  загроза їх втрати, ніж для  власників готівки. Нейтралізувати  цю загрозу можливо шляхом  законодавчого урегулювання всіх  цих питань на рівні грошової  системи. Зокрема законодавством  держави та нормативними актами  центрального банку вирішуються  такі питання формування та  використання депозитних грошей:

- створення системи страхування  банківських вкладів юридичних  і фізичних осіб;

- запровадження зберігання  комерційними банками своїх резервів  на рахунках у центральному  банку з нормуванням залишку  коштів на цих рахунках;

- створення системи міжбанківських  розрахунків, що підлягає контролю  з боку центрального банку;

- регламентація принципів  організації безготівкових розрахунків  між економічними суб’єктами;

- визначення режиму використання  грошових коштів, що зберігаються  на банківських рахунках (на повний  розсуд власника; за певною черговістю  — хронологічною чи визначеною  державою тощо);

- визначення форм розрахунків,  стандартів документів та порядку  документообігу;

- визначення режиму відповідальності  сторін за порушення платіжних  зобов’язань;

- установлення нормативного  строку для виконання банками  операцій за рахунком клієнтів  і відповідальності банків за  порушення цих норм;

- механізм захисту банківських  комп’ютерних мереж від несанкціонованого  втручання тощо.

   Якщо всі ці  питання в країні законодавчо  врегульовані та практично вирішені, депозитні гроші та безготівкові  розрахунки будуть з найбільшою  ефективністю обслуговувати інтереси  суспільства в цілому та окремих  економічних суб’єктів.

   Зважаючи на вказані  обставини, держави не обмежуються  технічними заходами щодо посилення  захисту купюр від підробки  чи боротьби з фальшивомонетниками,  а вдаються до регламентації  і контролю операцій з готівкою. Хоч ці заходи певною мірою обмежують право власності особи на її грошові кошти, законодавство змушене йти на такі обмеження. В Україні, зокрема, зараз діють такі регламентуючі вимоги щодо операцій з готівкою:

- суб’єкти підприємницької  діяльності можуть здійснювати  платежі готівкою на невеликі  суми, пов’язані переважно з формуванням  та витрачанням грошових доходів  населення;

- усі клієнти банків  — юридичні особи можуть тримати  у своїх касах готівку лише  в межах ліміту, установленого  банком відповідно до визначених  НБУ правил;

- суб’єкти підприємницької  діяльності зобов’язані здавати  одержану готівкову виручку на  свої рахунки в банках; на власні  потреби можуть витрачати частину  виручки в межах ліміту, установленого  обслуговуючим банком відповідно  до правил, визначених НБУ;

- при одержанні готівкових  коштів зі своїх рахунків у  банках юридичні особи повинні  вказувати, на які цілі вони  їх одержують, та зазначати  суми по кожній цілі;

- витрачати одержану в  банку готівку юридичні особи  зобов’язані відповідно до вказаних  цілей та обсягів. (1, ст.159 - 162)

   В Україні ведеться  активна боротьба з фальшуванням  грошових знаків. Українська валюта  має високий рівень захисту.  Касові центри банків забезпечуються  пристроями для визначення фальшивих  знаків, ведеться відповідна підготовка  касових працівників. Активізуються  зусилля щодо розкриття злочинних  груп, які займаються підробленням  грошових знаків. Так молода грошова  система України формує всі  засоби захисту своїх національних  грошей.

   Регламентація режиму  валютного курсу та операцій  з валютними цінностями — надзвичайно  важливий і ефективний елемент  грошової системи. В усіх країнах  він активно використовується  для захисту і забезпечення  сталості національної валюти.   Важливим інструментом грошово-кредитної політики центрального банку є регламентація режиму банківського процента. Вона забезпечує регулювання ціни грошей на грошовому ринку з метою впливу на їх масу в обороті, а отже — на сталість грошей.

   Організація обороту  грошей звичайно покладається  чинним законодавством на банки.  Це одна з важливих функцій  банків, яку вони виконують у  процесі розрахунково-касового обслуговування  клієнтів. Проте важлива роль  грошового обороту, переплетіння  в ньому інтересів окремих  економічних суб’єктів та суспільства  в цілому вимагають державного  нагляду і контролю за виконанням  банками вказаної функції. Кожна  держава покладає це завдання  на спеціальні органи регулювання  грошового обороту та контролю  за дотриманням законодавства  з монетарних питань. В Україні  таким органом є Національний  банк України, що передбачено  Конституцією та Законом “Про  Національний банк України”.

   Інші органи державного  управління економікою — Кабінет  Міністрів, Міністерство економіки,  Міністерство фінансів, реалізуючи  свої заходи економічної та  фінансової політики, теж впливають  на грошовий оборот. Проте свої  регулятивні дії в монетарній  сфері вони повинні координувати  з НБУ.

   Грошова система  забезпечує правову та організаційну  базу для розроблення та реалізації  грошово-кредитної політики в  країні. З цього погляду її  можна розглядати як продукт  функціонування грошової системи.  Тому успішна реалізація цілей  монетарної політики є одночасно  свідченням ефективного функціонування  грошової системи. І навпаки,  не можна вважати ефективною  грошову систему, якщо в країні  проводиться не досить виважена  монетарна політика, що не забезпечує  надійного регулювання грошової  маси (пропозиції грошей) і належної стабільності грошей.