Якісні зміни інженерної культури і техногенної цивілізаціі

Зміст

1. Якісні зміни інженерної культури і техногенної цивілізаціі.

2. Відродженні української культури в роки незалежності.

3. Поясніть терміни: іконостас, каста, єресь, куртуазність, контрреформація.

4. О.Шпенглер – культурологічна спадщина та діяльність.

                Література

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Якісні зміни інженерної культури і техногенної цивілізаціі.

 

Класична інженерна діяльність включала в себе винахідництво, конструювання та організацію виготовлення технічних систем, а також інженерні дослідження та проектування  
Сучасний стан інженерії все частіше оцінюється як кризовий, і фіксуються чотири області такої кризи: поглинання інженерії нетрадиційним проектуванням, поглинання інженерії технологією, усвідомлення негативних наслідків інженерної діяльності, криза традиційної науково-інженерної картини світу  Розглянемо, як ці зміни відбилися на вимогах до професійної інженерної культурі. Інженерна професія визначається наступними ознаками:  
1. Належність до практичної діяльності, до матеріального виробництва. 
2. Спрямованість на створення техніки, яка становить предмет діяльності інженера. 
3. Творчий характер, з виділенням науково-технічної творчості, тобто наукової діяльності в галузі технічних наук, метою якої є нове знання, і власне інженерної творчості, результатом якого є нова техніка чи технологія.

4. Зв'язок з наукою, наукова обгрунтованість рішень. 
5. Системний характер, багатовимірність, пов'язана з урахуванням усього різноманіття чинників практичної діяльності, з подоланням суперечностей між цілями та засобами. 
6. Опосередкована зв'язок з технікою, тобто інженер не виготовляє пристрій, а проектує його, не виробляє вироби, а керує процесом виробництва [см.14, 24-26]. 
Як в техніці, так і в інженерній діяльності, якщо розглядати їх з соціокультурних позицій, легко виявити два аспекти: Інструментально-технологічний І соціокультурний. Перший передбачає визначення техніки як інструментарію, що використовується людиною в перетворенні природи і є предметом інженерно-технічних наук. Сенс другого аспекту зумовлений соціальною оцінкою результатів та наслідків технічної діяльності. Інструментально-технологічний аспект інженерної діяльності відображає традиційне ставлення до техніки. Що ж стосується соціокультурних наслідків технічної діяльності, то вони почали осмислюватися лише на рубежі ХIХ-ХХ століть, і це осмислення йде по наростаючій, по мірі накопичення і прояву проблем, породжених техногенною цивілізацією, і нерозв'язних в рамках локальних спільнот - як професійних, так і державно-етнічних. 
Усвідомлення того, що техніка і інженерна справа істотно впливають на життя людини, на економіку, політику, спосіб життя і світосприйняття, призвело до формування особливої ​​області філософського знання - філософії техніки. Можна простежити певну логіку «технічною» рефлексії. У витоків філософії техніки знаходяться спроби окреслити Антропологічні підстави її виникнення та існування (Е. Капп, «Основи філософії техніки», 1877 р.). Потім була поставлена ​​проблема виникнення, існування, Особливостей технічної науки як специфічної галузі знання в системі наук (Ф. Дессауер). На наступному етапі, в руслі екзистенціалістські інтерпретації техніки було поставлено питання про Внетехнологіческом її зміст (М. Хайдеггер, К. Ясперс, Х. Ортега-і-Гассет). Потім техніка була проаналізована з позицій Філософсько-соціальної антропології (А. Гелен - теорія органічної проекції, Г. Плесснер) і Соціології (Ж. Еллюль), в роботах сучасних авторів все більше уваги приділяється проблемі Інженерної етики та Відповідальності фахівця в контексті взаємини техніки, природи і суспільства (К. Мітчем, Х. Ленк, А. Хунінг, Т. Адорно). Представлена ​​панорама підходів не означає однозначного виділення етапів у розвитку філософії техніки. Так, її засновник Ф. Капп на перших сторінках своєї роботи вводить поняття «органопроекціі», з самого початку виділяючи антропологічні аналогією техніки, а П. К. Енгельмейер присвятить немало сторінок проблемі відповідальності інженера. Тобто, по суті справи, всі або майже всі найбільш істотні для розуміння соціокультурних смислів техніки проблеми були заявлені вже на рубежі минулого і нинішнього століть. Проте зміни в акцентуванню проблем техніки обумовлені динамікою взаємодії в системі «техніка-наука-людина-природа», при якій зростають і стають все менш контрольованими техногенні навантаження на людину і природу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Відродженні української культури в роки незалежності.

 

У кінці 80-х pp. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У нашу культуру повертається творчість репресованих митців та представників діаспори. У 1989 р. було ухвалено "Закон про мови в Українській PCP", що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т.Шевченка (згодом - "Просвіта"), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками яких стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність.

На початку 90-х pp. в  Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних  змін. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", а 24 серпня 1991 року - "Акт про державну незалежність України" 1 грудня того ж року рішення про незалежність було підтримане всеукраїнським референдумом.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансово-господарські умови для збереження і подальшого розвитку наших культурних надбань. Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла "Основи законодавства України про культуру", де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В "Основах" зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки.

У розділі IV "Основ  законодавства про культуру" йдеться  про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), гарантії її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя; проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам'яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності (Закони "Про музеї та музейну справу" (1995), "Про професійних творчих працівників та творчі спілки" (1997). Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.

На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об'єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській  місцевості), а багато талановитих  митців виїжджали за кордон у пошуках  достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво і преса - більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української  сучасної культурної сфери - переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Незважаючи на певні  кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Після здобуття незалежності в Україні формуються риси нової культурної реальності, коли національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розбудови незалежної держави, формування національної ідентичності. Тільки розвиток культури може долучити нашу державу до загальноєвропейської спільноти, сприятиме демократизації суспільства, всебічному розвиткові особистості.

Так, велику увагу держава  приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму "Освіта України  в XXI ст." (1993), Закон України "Про освіту", що передбачають демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення існуючої мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп'ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання (у 2001 р. українською мовою навчалося 67,4 % учнів).

У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного  процесу відповідно до демократичних  цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Стратегія співробітництва нашої держави з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в європейський освітній простір, завдяки чому можна досягти вагомих успіхів і в інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція у сфері освіти і науки полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Щороку тисячі студентів, аспірантів, викладачів і науковців з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном - це результат міждержавних угод про співпрацю в галузі освіти і науки. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання.

Нині реалізується проблема входження України до єдиного  європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу (з 2005 р.). Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, зміцнення довіри між суб'єктами освіти, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки, посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.

У вищих навчальних закладах здійснюється підготовка спеціалістів за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями.

Проте в освітній сфері  існує багато проблем, пов'язаних, перш за все, з недостатнім фінансуванням цієї галузі. У зв'язку з цим матеріальна база закладів освіти не відповідає сучасним вимогам, школи і ВНЗ не забезпечені у достатній мірі підручниками та технічними засобами навчання, через низьку заробітну плату падає престиж педагогічної діяльності і постає проблема учительських кадрів, особливо на селі.

Головним науковим центром  України є Академія наук, яка нині має статус національної (з 1994 р.). У 2008 р. НАН України відзначила 90-річчя  від часу свого заснування. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, активно співробітничають із зарубіжними колегами. Наукові установи НАН України не тільки активно вивчають сучасне і минуле нашої культури, а і намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку (Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут археології та ін.). Нині завершується академічне видання "Історія української культури" у 5-ти томах.

Проте Національній Академії наук України доводиться долати значні труднощі, оскільки через недостатнє фінансування вона втрачає кращих спеціалістів, які переходять працювати у комерційні структури або виїжджають за кордон. Не вистачає коштів на фундаментальні дослідження, переважають розробки, що мають прикладний характер і можуть обійтися без державного фінансування.

В останні десятиріччя  зростає інтерес до національної історії, усної народної творчості, етнографії. Зростає кількість наукових досліджень у цих галузях, а професійні та аматорські художні колективи роблять акцент на виконанні фольклорних творів.

У нашу культуру повертаються забуті імена - величезна культурна  спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або  емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П.Куліша, М.Костомарова, М. Драгома-нова, М.Грушевського, В.Антоновича, І.Огієнка, Д.Чижевського, В.Винниченка, Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного, М.Куліша, М.Хвильового, В.Підмогильного та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І.Дзюби, О.Гончара, Є.Сверстюка, В.Сосюри, В.Стуса та ін, що раніше були заборонені і не друкувалися.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.