Українська культура XIX ст

                Посилюються соціальні мотиви, виразно  звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справжнім будителем українців на західних землях став Юрій Федькович (1834-1888), зачинатель культурного відродження старовини.

                  Добою панування критичного реалізму  в нашій літературі стали 70-80-ті  роки. Правда, не всі письменники  твердо  додержувались його основних  засад, суміщаючи правдивість  передачі суспільних обставин  та побуту народу з деякою  ідеалізацією характерів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників другої половини XIX ст., як І.Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (1849-1909) та Іван Франко (1856-1916).

                  Найбільшим поетом в українській літератури другої половини XIX ст. Був Іван Франко. Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками „З вершин і низин”, „Зів’яле листя”, „Мій Ізмарагд” та іншими. Взагалі роль І.Франка у розвитку української культури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І.Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

                    Важливим чинником прогресу української  культури цих часів стає театр,  який в умовах Російської імперії  один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У 40-70-х рр. На сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у першій половині 60-х років користувалась аматорська група „Товариства кохаючих рідну мову”. У Єлизаветграді „Артистичне товариство” вперше ставить п’єсу Т.Шевченка „Назар Стодоля”, в 70-х роках – оперу С.Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”. У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М.Лисенко, М.Старицький.

                     Емський акт 1876 р., який забороняв „різні сценічні вистави на малоруському наріччі”, спричинявся до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави „малоросійських” п’єс. Тож 80-ті роки стали переломними в ділі українського театру, започаткували наш професійний театр, який базувався на народній традиції і мав своє творче обличчя. Він виник у Єлизаветграді в 1882 р. До заснованої М.Кропивницьким трупи увійшли майбутні зірки української сцени М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, О.Вірина та інші. Театр з успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. У 1885 р. трупа розпалася і протягом 80-90-х рр. Діяло вже кілька професійних театрів.

                Архітектура на Україні у другій  половині  XIX ст. Продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм. Для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський резонанс. З орієнтацією на віденську моду побудовані найбільш репрезентативні тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Архітектори, підкоряючись моді, відмовлялися від архітектурних ансамблів і всю свою увагу спрямовували на створення окремих будинків, які виділялися своєю пишністю завдяки перенасиченістю їх різьбленням, ліпленням, позолотою, але втрачали стрункість форм, красу й завершеність, отже, і мистецьку вартість. Серед численних споруд цього періоду виділяються більшою мистецькою вартістю оперні театри в Одесі (архітектори Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-1887), Києві (В.Шребер, 1897-1901) та Львові (З.Горголевський, 1897-1900), будинки Нової біржі в Одесі (О. Бернардацці, 1894-1899), Львівського політехнічного інституту (З.Захаревич, 1873-1877) та інші.

                 Для скульптури друга половина  XIX ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л.Позен та П.Забіла. Перший працював в основному у тематично-жанровій скульптурі малих форм, другий – у жанрі скульптур6ного портрета. Серед творів скульпторів-монументалістів слід відзначити пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М.Микешин). У скульптурі Східної Галичини та Буковини ще панує академізм. Лише в 70-90-х рр. Навколо майстерні Ц.Філіппі сформувалась група молодих митців (Т.Баронич, Т.Болотницький, А.Кужава, Ю.Марковський, В.Островський та інші), у творчості яких помічаємо риси реалізму. У 60-х рр. Починається поворот до національного мистецтва у західноукраїнському малярстві. Першим звернувся до народної тематики К.Устиянович. Однак лише під кінець XIX ст. реалізм у західноукраїнському малярстві утверджується остаточно. Саме тоді починають творити А.Манасторський, О.Курилас, Б.Новаковський, І.Труш та інші художники нового покоління, які зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіоністів.

                     На Східній Україні утвердження  реалістичного напрямку почалося  значно раніше. Вже через 2 роки  після смерті Т.Шевченка у стінах  Петербурзької академії мистецтв, де навчалися тоді й українські  художники, розпочався рух до  так званого ідеального реалізму, гаслом якого стала формула „Мистецтво – на службу громадським ідеям”. У 70-х роках ця течія оформилась у вигляді Товариства пересувних художніх виставок, яке було популярне на Україні до кінця XIX ст. Найбільш яскраво типові риси передвижництва представлені у творчості художників І.Крамського, І.Рєпіна, М.Ге. Дуже популярним у мистецтві передвижників був жанр пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В.Орловський, С.Святославський, П.Левченко, С.Васильківський. Останньому найкраще вдалося поєднати здобутки ідейного реалізму з українською національною традицією та передати неповторну красу природи рідного краю. Можна впевнено говорити про те, що його пейзажні твори є справжніми шедеврами світового мистецтва. Майстром батального живопису на Україні став М.Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина „бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”.

                   Розвиток українського національного  образотворчого мистецтва в другій  половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах – Одесі, Києві і Харкові. Випускники  одеської школи, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних митців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. В Києві діяла заснована М.Мурашком рисувальна школа, учнями якої були відомі згодом майстри українського живопису М.Пимоненко. С.Костенко, І.Їжакевич, а також російські художники М.Врубель, В.Сєров. Про прагнення утвердити свою самобутність свідчить також створення українськими художниками мистецьких об’єднань – київського товариства художніх виставок (фактично виникло у 1887-му, організаційно ж оформилось у 1893р.). Товариства південноросійських художників в Одесі (1890), Товариства для руської штуки у Львові (1898).

                     Розвивається у цей період і граверне мистецтво. Традиції Т.Шевченка продовжували К.Трутовський, Л.Жемчужников (у 1861-1862 рр. Видав альбом своїх офортів „Живописна Україна”, перший випуск якої здійснений Т.Шевченком), І.Соколов, Д.Сластіон (літографії до альбому „Старовина українська і запорізька”). Однак у 90-х роках у зв’язку із винайденням цинкографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття  XX ст.

                      Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині XIX ст., стала народна пісенна творчість. Тривало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т.Шевченка, „Исторические песни малорусского народа” М.Драгоманова і В.Антоновича, „Чумацкие народне песни” І.Рудченка). Українські народні мелодії використовували у своїх творах російські композитори М.Глінка, М.Мусоргський, П.Чайковський, М.Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена перша українська національна за змістом опера „Запорожець за Дунаєм” (1862) С.Гулака-Артемовського (1813-1873), яка стала фундаментом українського оперного мистецтва. Зробили спробу вивести українську музику на широку дорогу європейського поступу, сприяли поширенню музичної культури серед молоді, популяризували українську пісню П.Сокальський( опери „Мазепа”, „Майська ніч”, „Облога Дубна”), П.Нішинський (музична картина „Вечорниці” до драми Т.Шевченка „Назар Стодоля”), М.Аркас (опера „Катерина”). До поширення українського музичного мистецтва спричинялися також численні аматорські трупи, при яких діяли хори та оркестри. Існували хори в Києві (під керівництвом М.Лисенка та О.Кошиця), Харкові, Полтаві, у містах Галичини і Буковини (товариство „Боян).

                Цілу епоху в розвитку української  музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста,, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х рр. Лисенко створює найбільш відомі опери „Наталка Полтавка”, „Різдвяна ніч, „Утоплена”, „Тарас Бульба” та інші, пройняті духом народної пісні. Велику шану композитору принесли його вокальні твори під загальною назвою „Музика до „Кобзаря” Шевченка”, збірки народних пісень, романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького.

                    На західноукраїнських землях  у другій половині XIX ст. також відбувається піднесення музичної культури. Продовжувачами традицій перемишльської школи виступили Сидір Воробинович (1836-1903) – автор хорової релігійної та світської музики („Гнат Приблуда”, „Убога Марта”), музики до творів Т.Шевченка: Анатоль Вахнянин (184191908), який був засновником (1903) і директором Львівського музичного інституту Львові, музично-хорових товариств „Торбан” (1870) та „Боян” (1891), автором першої галицької опери „Купало”. Слід назвати і Дениса Січинського (1865-1909) – професійного композитора Галичини, автора кількох хорів та опери „Роксолана”.     

                          Висновок

              Цей період в історії української  культури позначений великими  досягненнями, які сприяли утвердженню  національної самосвідомості українського люду. Утворення політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм було значним кроком у розвитку української політичної думки та напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, преси та публіцистики.

               У цей час на Україні творять такі відомі письменники і громадські діячі, як: Т.Шевченко („Кобзар”),М.Максимович (збірка „Малоросійські пісні”), І.Котляревський („Енеїда”), П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ’яненко („Сердешна Оксана”, „Маруся”), М.Костомаров („Книга буття українського народу”), П.Чубинський (автор гімну „Ще не вмерла Україна”), М.Грушевський(„Історія України...”), І.Франко („Каменярі”).

                 Також на цей час починає  бурхливо розвиватися театральне  мистецтво, завдяки В.Гоголю-Яновському, М.Щепкіну, К.Соленику.

                 Українське архітектурне мистецтво  XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись з-під чужих впливів. Помітними діячами в цій області були А.Меленський (головний архітектор Києва, який побудував багато споруд, наприклад, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі) та інші.

                   А от будівництво українських  церков, навпаки, у цей час переживає занепад, бо на початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви українського типу.   

                   Найяскравішим представником українського  малярства XIX ст. став Т.Г.Шевченко („Циганка-ворожка”, „Катерина”, „Селянська родина” та інші).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                     Список використаної літератури: 

1. Горбач  Н.Я, Гелів С.Д., Російська З.П. та інші „Українська культура”. – Львів, 1992р. – 165с.
2. Жежерун В.Т., Рибалка В.Г. „Українська та зарубіжна культура”. – „ТАЛ „Слобожанщина”: Харків,2003р., 715с.
3. „Журавлик”, газета, випуск №7 за 1994р.
4. Крип’якевич І. „Історія української культури”. – Львів, 1989р. – 265с.
5. Новченко Л., Русанівський В. „Українська національна культура: минуле. Сучасне, майбутнє”. – Київ, 1990р. – 458с.