Українська культура XIX ст

                 На кінець XVIII й на початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматорського. Відомою була трупа акторів – кріпаків поміщика Гавриленка, який у селі Озерках Кобилянського повіту збудував театральний зал. Акторів поміщицького театру в селі Качанів ці на Чернігівщині знав Т. Шевченко, який під враженням про їхнє життя написав повість «Музикант». Аматорські групи існували в Харкові, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших

Містах і селах. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г. Квітка-Основ’яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І.Котляревський. Відомий також театр в селі Кибінцях Полтавської губернії, яке належало поміщикові Трощинському, де режисером був Василь Гоголь – Яновський. Серед акторів тих часів виділяються своїм талантом Михайло Щеп кін (1788-1863) та Карпо Соленик (1811 – 1851). М. Щепкін став основоположником сценічного реалізму не тільки в українському, але й у російському театральному мистецтві.

           Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв’язаних традицією містобудування. Серед архітекторів виділяється Андрій Міланський (1766-1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва; спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та інші. За проектом професора Київського університету італійця Беретті збудований головний університетський корпус. На півдні України – в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський бульвар, палац Воронова.

             На початку  XIX ст. синод заборонив будувати церкви українського типу, і національне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції , став Троїцький собор Мотронського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у псевдо візантійському стилі.

              На цей час припадає мода  влаштування декоративно-пейзажних  парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олександрія»  (Біла Церква, 1797-1829) та «Софіївка» (Умань, 1796-1801) здобули світову славу.

               Кращим представником українського малярства першої половини   XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить  до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та інші). Подорож на Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна»; шість офортів цієї серії. Які з’явились у 1844 р., відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Одним з провідних жанрів у творчості Т.Шевченка був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

               На першу половину XIX ст. припадає  також становлення української  національної музики. Джерелом її  розвитку була народна писемна  творчість. З’являються перші нотні збірки народних пісень – «Голоси українських пісень, виданих М.Максимовичем» (1834), «Українські мелодії» (1831) М.Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833) В.Залеського та інші. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                      Розділ 3 

                ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ  В ЗАГАЛЬНОСЛОВЯ’НСЬКИЙ ТА СВІТОВИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС

                 Придушення польського повстання  1830-1830 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикріпосницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство та літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М.Костомаров, ад’юнкт-професор університету, П.Куліш – письменник, історик і етнограф, В.Білозерський та М.Гулак – відомі в майбутньому громадські й культурні діячі, етнограф О.Маркович, автор «Кобзаря» Т.Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40-50-х рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі того періоду. Найбільш концентровано думки крило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авторами якої були М.Костомаров і М. Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини слов’янської й української історії, провіщає майбутнє української землі:

           «І встане Україна із своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян і почують крик її, і встане Слов’янщина , не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна : «От камень, его же нє брегоша зиждуши, той бисть во главу».

              Як бачимо, товариство ставило собі за мету перебудову суспільства на засадах християнства і виступило за ліквідацію кріпосництва, поширення освіти та здобуття національного суверенитета у слов’янській конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. Лише в 50-х роках, по смерті Миколи I, змогли повернутися до активного громадського життя. Центром українського національно-культурного руху на деякий час стає Петербург. У союзі з російськими демократами розпочинають П.Куліш, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко та інші активну діяльність, спрямовану на ліквідацію кріпацтва і поширення творів українською мовою. Велику послугу українській культурі робить у цьому плані журнал «Основа» (1861-1862), редактором якого був В.Білозерський: український місячник стає головним друкованим органом національно-культурного руху.

                    Саме на кінець 50-х – початок 60-х років припадає виникнення ідеології, що отримала назву народницької і знайшла поширення серед української освіченої молоді. Українські народники були переконані. Що лише в селянському середовищі збереглись у чистоті й недоторканості християнська мораль та національна культура, а тому інші прошарки суспільства, в першу чергу зденаціоналізовані вищі верстви повинні повернутися обличчям до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор, допомогти йому стати на шляху поступу, дати освіту. Під впливом цих ідей створює свої товариства – громади молода українська різночинна інтелігенція. Першою виникли київська «Громада», яку очолив молодий історик В.Антонович. Членами її були відомі українські культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, М.Лисенко, О.Кониський та інші. Громадівці створюють на Україні цілу низку недільних шкіл з українською мовою навчання, розвивають українознавчі студії.

             Незважаючи на те, що колоніальні власті на Україні в цілому не підтримували розвиток наукових досліджень, у 40-80-х роках спостерігається серйозний поступ у цій галузі. Наукова робота зосереджується головним чином в університетах – Київському, Харківському а пізніше й Новоросійському (Одеса), викладачі яких збираються збиранням історичних документів, етнографічних матеріалів, записують народні пісні, легенди, казки.

              У 1843 р. була створена Тимчасова  комісія для розгляду даних  актів; її співробітникам вдалося  зберегти та опублікувати багато  цінних історичних документів, на  основі яких у 1852 р. засновано  Київський центральний архів давніх актів при університеті.

               З’являються узагальнюючі історичні  праці: п’ятитомна «История Малоросии»  М.Маркевича, дослідження М.Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазеповцы»), П.Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів»). Розгортає наукову діяльність Володимир Антонович (1834-1908) – професор Київського університету , голова історичного товариства Нестора-літописця, автор численних праць з історії, археології, етнографії.

                Особлива увага приділялась у 40-80 рр. дослідженням з мовознавства. Ще на початку 40-х років закінчив свій «Словарь малорусского или юго-восточного языка» на 20 тисяч слів П.Білецький-Носенко; у 60-80-х рр. виходять кілька томів словника К.Шейковського («Опит южнорусского словаря»). Однак виняткова заслуга в розвитку цієї галузі української науки належить Олександру Потебні (1835-1891), який методологічно поглибив дослідження української мови, літератури і фольклору і створив нову, психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці «Мысль и язык», «Язык и народность», «Из лекций теории словесности» та інше не втратили свого значення і у наш час.

               Якщо на східноукраїнських землях  у 40-60-х роках успішно стверджувалась  національна гуманітарна наука, то в Галичині дослідники перебували під значним впливом пан русизму або ж стояли на польських позиціях.

             Для розуміння культурного процесу  другої половини XIX ст. необхідно врахувати такий важливий чинник формування поглядів української інтелігенції, як філософія. Найбільш поширеними тоді стали погляди представників німецької класичної філософії, зокрема Канта і Гегеля. Із розвитком європейської філософії знайшли своїх слухачів, незважаючи на відсутність такого курсу в університетській програмі 40-50-х рр., професор Київського університету Сильвестр Гогоцький (1813-1889) та професор Київської духовної академії, а пізніше історико-філософського факультету Московського університету Памфіл Юркевич (1827-1874). Останній, зокрема, відкидає як механістичний матеріалізм, так і критицизм Канта і вслід за Сковородою розвиває науку про внутрішню людину, «людину серця» і почувань, які зв’язують її з Богом. Філософію мови розвивав О.Потебня. Проте значно більший вплив на сучасників мали погляди М.Костомарова та П.Куліша, які теж були прихильниками ідеї «людини серця».

               Поряд з ідеалістичною філософією на Україні утверджуються й матеріалістичні погляди, зокрема на розвиток природи і суспільний прогрес. На позиціях матеріалізму стояли М.Максимович, М.Гулак, Т.Шевченко, М.Драгоманов.

                Без сумніву, філософські концепції,  проповідувані українськими мислителями  XIX ст., залишили свій відбиток на розвитку нашої культури, в тому числі літератури та мистецтва, однак ці концепції мало вивчені дослідниками.

                 Література 40-50-х рр. розвивається  ще на основі ідей романтизму. Органічним поєднанням надбань романтичної школи з широкими національно-політичними ідеалами стала творчість Тараса Шевченка (1814-1861), яка склала цілу епоху української літератури. Багато поетів зазнали на собі його впливу. Розвивають революційну та патріотичну тематику поезії Кобзаря Леонід Глібов (1827-1893) – обдарований байкар та поет-лірик; Степан Руданський (1834-1873) – автор співомовок, сповнених щирого гумору, та ніжних ліричних віршів; Анатолій Свидницький (1834-1871) – поет та прозаїк, автор роману „Люборацькі”; Павло Чубинський (1839-1884) – етнограф ы творець національного гімну „Ще не вмерла Україна” та інші.

                       Однак найвидатнішою постаттю в тогочасній українській літературі поряд з Т.Шевченком був Пантелеймон Куліш (1819-1897). Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П.Куліш стає визнаним лідером українського письменства після смерті Т.Шевченка, береться продовжити його роботу. Як поет він не здобуває великої слави – його вірші є або стилізацією народної писемної творчості, або переспівами мотивів великого Кобзаря. Значно сильніше проявився його талант у прозі. Зокрема, в історичному романі „Чорна рада” (1857) автор намагається змалювати не ідилічну, а правдиву картину минулого України, показати повнокровний образ українського суспільства XVII ст. Проза П.Куліша, як і „Кобзар” Т.Шевченка, відіграла для української літератури велику роль у витворенні літературної мови. Прислужився П.Куліш українській культурі і як літературний критик та перекладач (йому належить переклад „Біблії”, творів Шекспіра тощо).

                Поряд з романтичними піднімається  в українській літературі реалістичний  напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), „Народні оповідання” якої радо привітав Т.Шевченко. Центральною постаттю прози Марко Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва.