Українська культура XIX ст

Міністерство  освіти й науки України

Харківський національний економічний університет                                                                                                    

                                                                        Кафедра філософії 
 
 
 
 

                   Індивідуальне навчально – дослідне  завдання

               за курсом: «КУЛЬТУРОЛОГІЯ»

   на тему: «Українська культура XIX ст.» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Керівник:                                                               Виконала:

Пальм Н.Д.                                                             студентка I курсу 10 групи 

                                                                                фінансового факультету

                                                                                Яцко Анастасія Олександрівна 

                       Харків, 2007 
 
 

                                      ЗМІСТ 

            ВСТУП 

1. УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ XIX СТ.

2. СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ НА ПОЧАТКУ  XIX  СТ.

3. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЗАГАЛЬНОСЛОВЯ’НСЬКИЙ ТА СВІТОВИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                     ВСТУП

      Темою мого ІНДЗ є „Українська  культура XIX ст.”. Причиною вибору цієї теми стало те, що на теперішній день багато з нас забувають про свою історію, свою культуру, а це, на мою думку, теж саме, що забути про свої корені, свою Батьківщину.

         Метою моєї роботи є вивчення  української культури XIX ст., бо саме цей час для неї є найпродуктивнішим, хоча політично-економічні умови для розквіту української культури у цей період не найкращі.

                                                РОЗДІЛ 1

          ІСТОРИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XIX СТ 

       Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинстві, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.

       І все ж соціально – економічні  зміни, які відбувалися в XIX ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріалізація  та урбанізація тоді ще мало торкнулась українців: лише трохи більше 5 % їх проживало на кінець XIX ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 % юристів, 25 – учителів, менше 10 – письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї. Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої  революції 1917 р., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів та фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої культури скарби – пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку XX ст.

          Колоніальний стан культури, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуро творчої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зреклася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру.

На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий  стан речей існував ще з XVIII ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.

          Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла одстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначився на культурному поступі.

           Місію творення нової культури  взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян з 30 – 40 рр. XIX ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                      Розділ 2 

          СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ  НА ПОЧАТКУ  XIX СТ.  

          Період зародження нової української  культури характеризується виникненням  посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідного задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали , літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомле6ння з ними створюють записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. До ентузіастів збирання історичної спадщини належать О.Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Мартос та інші. На основі зібраних матеріалів у першій третині  XIX ст. з’являються загальні праці з історії України. Найвизначнішим  твором цієї доби була «Історія русів», яку О.Оглоблін назвав «вічною книгою українського народу».

            Історичні студії привернули увагу освічених верств до життя народу, його побуту. Звичаїв тощо. Певне, цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів»(1777) Григорія Калиновського, який започатковує, таким чином, українську етнографію. Через 2 десятиліття з’являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва»(1798), Якова Марковича, перейняті патріотичним ентузіазмом. Це своєрідна мала енциклопедія природи. Історії, народної поезії і мови в Україні. У 1819 видає свою збірку «Опыт собирания старинных малороссийских песен»М.Цертелєв, розпочинаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано українські думи). Роком раніше з’являється «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського, яка є початком студій з українського мовознавства, першою друкованою граматикою української мови.

             У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські  пісні»Михайла Максимовича (1804 –  1873), в майбутньому ректора Київського  університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчить, зокрема, відгуки О.Пушкіна та М.Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.

             Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася в Україні й відрізнялося своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.

              Першим університетом на Східній  Україні був Харківський (1805), створений за приватної ініціативою  на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773 – 1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджують ся найкращі наукові сили: Й.Шат, І.Тимківський, І.Срезневський, А.Метлинський, Т.Осиповський, П.Гулак – Артемівський та інші.

             На західноукраїнських землях  культурний поступ значною мірою  пов'язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари у 1774 р. був заснований «Barberium» - семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно запалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова та стала головним навчальним закладом греко – католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак для українських студентів діє спеціально створені урядом провізоричній філософській і богословський інститут «Studium Ruthenum» (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священників, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут нац3іональне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зав’язане церковною традицією, схилялося до церковнослов’янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50 – 60 рр. Будителями виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об’єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль в якому відігравали Маркіян Шушкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувалися на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов’янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с.Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая» (1837).

            Українську літературу періоду національно – культурного відродження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769 – 1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурленських жартівливих поем та інтермедій другої половини XVIII ст.. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І.Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, будив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гуманізму й любові до народу.

              Серед наступників Котляревського  самобутністю і талантом особливо  виділяються Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) та Євген Гребінка (1812-1848).

              На 30-ті роки XIX ст.. припадає злам  у розумінні завдань красного писемства. Вже у Григорія Квітки-Основ’яненки (1778 – 1843), основоположника художньої прози в новій українській літературі, поряд із бурлескно – реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»). Разом з Квітою-Основ’яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя – козака – мужнього захисника Батьківщини, народного співця-кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здатна передавати найтонші почування і найскладніші думки, довести «право української культури на громадянство і її здатність творити літературні цінності». Вони збагатили літературу новими жанрами – баладою, драмою, історичною поемою. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817-1885) – у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та інші). Найбільш літературно обдарованим серед харківських романтиків був Амвросій Метлинський (1714 – 1870), відомий збіркою «Думки та пісні та ще дещо».