Религия

    Зрозуміло, що у сучасному світі відбувається безліч явищ, далеко не кожне з яких перетворюється на тенденцію. Тому говоритимемо лише про тенденції, які піддаються верифікації. Це, передовсім, ті, які пов’язані з демографічними тенденціями. Між іншим, саме прогнози 1950-70-х рр., які ґрунтувалися на тенденціях демографічних змін, найбільшою мірою справдилися на початку ХХІ ст. Тому, якщо говорити про тенденції, які ґрунтуються на демографічних змінах, то однією з найбільш помітних є зміщення християнства на південь. 1900 року білі люди складали 81% всіх християн, 2000 року білих серед християн — 45%. У 2005 році країною з найбільшою кількістю християнського населення були США, далі йшла Бразилія, потім Китай, п’ятою була Росія. Якщо ці тенденції, які існують зараз і існували в другій третині ХХ століття, збережуться, то в 2025 році Росія переміститься на 9 місце за кількістю християн, а 2050 року взагалі полишить десятку країн з найбільшою кількістю християнського населення, яка виглядатиме таким чином: США, Китай, Бразилія, Конго, Індія, Мексика, Нігерія, Філіппіни, Ефіопія і Уганда. Але, звичайно, йдеться не просто про механічне зміщення християн на південь, йдеться про те, що це зміщення великою мірою змінює обличчя послідовників християнства, що християнство стає більш пасіонарним і навіть більш зарядженим конфліктогенним потенціалом.

    У своїй книзі „Наступне християнство”  Ф. Дженкінс стверджує, що християнство з’явилося на світ як незахідна релігія і зараз воно повертається до своїх коренів. Кіншаса, Буенос-Айрес, Аддис-Абеба та Маніла заступили Рим, Афіни, Париж, Лондон та Нью-Йорк. Церкви Півдня більш традиціоналістські, консервативні, апокаліптичні, ніж на Півночі. Південні церкви відкидають північне ліберальне християнство – їхнє християнство більш містичне, воно наголошує на зціленні вірою і пророцтвах. Стрімке зростання консервативного, войовничого християнства в ісламському контексті – в Нігерії, Індонезії, на Філіппінах закладає підвалини для „зіткнення цивілізацій”. До кінця цього століття на світовій карті остаточно окресляться принаймні 20 великих країн, де співвідношення християн та мусульман буде приблизно однаковим і відносно 10 з них можна прогнозувати, що таке співвідношення не буде мирним. Сам автор прогнозу, однак, плекає надію, що він не справдиться. При цьому він покладає надію не на запобіжні міри, до яких вдаватимуться уряди і організації, а на оновлення релігійної духовності. На те, що християни навчаться діалогові один з одним, що спільне екуменічне бачення зрештою подолає вузькоконфесійну обмеженість.

    Багато  залежить від відповідальності тих, хто покликаний розвивати глобальний діалог. Сьогодні, до прикладу, новообрана директор ЮНЕСКО Ірина Бокова сказала, що вона не вірить у конфлікт цивілізацій. Але конфлікт цивілізацій — це не чудо, в яке можна вірити або не вірити. Однак, заколисувати себе тим, що цього конфлікту немає, не помічати, що демаркаційні лінії між релігіями зміцняються, що навіть всередині християнства відчуження зростає, а саме слово „екуменізм” перетворюється на інвективу – не можна. Релігія реально є рушієм десятків конфліктів сучасного світу; за підрахунками конфліктологів, які визначали причини 101 збройного конфлікту, що розгорталися у світі від 1989 до 1996 року, лише 6 з них були міждержавними, всі інші були внутрішньодержавними зіткненнями, де релігійний чи етнічний чинник відігравав дуже важливу, або навіть найважливішу роль.

    Це  примушує тих, хто займається конфліктами  чи дуже серйозними проблемами тероризму, говорити про епоху релігійного тероризму. Відомий дослідник релігійних конфліктів Девід Рапопорт доводить, що новочасний тероризм еволюціонує хвилеподібно і кожна хвиля охоплює приблизно покоління. Перша хвиля – анархістський терор 1880-х років, за яким пішла антиколоніальна хвиля 1920-х — вона тривала десь 40 років; третя хвиля – лівацька – почалася у 1960-ті і спала до кінця 2000-х рр. Нарешті 1979 р. почалася релігійна хвиля і, за Рапопортом, вона триватиме десь до середини 20-х рр. цього століття. Релігійний терор вирізняється від терору секулярного і вирізняється істотно. Секуляристи воліють вбивати високо посадовців, релігійні – прагнуть актів з максимальною кількістю жертв, секуляристи схильні зводити число жертв серед мирного населення до мінімуму, що потрібно для збереження власне організації, релігійні воліють максимальної кількості жертв – людське життя для них, включно з життям соратників, — ніщо. Світські атакують символічні об’єкти – для релігійних важлива не лише символіка, але й кількість жертв.

    Чи  людство “приречене” чекати майже  два десятиліття на “природне” згасання хвилі “релігійного” терору? Чи не можуть релігійні лідери пришвидшити  її занепад? Як відзначив колись Ф.Енгельс, епоху терору не можна ототожнювати з пануванням людей, що сіють жах. Напроти, це панування людей, які самі смертельно налякані. Терор – це більшою мірою марні жорстокості, які здійснюють для власного заспокоєння люди, котрі самі відчувають жах. Очевидно, великі світові духовні традиції, які мають у своїй основі золоте правило універсальної етики, можуть виявитися найбільш ефективними у справі уздоровлення цієї страшної хвороби.

    Щодо  серйозних тенденцій в християнстві, то звернімо увагу ще на одну: 1 січня  ХХ ст. було першим днем П’ятидесятницької  Церкви. Вважається, що 1 січня 1901 року, — це перший день П’ятидесятництва, коли ті, хто зібрався в містечку Топіка, штат Канзас, заговорили іншими мовами. Наприкінці ХХ ст. п’ятидесятників, харизматів і всіх тих, хто належить до цієї родини, було 524 мільйони. У цьому сенсі навіть обережно говорять про „пентекосталізацію” християнства, тобто про те, що вплив п’ятидесятництва на глобальне християнство стає дедалі більшим. Очевидно, що відбувається і певна переконфігурація всередині світового двохмільярдного християнства. Питома вага католиків і православних зменшується попри те, що кількість католиків зростає. Але кількість п’ятидесятників, харизматичних, неохаризматичних течій зростає значними темпами. Наприклад, у 2025 році це зростання буде приблизно на 4% порівняно з 2000 роком.

    Далі  треба вказати на стрімке зростання  так званих “незалежних церков”, африканських, афро-американських і  афро-латиноамериканських деномінацій. Ідентичність цих церков дедалі більше розмивається, їх важко віднести з  впевненістю до якоїсь певної християнської родини; християнство в них вигадливо поєднується з місцевими традиційними віруваннями. Справа в тому, що нашій свідомості все ще важко усвідомити всю різноманітність культурного обличчя християнства, а африканці просто „не вміщуються” у конфесійні рамки, створені у річищі європейської культури. Зокрема, африканські католики наполегливо підкреслюють, що “ми, африканці, маємо свою власну життєву філософію і ми здатні висловити християнське послання в своїй власній термінології, яка не обов’язково ідентична аристотеле-томістській системі”. Африканські католицькі єпископи питають у Апостольської Столиці: як далі жити чоловікові, який увірував в Ісуса й палко прагне наслідувати Його, проте за свого дохристиянського, “політеїстичного життя” набув чотирьох дружин, які народили йому з півтора десятка дітей? Кого йому залишити у своєму домі, а кого викинути за двері? Вони також впевнені, що позитивні елементи африканських традиційних вірувань, культура шанування предків, колективний зв’язок з космосом зовсім не суперечать християнству. У свою чергу, африканські протестанти часом не можуть зрозуміти, чому їхні білі одновірці наполягають на буквальному прочитанні одних біблійних пасажів, а інші вважають лише повчальними переказами. Зокрема, африканські конвертити прагли віднайти у Старому Заповіті виправдання полігамії – адже в африканських суспільствах полігамія була символом економічного успіху і знаряддям формування політичних альянсів. Вибір на користь моногамії нерідко означав для неофітів втрату соціального статусу, влади, персональних зв’язків і, зрозуміло, приязні членів родини.

    Назагал нові африканські церкви шукають  новий сенс традиційної громади  у стрімко змінюваному соціально-політичному  контексті африканського континенту.

    Одночасно, Європа, передовсім Західна, втрачає роль “християнського бастіону” – принаймні, у сенсі, який у це поняття вкладався до ХІХ ст. Парафіяльної цивілізації зі священиком – монопольним розпорядником духовних благ, з рясними чернечими покликаннями, зі святим покровителем села і присвяченими йому процесіями, статуями і культом – цієї цивілізації в більшості західноєвропейських країн вже не існує. Інколи священики, єпископи, оглядачі говорять про це в алармістських термінах. Наприклад, кардинал Кьольну Йоахім Мейснер зауважує, що його єпархія ніколи не мала так багато грошей, як в останні 40 років, але ніколи раніше тут не втрачалася сутність віри так, як це сталося за ці десятиліття. У Кьольнській архидиєцезії є 2,8 млн. католиків, говорить він, за останні 30 років архидієцезія втратила 300 тис. осіб. На одне хрещення припадає три поховання.

    На  тлі цих таких заяв ще більш  по-алармістськи звучать повідомлення про тріумфальну ходу ісламу Західною Європою. Деякі популярні видання  навіть вправляються в дотепності з цього приводу. Один сатиричний тижневик пропонує тур „Прощання з Європою”, де пропонує найближчими вихідними вирушити в прощальну прощу містами ісламської республіки Нідерланди та Бельгістану перед тим, як кордони цих країн будуть закриті для невірних. Справді, присутність мусульман в країнах Західної Європи зростає надзвичайно швидко, при чому саме в Європі утворюється те, що можна назвати глобальним ісламом, ісламом, де етнічні відмінності нівелюються і основний акцент роблять на тому, що називається „чистим ісламом” або „ваххабізмом”. Між тим, у деяких країнах спадкоємицею парафіяльної цивілізації стане і, власне, вже стає своєрідне етичне середовище, яке пропонує мінімальний набір спільних цінностей. Саме з цього середовища виходять вияви релігійності, суголосної індивідуалістичній культурі. Вона фокусується радше на персональному запиті, ніж на пасивному повторюванні ортодоксальних істин слідом за церквою. Наголос на персональному духовному досвіді і суб’єктивному емоційному залученні особливо виразно виявився у католицькому харизматичному оновленні.

    Ситуація  насправді є набагато більш складною і вигадливою, ніж видається. Хоча абсолютно всі європейські дослідження  фіксують падіння релігійних практик, європейці не стали захланними атеїстами. Вони і далі прагнуть віднайдення священного, яке не завжди проте можуть знайти в церковній огорожі. Парафіяльну цивілізацію заступає також ситуація, позначена наявністю виразних ножиць між релігійними віруваннями, потребою особи в духовному досвіді і переживаннях – з одного боку, і стрімким падінням відвідин церкви і участі в інституційованій релігійній діяльності. Грейс Деві назвала такий стан “вірою без належності” і цей стан мав би свідчить на користь зведення релігії до приватної сфери і втратою неї соціальної значущості.

    Різні дослідження переконують у зацікавленості, скажімо, англійців або голландців різноманітними духовними практиками (індивідуальні медитації набули доволі великої популярності у, наприклад, Нідерландах), про інтерес європейців до східних релігій (європейців, які вірять у реінкарнацію, 1990 р. було усього лише на десять відсотків менше за тих, хто вірить у воскресіння – 22% проти 33%), а також до східного християнства. і, водночас, про дуже суттєву втрату ними зв’язку із церквою. Тріумфуючий індивідуалізм підриває владу інституційованих церков авторитарно приписувати форми і зміст релігійних вірувань — індивід конструює свій власний набір вірувань, релігію за власним вибором. Ця конструкція робить європейців не менш релігійними, але інакше релігійними за жителів інших континентів. Результати Європейської програми з вивчення цінностей (EVS) свідчать, що західноєвропейці радше є “нецерковними”, ніж секулярними. 60% європейців повідомляють про свій паранормальний досвід, про вихід їхніх душ з тіл, про духів і видіння; питома вага тих, хто так чи інакше виявляється залученим до альтернативних релігійних практик виглядає досить істотною.

    Коротко кажучи, західні європейці не стали  людьми, для яких все заступив, як каже Патріарх Кирило, шлунок. При цьому, в Європі є точки відродження традиційної християнської цивілізації і для того, щоб пророкувати повну дехристиянізацію у Європі, є менше підстав, ніж говорити про зворотне. Дивіться: хоча ми говоримо про зменшення відвідин церкви, то, по-перше, все одно більше половини європейців, якщо взяти всю Європу, більш або менш регулярно відвідують недільну відправу, 46 % вірять у рай, і понад третина — у пекло. Ми говоримо про серйозне зменшення священичих покликань, але не забуваймо, що разом з тим відбулося збільшення дияконів і катехитів. Говоримо про те, що в деяких містах Великобританії передмістя стали повністю мусульманськими, але в той же час у багатьох містах католицькі храми Великобританії не вміщають усіх охочих, бо на недільні відправи приходять поляки, яких стало у Британії більше, ніж пакистанців. Нарешті, останні два десятиліття стали золотою добою католицьких прощ – ніколи раніше Ясна Гура і Лурд, Асізі, Меджигор’є, Фатима, Сантьяго де Компостела, Монтсерат, Тезе. І як би не було, 46% європейців вірить у рай, і понад третина – у пекло. Як сказав один французький соціолог, „якщо ви та людина, яка купує біржові папери і живе в Європі, то купуйте християнство, його акції мають піти вгору”.

    Разом із тим, саме в Європі очевидним стає прагнення до формування солідарного фронту протидії лібералізмові, релятивізму і секулярній хвилі, яке (прагнення) стає дедалі більш помітним явищем. Дуже виразно цю ідею артикулюють речники Московського Патріархату; очевидно, певною мірою поділяє її і Папа Бенедикт XVI. Історик і журналіст Роберт Мойніхен, який мав численні бесіди й інтерв’ю з кардиналом Ратцингером, впевнений, що саме Папа Бенедикт XVI і прагне, і здатний сформувати свого роду консервативний інтернаціонал, який мав би зупинити знелюднення людини, стати заборолом релятивізмові і всепроникному цинізмові. Причому, на думку Р. Мойніхена, саме німецьке походження папи підштовхує його до цього: „Феномен піднесення і занепаду цивілізацій вражає його. Будучи німцем, він спостерігав піднесення і занепад однієї з найвеличніших потуг і культур в Європі – німецької культури”. Можливо, спільна боротьба в рамках пропонованого міжхристиянського альянсу (можливо, навіть інституціоналізованого) з секуляризмом, може стати серйозною тенденцією релігійно-суспільного розвитку вже найближчого десятиліття. Між тим, такий альянс не означатиме зближення християн в екуменічній перспективі – тобто, подолання роз’єднаності і відновлення євхаристийної єдності Очевидно, таке відновлення (як, втім, і екуменічний імпульс початку ХХ ст.) зможе відбуватися „знизу”, зі згромаджень, об’єднаних сприйняттям християнського роз’єднання як „скандалу”.