Реферат

на  тему:

Релігія і глобалізація

     Що стало вирішальним у великому релігійному поверненні останньої  чверті XX століття? Відомий і найбільш цитований політолог сучасності Самюєль Гантінгтон вважав, що це повернення пов’язане з руйнуванням двополюсної системи, з занепадом світового комунізму і з переконфігурацією світових відносин, які вже відбуваються не по лінії протистояння між двома системами, а по лінії розрізнення між цивілізаціями, ядро яких становлять релігії. Він писав дуже багато справедливих речей про те, що релігія є одним із, а можливо, і найбільш потужним рушієм глобальної політики в сучасному світі; про те, що можна бути напівфранцузом і напівалжирцем, але неможливо бути напівмусульманином і напівкатоликом.

    Але я хотів би звернути вашу увагу на те, що ті події, про які йдеться, відбулися не після падіння Берлінського муру, а напередодні. Тому, крім вичерпаності світських ідеологій і виходу світу з „західної” фази свого розвитку, крім ситуації постколоніалізму і, навіть того, що філософи називають „антропологічною революцією”, варто було б звернути увагу на просто таки вражаюче „стиснення світу”. Це стиснення, яке перетворює планету на „єдине ціле” і примушує людей дедалі більше усвідомлювати ослаблення обмежень, що їх накладає географія на соціальний і культурний устрій, називається глобалізацією. Глобалізація перетворює світ у єдине ціле й навіть якщо не спричиняє глобальної культурної та релігійної конвергенції, то, в кожному разі, робить зустріч релігій і культур незворотною. Але цікаво, що величезні маси людей, які живуть у „глобальному селі” й купують товари на глобальному ринку, не виявляють гарячого прагнення змінити свою релігійну належність. Люди, як зауважив Хосе Казанова, поводяться тут не так, як зазвичай поводяться на ринку: часом вони „купують” товар, що не зовсім їх задовольняє; в інших же випадках, відмовляючись „купувати” цей товар, вони не шукають йому замінника. Високий монополізм, убивчий для ринку, не знищує високої активності „релігійного супермаркету”, і релігійність у відкритих світові Ірландії та Польщі, де монополізм Католицької Церкви є надзвичайно високим, залишається найвищою в Європі. В одних куточках планети люди маніфестують непохитну відданість своїм старим, „доглобальним” релігійним ідентичностям, а в інших їхня релігійність набуває якихось імпліцитних чи то, за висловом Грейс Дейві, „замісницьких” форм. Але в будь-якому разі ми не бачимо ані світового масштабу спроб шукати релігійних альтернатив, ані, тим більше, виникнення якоїсь спільної для землян „глобальної релігії”. Нові (або порівняно нові) глобальні релігійні культури з’являються поряд зі старими, проте не замінюють їх повністю. Замість спостерігати виникнення в єдиному світі єдиної релігії, планета стає свідком мало не повсюдного „повстання” релігій, що виявляють більшу чи меншу нетерпимість до інших релігій. У соціології релігії такою собі банальністю стали міркування про „великий реванш” релігії, про її „повернення з вигнання на світову арену”, про її нову войовничу появу, ознаменовану вихором нетерпимості, що прокотився „від Алжиру до Айдахо” й жертвами якого стали й Індіра Ганді, й Іцхак Рабин, і вежі Світового торгового центру. Релігія полишає „гетто приватизації”, а глобалізація релігії не тільки не скасовує демаркаційних ліній, а й зміцнює їх. Як довів Пітер Беєр, глобалізація спричиняється до того, що релігія отримує новий імпульс, і в публічному дискурсі відбувається зміцнення її впливу. Або, як кажуть про це американські соціологи релігії, „глобалізація руйнує бар’єри політики й культури, але вона також дає поштовх рухам, спрямованим на підтвердження ідентичностей і самовизначення”. Іншими словами, глобальне повстання релігії означає глобальну битву за автентичність, глобальні пошуки „фінальних значень”. Нарешті, глобалізації належить винятково важлива роль у падінні комунізму. Саме глобалізація поставила „реальний комунізм” у ситуацію реальної конкуренції з реальним капіталізмом – конкуренції, якої комунізм не витримав.  

    Отже, глобалізація є одним  з тих чинників, якщо не головним чинником, який спричинився до повернення релігії на міжнародну арену, в глобальну політику і в міжнародні відносини.  

    Релігія і глобальна політика

    Після падіння Берлінської стіни, розпаду  СРСР, Югославії та Чехословаччини посткомуністичні країни одержали можливість спробувати себе у глобальному світовому проекті. При цьому Хосе Казанова писав, що, розвиваючись разом з модерністю, глобалізація розриває з великими наративами і філософіями історії, підриває гегемоністський проект Заходу й децентралізує світовий устрій. У цьому розумінні глобалізація – постмодерністський, постколоніальний і постзахідний феномен. Глобалізація поза сумнівом розвивається разом із капіталістичною системою, але вона звільняє капіталізм від територіально-юрисдикційної обмеженості у рамках держави і національної економіки, сприяє його подальшому розвиткові. Глобалізація не означає кінця нації і націоналізму, але означає кінець їхнього злиття у суверенній території національної держави. Глобалізація сприяє поверненню старих цивілізацій і світових релігій не тільки як аналітичних одиниць, але і як значущих культурних систем й уявлених спільнот. Причому ці нові уявлені спільноти перетинаються, а часом і вступають у змагання зі старими уявленими спільнотами, про які писав Бенедикт Андерсон, тобто – з націями. Нації будуть продовжувати існувати, стверджує Х. Казанова, дієвими уявленими спільнотами й носіями колективних ідентичностей у глобальному просторі, але локальні і транснаціональні ідентичності, особливо релігійні, вельми ймовірно можуть виявитися більш значущими. І коли нові транснаціональні ідентичності стануть з’являтися, найвірогідніше, вони знов-таки будуть зв’язані зі старими цивілізаціями і світовими релігіями. Саме в цьому він вбачає заслугу тези С. Гантингтона про „зіткнення цивілізацій” – в усвідомленні зростаючої значущості культурних систем і цивілізацій у справах світу.

    Як  світовий, так і український контексти  кінця ХХ — початку ХХІ століття дозволяють зробити принаймні кілька важливих висновків стосовно ролі релігії  у світовій політиці і міжнародних відносинах. Уявлення про торжество пост-марксистського матеріалізму у світовій політиці, яке постало з прийняття країнами Другого світу після падіння комунізму ліберальної ринкової моделі і майже одночасним неймовірно потужним капіталістичним зростанням понад міліардного Китаю, виявилося неспроможним.

    Очевидно, що роль релігії у глобальній політиці незмірно ширша, ніж участь релігійних інституцій у політичному процесі, ескалації або врегулювання конфліктів. Релігія має справу з фінальними проблемами і граничними значеннями і її вплив на глобальну політику визначається саме передовсім і головно цим, тоді як розвинутість інституційних мереж, фінансові, організаційні тощо ресурси грають очевидно підпорядковане значення. Релігія наділяє людські спільноти могутнім символізмом, а також проводить між ними кордони, котрі виявляються важкими для проникнення. Поза усвідомленням цього феномена важко усвідомити, чому, наприклад, державний апарат країни, яка займає 17 мільйонів квадратних кілометрів і має атомну зброю, намагається не допустити утвердження котроїсь з церковних одиниць іншої країни в бажаному для неї еклезіальному статусі і активно втручається у проблеми, котрі цілковито належать сфері церковного права (як це відбувається у випадку із позицією Росії щодо патріархального статусу УГКЦ).

    Чи  не найбільш драматичні конфлікти сучасності розгортаються як зіткнення, чиї  рушії мають очевидне релігійне  обґрунтування, хоча часом лідери сторін можуть проголошувати інакше. Однак  у ХХ ст., як і у столітті ХІІ, найтрагічніші епізоди історії супроводжувалися зверненням до релігійних символів й образів, як до таких, що є вкоріненими у саме ядро спільнотної ідентичності. Відтак, Шарль де Голль уявляє собі Францію у вигляді Мадонни з фресок, яка посвяченою величній і особливій місії, Сталін згадав 1941 р. „братів й сестер”, а британці – що вони захищають християнську цивілізацію від нацистських поган. Подібно, у ХХІ ст. не тільки ісламські лідери визначають сенс своєї боротьби із Заходом у цілковито релігійних категоріях і стверджують, що „всередині ісламу немає розділення між релігією і політикою” (шейх Ахмед Яссін), але й президент США Дж.Буш говорить про свою країну як „знаряддя у руках Божих”, котра є обраною Богом заради встановлення демократії й свободи по всьому світі.

    Дуже  гострі дискусії в Європі також розгортаються  навколо цінностей і ідентичностей, підвалини яких ґрунтуються на релігійних уявленнях і почуттях. Закон Франції  № 2004-228 від 15 березня 2004 р. про застосування принципу світськості щодо носіння у школах, коледжах та громадських ліцеях знаків або предметів одягу, які виявляють релігійну приналежність, котрий є спрямованим ні на що інше, як на утвердження монополії французької громадянської релігії, як і дискусія навколо згадування/незгадування у Преамбулі Європейської Конституції християнської спадщини і неочікувано гостра реакція на цю проблему з боку цілком благополучних і „космополітизованих” країн, дуже яскраві, але далеко не єдині приклади такого роду. Можливо, ще більш показовим є чітко артикульований спротив Конференції Європейських Церков приєднанню до Європейського Союзу Туреччини, оскільки, як підкреслюється у документі „Комісія і суспільство”, „ісламська спадщина Туреччини має своє власне підкріплення, але ці цінності можуть істотно відрізнятися від християнської спадщини, що превалює в решті Європи.”

    Значну  кількість релевантних матеріалів для прикладів надає тут також  і Україна, де ідентифікаційні пошуки і конфлікти у чималій мірі також пов’язані з релігією. Словом, як писав з цього приводу згадуваний вже П.Л.Бергер, той, хто ігнорує релігію у своєму аналізі сучасних відносин, чинить це на свій власний страх і ризик.  

    „Глобальна  релігія” на початку  століття

    Релігійний  ландшафт світу на початку ХХІ  ст. виглядає таким чином. Християн майже 2 млрд., мусульман 1,2 млрд., 811,3 млн. індуїстів, 384,8 млн. прибічників китайських народних релігій, 360 млн. буддистів, 228.4 млн. — прибічників різних етнічних язичницьких релігій, 102,4 млн. — азійських неорелігій, 23,3 млн. сикхів, 14 млн. юдеїв, 12,3 африканських, афро-латиноамериканських, афрокарибських тощо анімістів, 7,1 млн. бахаїстів, 6,3 млн. конфуціанців, 4,2 млн. джайністів, 2,8 млн. синтоїстів, 2,6 млн. таоїстів, 2,5 млн. зороастрійців. 918 млн. землян не належали до жодної релігії, 150 млн. були атеїстами.

    Релігійний  ландшафт планети все ще зберігає історико-географічну сегментацію  і деякі країни виглядають достатньо  гомогенними з огляду на релігійну  приналежність своїх громадян. Мусульмани, наприклад, складають понад 98% населення  Мавританії, Мальдивів, Тунісу, Сомалі, Марокко, Ємену, Афганістану та інших країн; приблизно така ж питома вага християн на Мальті, у Парагваї, Гватемалі, Еквадорі, Сальвадорі й Польщі; три чверті населення Таїланду, Бутану і Камбоджі є буддистами, а Індії й Непалу – індуїстами. Але гомогенність ця розмивається; релігії зустрічаються одна з одною вже не тільки на „зовнішніх місійних полях”, як це було, скажімо, з християнством й ісламом свого часу в Африці, а на своїх традиційних теренах. Мечеті вже давно стали звичними атрибутами західноєвропейських міст, ніхто не дивується мормонам – дітям монгольських кочовиків, так само, як і буддійським монахам бельгійського походження. Навернення і перенавернення, які ще в минулому столітті мали місце переважно до християнства, а потім, дедалі більше – до ісламу, стаються у самих різних традиціях. Наприклад, в останні три десятиліття серед чорного населення Бразилії та Великобританії відбулися навернення до нігерійської релігійної традиції народу Йоруба, а серед не білих американців помітним став перехід у так звані примітивні релігії. В літературі докладно описані випадки навернення християн в юдаїзм, буддистів – у п’ятидесятництво і навіть цілого індійського села в буддизм.

    Релігійна картина світу стає дедалі більш  різноманітною. Особливо активно цей процес розгортається в християнстві. Достатньо зазначити, що на початку ХІХ ст. у Сполучених Штатах було лише 20 релігій, а наприкінці ХХ ст. – понад 1500. В цілому ж, якщо 1800 р. в світі було, до прикладу, 500 християнських деномінацій, то впродовж ХІХ ст. їхня кількість зросла у 3,8 рази, а впродовж ХХ ст. – у 9,8 рази. Тільки за перших сім років ХХІ століття число християнських деномінацій зросло з 33 800 до 39 тисяч.

    Але поруч із урізноманітненням ми бачимо і рух до уніфікації у великих релігійних традиціях – в буддизмі, індуїзмі і, особливо, в ісламі. Дві тенденції є прикметними для усвідомлення процесів, що відбуваються в ісламі ХХІ ст. Перша – це певною мірою деарабізація ісламу, позбавлення його тавра, як казав колись один з батьків-засновників ісламського неофундаменталізму й провозвісник держави Пакистан Мохаммед Ікбал, нав’язаного цій світовій релігії „арабським імперіалізмом”. При цьому, якщо християнство зміщується на Південь, то іслам – на Схід, за межі арабського світу, з Близького Сходу до Східної Азії. Принаймні, на початку ХХІ ст. трьома країнами з найбільшою кількістю мусульманського населення були не арабські країни: Індонезія (170 млн. визнавців ісламу), Пакистан (136 млн.) та Бангладеш (106 млн.) Лише менше чверті мусульман світу – араби. Деякі мусульманські автори навіть пропонують відмовитися від поняття „ісламський світ” як такий, що вигаданий на Заході, ігнорує національну ідентичність народів, які традиційно сповідували іслам і не здатний вловлювати все багатство відмінностей, існуючих між культурами Близького Сходу і Східної Азії, Північної Африки й Поволжя. Інші ж вважають, що хоча іслам це лише один елемент в історії й культурі 55 націй світу, але елемент ключовий, такий, що з’єднує всі ці нації і надає їм чітке відчуття спільності.

    Друга тенденція – це стрімке зростання  внаслідок міграційних процесів числа мусульман за межами традиційно ісламських країн. У США їх на початку  століття було 5 млн., в країнах Європейського  Союзу – близько 13 млн., або 3,5% населення ЄС. Мусульмани у західному світі опинилися у безпрецедентному становищі з точки зору наділення їх громадянськими правами й свободами, але, попри рівність перед законом, європейські, до прикладу, мусульмани не досягли соціального статусу і рівня економічного добробуту середнього британця, німця чи француза. До прикладу, вихідці з Пакистану й Бангладеш, які становлять левову частку визнавців ісламу у Великій Британії, удвічі частіше заробляють на життя фізичною працею, ніж білі немусульмани-британці і отримують прибуток у середньому на третину менше за них; у Франції рівень безробіття серед мусульман удвічі вищий за середній по країні. У Німеччині турецькі іммігранти, чверть яких молодші за 30 років, сприймаються як „гості” навіть у другому поколінні, коли вони вже говорять німецькою значно краще, ніж турецькою. Цікаву ілюстрацію „ісламської демаркації” у західних суспільствах наводить З. Шор. Упродовж півстоліття лялька Барбі підкорила 150 країн, а щорічний прибуток від її продажу становить мільярд доларів США. З цією лялькою виростали діти чи не в усіх кутках землі, різних рас і відтінків кольору шкіри. За одним суттєвим винятком, яким є ісламський світ. Цей світ не сприйняв ані Барбі, ані спробу досягти ісламського ринку через створення її відповідника – ляльки Лейла – обидві заборонені у Саудівській Аравії, продавців за це штрафують, а ляльок вилучають. Але для цього розгляду важливо, що лялька, яку мусульманські батьки готові давати своїм дітям, була створена саме на Заході. Саме в цьому просторі і у цій атмосфері формується глобальний іслам, до якоїсь міри – іслам західний. Західний не в сенсі лібералізму, а з огляду на те, що він дедалі більше ґрунтується на вільному виборі особи. Релігійні форми, які набирає цей іслам (друге народження, наголос на спасінні, моральних цінностях, громаді вірних, помітний антиінтелектуалізм тощо) перегукуються з формами християнського відродження, хоча це і не тягне за собою щось подібне до християнської Реформації. Звідси успіх салафізму серед другого покоління мусульман Заходу, тобто мусульман, які народилися вже у західних країнах в родинах іммігрантів. Салафізм дає цим мусульманам потужний сенс „чистого” ісламу, ісламу, наділеного глибоким моральним сенсом, глобальною ісламською солідарністю і позбавленого тієї культурної та етнічної конотації, якою наділяли свою віру їхні батьки.