Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

Створення Коперником геліоцентричної  системи світу стало революційним переворотом у науці, за висловом Ф.Енгельса, що «поклав початок звільненню природознавства від теології»^[3]. Вчення Коперника науково спростовувало міф про Землю як центр Всесвіту, утверджувало однакову матеріальну природу небесних і земних тіл, їхню підпорядкованість єдиним законам, прокладало шлях до наукових відкриттів існування не лише сонячного, а й багатьох інших світів, аж до ідеї про безкінечність Всесвіту.

Творчість Джордано Бруно (1548-1600) проходила під впливом  астрономічних досягнень М.Коперника. Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним  та послідовним серед усіх вчень  представників італійської філософії  природи. До головних трактатів Бруно відносять "Про причину, принцип та єдине", "Про нескінченність Космосу та світів".

Основою теоретичної  системи Бруно є концепція  про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине  розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил. Бруно називає Єдине дуже часто матерією. Теза про нескінченність всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, яка повністю заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень.

Галілео Галілей був  основоположником експериментально-математичного  методу вивчення природи. Він залишив  розгорнутий виклад цього методу і сформулював найважливіші принципи механічного світу. Його дослідження  кардинально вплинули на розвиток наукової думки. Саме від нього бере початок фізика як наука. Найважливішим вкладом Галілео Галілея в науку була свідома й послідовна заміна пасивного спостерігання активним експериментом. Результатами цих експериментів стали зроблені ученим наукові відкриття.

Галілею людство зобов'язане  двома принципами механіки, що зіграли  велику роль у розвитку не тільки механіки, але і усієї фізики. Сформулювавши принцип відносності руху для прямолінійного і рівномірного руху, закон вільного падіння тіл, механіку їхнього руху по похилій площині (1604 - 1609) і тіла, кинутого під кутом до горизонту, ідею про ізохронізм коливання маятника (1583), ідею інерції (1609), Галілей заклав основи класичної механіки.

Духовная ситуация модерна  начинается с грандиозной революции Коперника — Декарта в науке и философии и завершается началом кризиса рациональности (упадок слепой веры в науку и научно-технический прогресс). Мировоззрение модерна отмечено рациоцентризмом, т. е. основано на вере в то, что единственной силой, могущей обеспечить человечеству не только выживание, но и процветание, являются Разум, Знание, Наука, Технология [93]. 
Культура, ментальность, жизненный мир модерна сформиро вались под влиянием трех грандиозных взаимозависимых исто рических феноменов: Просвещения с его безмерной верой в ра зум, науку, технический прогресс; Французской революции с ее защитой прав свободных, равных творческих индивидуальнос тей; промышленной революции XVIII в.

У художній культурі періоду  Реформації сформува¬лися два стилі — бароко і класицизм. 
Епоха бароко (від італ. — дивний, химерний) на¬стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага¬тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар¬кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра¬матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек¬спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди¬намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо¬гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при¬вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.

За свідченням авторів  багатотомної "Історії естетичної думки", "термін "бароко" вперше був уведений в період Просвітництва  для позначення типу європейського  живопису і скульптури" [4, 228]. У своєму первісному значенні він означав лише декорації, незвичайні прикраси. Потім він поширився на архітектуру, зокрема на культові споруди, в яких спостерігалися відмінності від класичних форм, а згодом охопив й інші види мистецтв, у тому числі й літературну творчість і, по суті, став напрямом і стилем. Західноєвропейська література XVII століття з її вишуканими епітетами, панегіриками, барвистою мовою, незвичною тропікою, алегоричністю була віднесена до бароко. "Бароко втілювало безмежність і суперечливість світу й людини, той "хаос", який не підлягав раціональному пізнанню, боріння різних сил, загадкову таїну сущого" [8, 11]. Світ в уявленні митців ХУІІ ст. постає як суперечливе поєднання часто непоєднуваного: Бога та диявола, добра та зла, світлого та темного начал і врешті-решт життя та смерті.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.).

На ранішньому етапі  розвитку класицизм Франції дивним чином співіснівав та переплітався зі стилем бароко. Особливо це відбилося в моді на одяг, оздобленню інтерьєрів, живопису майстрів Франції, навіть в архітектурі.

Класицизм, який зароджується майже одночасно з бароко, недоброзичливо поставився до нового напряму літературознавства й творчості. Догматизація античності, притаманна класицизму, різко відкидалася в бароко. Існувала певна різниця між бароко і Відродженням.

Картезіа́нство складається з багатьох напрямів та течій філософії другої половини XVII ст., серед яких можна знайти навіть взаємовиключні. Картезіанська філософія (Картезій — латиною Декарт) саме у Декарта вбачає свої витоки.

Найбільш відомим картезіанцем, як правило, визнають Ніколо Мальбранша (1638—1715). Керуючись принципом дуалізму душі та тіла, він розвиває тезу Декарта про надприродну причину першого поштовху матерії до вчення про неможливість існування природних причин. У кожному конкретному випадку спостереження дій та наслідків, за систематичного дослідження конкретного явища ми не здатні виявити кінцевої природної причини. Причина існує, а виявити її можливості немає. Таким чином, слід визнати, що причини мають надприродний характер — божественний. Розглядаючи ті чи інші властивості речей, він дійшов висновку, що властивість не існує як частина чогось, вона народжується, утворюється саме тоді, коли ми її фіксуємо (як правило, це виявляється у взаємодії предметів).

Класицизм виник на гребені суспільного піднесення французької нації й французької держави, бо саме у XVII ст. сформувалась єдина французька держава, а в другій його половині Франція стала наймогутнішою абсолютистською державою Західної Європи. Основою теорії класицизму став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. Етичним та естетичним ідеалом виступала античність.

Класицизм — мистецтво  героїчної громадянськості. В основі його поетики лежать принципи філософського раціоналізму, що яскраво проявились у підході до явищ суспільного життя і природи. Прекрасне виступає в ній як чітке, розумне, логічне начало, без будь-яких складностей і суперечностей, притаманних реальному життю. Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, проголошувало принцип зображення "чудової", "облагородженої" природи; грунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну позаісторичну естетичну норму, теоретики класицизму (Н. Буало та інші) створили систему класичних канонів (наприклад, дотримання у драмі трьох єдностей — місця, часу, дії), а також неухильну ієрархію жанрів ("високі" — трагедія, епічна поема, ода, історична картина — зображали життя королів і знаті, пов'язаних з долею держави, громадянські доблесті і героїчні діяння; "низькі" — комедія, сатира, байка, жанрова картина буржуазного чи простонародного побуту, приватні буденні інтереси).

В історії світової архітектури  палац і парк у Версалі займають визначне місце. І не тільки тому, що це був найбільший і найбагатший  з усіх садово-паркових ансамблів  тих часів. Тут у Версалі остаточно  сформувалися риси класицистичної архітектури і паркобудівництва. У той час не було на світі палацу і парку, що справляли б таке велике враження. Навіть Петро І, побачивши Версаль, був вражений красою ансамблю і сказав, що в нього також буде парк, «не гірший, ніж у французького короля». У 1661 р. архітектору Луї Лево було доручено перебудувати палац: він прибудував бокові флігелі. За правління Людовіка XIV французький абсолютизм досяг апогею. Щоб підкреслити самовладдя, Людовік XIV вирішив збудувати найвеличнішу в світі резиденцію подалі від бурхливого Парижа. Архітектура палацу мала прославити особу короля, що порівнював себе з римськими цезарями. Найбільше відображав ідеї французького абсолютизму класицизм з його спокійними й величними формами.

У 1669 р. архітектор Лево почав  перебудовувати палац, а видатний французький паркобудівник Анре Ленотр (1613-1700), що розробив принципи планування французьких так званих регулярних парків, розпочав будівництво парку. Після смерті Лево спорудженням версальського палацу з 1676 р. протягом майже тридцяти років керував талановитий французький архітектор Жюль Ардуен-Мансар (1646-1708). Його помічником був архітектор Робер де Котт, а живописні роботи виконував видатний художник Шарль Лебрен (1619-1690). Мансар будує нові частини палацу, у тому числі два величезні крила, після чого довжина палацу досягла півкілометра, перебудовує парковий фасад, у парку споруджує палац Великий Трианон. Крім того, він створює ансамбль площі Зброї (Плясдарм), куди сходяться три дороги — «три промені». На спорудженні версальської резиденції працювало від 22 до 36 тис. чоловік. Обійшлася вона французькій казні в 74 млн. крб. золотом.

Начало «Классического века» знаменуется тремя событиями: оглашением Нантского эдикта, коронацией Генриха IV в 1598 и открытием первого  профессионального театра в Париже (Бургундский отель, 1599). «Классический век», растянувшийся в истории французской культуры на два столетия, характеризуется соседством барочных и классицистических традиций на раннем этапе, господством классицизма в царствование Людовика XIV, деятельностью энциклопедистов и философов эпохи Просвещения в 18 в. – вплоть до Великой французской революции.

К концу 16 в. трагедия вытесняет  мистерии со сцен театров. Основой сюжетов  барочного театра А.Арди (ок. 1579–1632), ведущего драматурга 1610– 20-х гг., была древняя история и мифология. Среди написанных им в разных жанрах пьес (всего около 700) особенный успех имели трагикомедии. Однако лидирующее положение в литературе театр занял позже – с созданием Французской академии (1635) и утверждением эстетики классицизма

Классицизм во Франции  – чрезвычайно влиятельное художественное направление. Он уходит корнями в  эпоху Возрождения, определяет культурный облик 17 в. и продолжает свое развитие в эпоху Просвещения – вплоть до первых десятилетий 19 в. «Эпохой классицизма» считают 17 в. Французскую литературу этого времени оценивают чрезвычайно высоко, признавая ее значение для становления немецкой, английской и других европейских литератур. Ранние попытки реформировать французский язык в духе классицизма принадлежат поэту Ф.Малербу (1555–1628). Язык, по его мнению, должен был стать более точным, очищенным и абстрактным. Против реформы, сковывающей свободу поэтической фантазии, выступил в своих Сатирах, 1600–1609, М.Ренье (1573–1613), творчество которого также сыграло роль в формировании классицизма. Однако главными предтечами новой эстетики были философия Р.Декарта (1596–1650) (Рассуждение о методе, 1637) и драматургия П.Корнеля (1606–84).

Термінологія

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст.

Термін "бароко" походить від  італійського "barocco", що перекладається як "дивний", "химерний".

Культурология - наука, изучающая основополагающие законы становления и функционирования различных культурных миров.

Соціалізація  — це процес інтеграції індивіда у  суспільство, в різні типи соціальних спільностей

Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

Інтерпретація — дослідницька діяльність, пов'язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку.

Екзегетика - християнська інтерпретація язичницького переказу

Поліс (грец. πόλις, лат. civitas) — місто-держава, міська громада, особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст

Література

1. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. - 591 с. 
   2. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. - 400 с. 
   3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 576 с. 
   4. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. – 268 с. 
   5. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. – 288 с. 
   6. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с. 
   7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390 с.
2. 3. Соневицкий М. История греческой литературы. – Рим, 1970.  
   4. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения: В 4 х тт. – М., 1976. – Т. 1.