Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу - духовенство, або клір (від грецького “клер” - жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV- на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська.

Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на Землі”. На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну - римсько-католицьку і східну - православну.

Характерною особливістю  середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії невідомого» Е.Гартмана і поглядах Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва.

Про формування певного  художнього стилю можна говорити приблизно з Х ст. Тоді вже виразно  проступала особливість середньовічного  мистецтва — провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII ст. отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma — Рим), на відміну від варварських — дерев'яних.

Найхарактерніші для  романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Основою планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі — «царський будинок») — обширне прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька зал — нефів. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI в. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства .

У XII—XV вв. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес  привели в художній сфері до виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» ввели в епоху Відродження, виражаючи своє відношення до варварської, як тоді прочитали, архітектури середніх віків (готи — назва одного з варварських племен).

Найяскравіші готичні  пам'ятники — міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осереддям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення — проведення богослужіння — тут читалися лекції, проходили містерії — театрализованные уявлення на біблійні сюжети, укладалися особливо важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не жаліли на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом, по ньому судили, яке місто. Собор часом бував так великий, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Парижської Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше.

Кожний з соборів  присвячувався якій-небудь основній темі: Паризький — Богоматері, Шартрський — історії французького королівського роду. Прикраси соборів — рельєфи, скульптури, фрески, вітражі — справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору у Пармі зображає осла в одягу ченця, який читає проповідь вовкам). Бували самі несподівані рішення. На вежах собору в місті Лане стоять великі статуї биків — так городяни увічнили труд тварин по перевезенню каменів на будівництві. Віктор Гюго писав: «Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але — уяві, поезії, народу… У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури».

Геоцентрична  система світу (від дав.-гр. Γῆ, Γαῖα — Земля) — уявлення про світобудову, згідно з яким центральне положення у Всесвіті займає Земля, навколо якої обертається Сонце, Місяць, планети, зірки. Альтернатива геоцентризму - геліоцентризм. з давніх давен вважалася центром світобудови.

Землю утримувала якась міфічна тварина - черепахи, слони, кити. Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський вважав, що земля плаває у світомому океані. Анаксімандр Мілетський припустив, що Всесвіт центрально-симетричний і в ньому відсутній який домінуючий напрямок. А в центрі цього космосу знаходиться Земля. Учень Анаксімандра Анаксімен вважав, що Земля утримується від падіння стиснутим повітрям. Так само думав і Анаксагор. Точку зору Анаксімандра поділяли, піфагорійці, Парменід і Птолемей.

Анаксімандр уявляв Землю у формі низького циліндра. Анаксімен, Анаксагор, Левкіпп вважали її плоскою, як кришка столу. Тільки Піфагор припустив, що Земля має форму кулі. В цьому його стали наслідувати піфагорійці, Парменід, Платон, Арістотель.

Так виникла канонічна  форма геоцентричної системи, яка  активно розроблялася давньогрецькими  астрономами: земна куля знаходиться в центрі сферичного Всесвіту, а видимий добовий рух небесних тіл є відображенням обертання космосу навколо світової осі.

Щодо світил, то Анаксімандр вважав, що зорі найближчі до Землі, далі розташовані Місяць і Сонце. Анаксімен вперше висунув припущення, що зірки найбільш віддалені від Землі. У цьому його наслідували всі наступні вчені (за виключенням Емпедокла, який підтримував Анаксімандра). Виникла думка, що чим більший період обертання світила, тим на більш віддаленій сфері воно знаходиться. Таким чином, порядок розташування світил виявлявся таким: Місяць, Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн, зірки. Щодо Меркурію і Венери, то у греків не було єдиної думки про їх розташування.

Тема № 5

Антропоцентризм Відродження. Італійський Ренессанс. Північний  Ренессанс

Першим назву «Відродження»  або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво.

Відродження, позначене захопленням літературою і культурою античності, що зумовлено схожими світоглядними основами цих епох. Першими популяризаторами усього римського, а потім і грецького стали в Італії Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо. Вивчення античності й гуманістичний рух у цілому досягли свого піку у 15 столітті, коли в Італію стали переселятись із захопленої турками Візантії (1453) вчені. Вони принесли з собою знання грецької філософії (Платон), і літератури (Гомер). Серед гуманістів поруч з латинською мовою набула поширення грецька.

Ренесанс виплекав таких видатних митців, як Леонардо да Вінчі, Тиціан, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті, Альбрехт Дюрер та інших.

Ренесансна  стадія сформувалася не усюди, не одночасно  і не в однакових формах. Класичним  осередком ренесансної культури була тільки Італія. Виник спеціальний термін "Північне Відродження", що описує особливості Ренесансу в інших країнах Європи, що розташовані на північ від Апеннінського півострова. Під ним розуміють не лише географічну характеристику, а й декотрі особливості Ренесансу в Англії, Німеччині, Нідерландах та Франції.

Гуманістичний світогляд став одним із найбільш прогресивних завоювань епохи Відродження, що спричинив сильний вплив на весь наступний розвиток європейської культури.

У XIV-XV ст. в Італії, незважаючи на її політичну роздробленість, відбувалися глибокі поступові реформи. Політичні негаразди, накопичення багатств в цьому центрі світової торгівлі та, зрештою, багата історія Італії сприяли Ренесансу — відродженню традицій древніх цивілізацій Греції і Риму. В Італії було немало античних римських пам'ятників, котрі стали детально досліджуватися представниками міської інтелігенції. В італійському суспільстві прокинувся інтерес до класичних древніх мов, філософії, історії та літератури. Особливо велику роль у цьому русі відіграло місто Флоренція. Використовуючи античну ідеологію, нова буржуазія не просто пасивно засвоювала, а інтерпретувала вчення, формуючи свій власний світогляд, протилежний пануючому світогляду феодального ладу.

Друга назва  нової італійської культури —  гуманізм яскраво свідчить про це. "Я створив тебе не небесною істотою, проте не лише земною, не смертною, однак  і не безсмертною, щоб ти, сам себе зробив творцем і сам остаточно  скував свій образ. Тобі надано можливість пасти до рівня тварини, проте також і можливість піднятися до рівня богоподібної істоти – виключно завдяки твоїй внутрішній волі..." – так говорить Бог Адаму в трактаті італійського гуманіста Піко делла Мірандола "Про достоїнство людини".

Знаменною подією ХIV ст. в Італії була поява studia humanitatis, що в перекладі означає "гуманітарні знання" (з лат. humanus - людяний). Так починаючи з XIV ст. називали комплекс навчальних дисциплін: граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін стали називати гуманістами. Відродження, звичайно, було пов'язано із заняттями саме з цих дисциплін. Їх вивчення здавна будувалося на знайомстві з античними авторами. Проте гуманісти Відродження побачили в "гуманітарних студіях" не просто деякі навчальні предмети, а головне — засіб розвитку та піднесення культури. Коли інші дисципліни покликані формувати практичні навички оволодіння окремим фахом, то гуманітарні науки мають виховувати та розвивати людське в людині. Звідси і походить поняття "гуманізм", яке уособлює собою погляди та ідеї, що пропагують повагу до прав і свобод людини, наголошують на її достоїнствах та індивідуальності. Сам термін "гуманізм" неоднозначний. Запровадили його "нові люди" епохи Відродження, перетлумачивши по-своєму античного філософа та оратора Цицерона. У них це значило ревносне вивчення того, що складає цілісність людського духу.

Італійське  мистецтво Ренесансу відрізняла святковість, вишукана краса, просторовість, свобода образів. Найвизначнішим моментом слід вважати період Високого Відродження, який ознаменувався титанізмом. У цей час жили і творили три великий майстри, універсальні митці славні на всі покоління: Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті та Мікеланджело Буонаротті. Ці люди являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

У період, коли культура Італії досягла апогею розквіту (Високе Відродження, XVст.), ренесансні настрої охопили і Європу, так  розпочалося Північне Відродження. Гуманістичні ідеї набули широкого поширення  і популярності в інших країнах  лише після 100 років свого панування в Італії. Однак миттєво гуманістична ідеологія отримала у інтелігенції Франції, Англії, Нідерландів, Німеччини визнання, оскільки переконувала в нових можливостях людини. Вперше Європа змогла об'єднатися на ґрунті не ортодоксально-релігійних ідей, а на основі загальнолюдських, гуманістичних ідеалів. Північне Відродження наслідувало ідеї італійських гуманістів, проте сформувало свою культурну форму реакції на ці ідеї, яка втілилася у рух Реформації і призвела до жорстоких війн. Реформація (з лат. reformatio — перебудова, реформа) являла собою могутній релігійний рух. Він виступав за повернення до витоків, до первинних цінностей віри і вимагав серйозних змін у діючій релігійній католицькій практиці.

Північне Відродження  було нетривалим. Однак в історії воно лишилося як цілісна епоха, як клуб геніїв, майстрів слова та живопису, які спілкуються між собою, беруть участь у загальній боротьбі, подорожують, пишуть вражаючі портрети один одного. Залучення народів північних країн у загальноєвропейський культурний процес почалося в епоху Північного Відродження.

Тема № 6

Доба барокко. Наукова революція XVII століття

Свою найголовнішу працю, базовану на узагальненні власних чисельних  тривалих спостережень і обрахунків, «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium coelestium) Микола Коперник опублікував після довгих сумнівів у рік своєї смерті (1542)^[2].

У цій роботі вчений постулював зовсім нове розуміння місця Землі і, разом з тим, людини у Всесвіті, вситупивши творцем геліоцентричної теорії світу. Стара геоцентрична теорія облаштування всесвіту, сформульована грецьким астрономом Птолемеєм у ІІ ст. по Р.Х., розглядала Землю як центр світобудови і була панівною серед учених і теологів. Основну думку Коперника коротко викладено на його пам'ятнику у Варшаві: