Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

Подібно до того як поняття  «індивід» і «особистість» не тотожні, особистість та індивідуальність, у свою чергу, утворюють єдність, але не тотожність. Здатність дуже швидко «в умі» складати і множити великі числа, задума, звичка гризти нігті та інші особливості людини виступають як риси його індивідуальності, але не входять з необхідністю в характеристику його особи хоча б тому, що вони можуть бути і не представлені у формах діяльності і спілкування, істотно важливих для групи, до якої включений індивід, що володіє цими рисами. Якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних відносин, то вони виявляються несуттєвими для характеристики особистості індивіда і не отримують умов для розвитку. Як власне особистісні виступають тільки ті індивідуальні якості, які найбільшою мірою «втягнуті» в провідну для даної соціальної спільності діяльність. Так, наприклад, спритність і рішучість, будучи рисами індивідуальності підлітка, не виступали до пори до часу рисами його особистості, поки він не був включений в спортивну команду або поки в далекому туристському поході він не взяв на себе забезпечення переправи через швидку та холодну річку. Індивідуальні особливості людини до певного часу залишаються «німими», поки вони не стануть необхідними в системі міжособистісних відносин, суб'єктом яких виступить дана людина як особистість.

Отже, індивідуальність є тільки одна зі сторін особистості  людини.

Тріада “культура - суспільство  – особистість” являє собою соціально-філософську  і культурологічну проблему, яка  включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання про те, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом даної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі тощо.

Маленька дитина не відразу  приходить до усвідомлення своєї  особистості. Так і людство пройшло  довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім проголосивши повагу до чужої індивідуальності, утверджуючи творчий діалог несхожих, окремих людей. Античність, Середні віки, Відродження, Просвітництво, ХIХ-ХХ ст. - такі етапи дозрілості людства.

Кожна культурно-історична  епоха по-своєму розглядає людину та її місце у світі. Світогляд  античності був космогонічним, тобто  людина уявлялася частиною світу (космосу), ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним, вважалося, що в центрі світу і над світом знаходиться Бог (теос). Людина тут - раб Божий. Культура Середньовіччя передусім є культом, а людина – служителем цього культу. Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм (антропос – людина), ставлять у центр світу особистість, яка об'єднує у собі почуттєве, інтелектуальне і творче начала. Новим етапом у самопізнанні людства є епоха Просвітництва. Для Гердера, Канта, Гегеля людина цікава передусім як суб'єкт культури. Особистість - втілення творчої спрямованості людини, а культура - це звільнення людини через творчість. Представники романтичного напряму в філософії ХІХ ст. (Йоган Фіхте, Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлегель та ін.) проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та вийняткова істота, яка має творчу інтуїцію. Трагічним гуманізмом, відчуттям болю людської особистості, самотності людини в світі просякнуті ідеї філософів екзистенціалістів Ф.Кафки, Л.Шестова, М.О.Бердяєва, Ж-П.Сартра, А.Камю.

Сьогодні поняття “людина” і “особистість”, “індивід” і  “індивідуальність” розмежовуються. Необхідно їх конкретизувати і встановити співвідношення між ними.

Людина - вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це - біологічна істота, з іншого - творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

Дитина, яка тільки-но народилася, належачи до людей, ще не являє собою особистості; їй необхідно стати особистістю, сформувати в собі особистісні якості. Для цього потрібні певні біологічні, природні якості людини, без яких процес формування особистісних якостей не може обійтися. Так, наприклад, розумово відсталі хворі, належачи до роду людського, особистостями стати не можуть.

Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

Пояснюючи поняття “особистість”  через поняття “людина”, можна  сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і  здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

Індивід - поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття “індивід” несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Але, вживаючи слово “індивід”, ми робимо акцент на родових ознаках, а не на особистісних властивостях.

Семіотика - молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857-1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839-1914) і Чарльз Морріс (1901-1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав "семіологією". Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін "семіотика". Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю "Основи теорії знаків", що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.

Семіотика на сучасному  етапі її розвитку - це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого  предмета дослідження. Будь-яке явище  або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

Основним терміном у  семіотиці є "знак". Будь-яке  міркування можна представити як ланцюжок знаків. Що ж таке знак? Знак - це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта. Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними. У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні. Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на

- знаки-копії (іконічні  знаки),

- знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси),

- знаки-символи. 

Знаки-копії (іконічні знаки) - це знаки, значення яких повністю визначається тим предметом, якому вони відповідають.

Знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси) - це знаки, значення яких повністю визначається тим контекстом, у якому вони виявляються і  позначають відношення між об'єктами, а також між об'єктом і його властивостями.

Знаки-символи - це знаки, що фізично не зв'язані з об'єктами, які вони позначають. їхні значення встановлюються переважно за умовною  згодою. У зв'язку з цим вони набувають  статусу умовного позначення і всезагального  правила.

Різновидами знаків є також мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або  знаками-індексами. Мова - це знакова  система, яка служить засобом  вираження думок, засобом спілкування  між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.

Наповнення художнього тексту символами  – поширене явище в історії  літератури як української, так світової. Це зумовлено тим, що символ дозволяє поглибити текст, розширити його словесно-раціональні рамки, з одного боку – до всезагального контексту культури, з іншого – до затемненого всесвіту підсвідомості конкретного читача. Використовуючи символ письменник долучає свою творчість до загальнолюдських здобутків, і тут, можна сказати, що він виходить за межі якогось одного виду мистецтва у сферу ірраціонального і незнакового осягнення світу. Мова символів потрібна лише для того, щоб вловити думкою і серцем нічим не означену дійсність. Посередницька функція символу випливає з того, що сам він „цілком видимий і цілком осяжний, хоча у нього входять ірраціональні та трансцендентні величини”(Лосев А. Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. - М. 1976.- С.14). Вкраплені у художній текст символи витворюють приховане повідомлення, зміст якого пронизує людську культуру по горизонталі (оскільки експлікація цього змісту у свідомості читача залежить від його реального життєвого досвіду, обумовленого тут-теперішніми часопросторовими межами) і по вертикалі (бо ж символ, переходячи з епохи в епоху, накопичує у своїх семантичних шарах найсуттєвіше з ословленої та неословленої історії людства). Для людини символ – як дорога у непроминальне, і, водночас, дзеркало минущості її буття. Ю.Лотман вважає символ „механізмом пам’яті культури”, що переносить тексти, сюжети з одного пласту культури в інший (див. Лотман Ю. Символ в системе культуры// Лотман Ю. Статьи по семиотике искусства.-СПб., 2002.- С.213). Закономірно, що „символ і в плані вираження, і в плані змісту завжди є деяким текстом”(Там само.- С.212), розшифрування якого вимагає інтелектуально-інтуїтивних зусиль реципієнта. Незалежно від волі автора художнього твору читач може віднаходити у тексті символи, і пізнаючи їхню семантичну невичерпність, наповнювати своїм змістом, оскільки символ не нав’язує жодних значень, він лише виокремлює поле для їхнього виникнення і визначає напрям духовного пізнання.

Інтерпретація— дослідницька діяльність, пов'язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Смисловий зміст досліджуваного літературного явища в інтерпретації виявляється через відповідний контекст на фоні сукупностей вищого порядку.

Інтерпретація існувала вже в античній філології («алегоричне» тлумачення текстів), в середньовічній екзегетиці (християнська інтерпретація язичницького переказу), в епоху Відродження («критика тексту»), Реформації (протестантська екзегетика XVII ст.). У цей час вона чітко не відмежовується від герменевтики.

Перші спроби виразного  розмежування мають місце на зламі XVIII—XIX ст., коли герменевтика починає тлумачитися як теорія будь-якої інтерпретації, як всеохопна наука про «мистецтво розуміння». Теорія інтерпретації у зв'язку із загальною теорією герменевтики стає одним із найпопулярніших предметів наукових дискусій у 70— 80-ті XX ст. Виразно вималювались у них дві протилежні тенденції з проміжною третьою:

1. об'єктивістська (редукційна): вважається, що значення, надане літературному творові автором, чи первісне значення самого тексту є визначальним і інтерсуб'єктивно пізнавальним (Е. Гірш, П. Югл, М. Абрамс);
2. суб'єктивістська: вважається, що значення тексту відносне; не текст детермінує інтерпретації, а інтерпретація є продовженням тексту (С. Фіш);
3. раціональна: виходить з того, що значення літературного твору — це результат «діалогу» (М. Бахтін та його послідовники) чи «інтеракції» (В. Ізер, Юлія Крістева) між текстом і його реципієнтом. Свободу діалогу передбачають «недовизначеність», «недоокресленість», схематичність літературного твору, помічені ще Ф.-В.-Й. Шеллінгом, О. Потебнею, Р. Інгарденом.

У сучасному літературознавстві інтерпретація у найбільш досконалих проявах пов'язується з такими напрямами наукових досліджень, як психоаналітична критика, марксизм, екзистенціалізм, «нова критика», лінгвопоетика. Спільним для них є єдина основа — герменевтична теорія інтерпретації.

Тема № 3

Культура античності: Стародавня Греція і Стародавній  Рим

Антична культура— це культура держав Середземноморського регіону періоду архаїчної Греції, класичної Греції, доби еллінізму та доби Римської республіки.

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають  свої особливості. На політичне й  релігійне мислення, філософські  та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо— християнська релігія.

Рівень розвитку і  ступінь впливу на подальшу історію  надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури — освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Космос в античності займав важливе, якщо не головне, місце  в описі й розумінні земних законів буття. Космос є провідником  і посередником божественної волі, божественного розуму, “розумного світоустрою”, уособленням закону й порядку, єдності, вічності й мудрості, сталості й досконалості, а також долі й необхідності і виступає цілісною, ієрархічно структурованою системою, яка характеризується гармонійністю побудови Всесвіту, хоча кожній версії античного космоцентризму властиві свої характерні особливості в розумінні космосу: циклічний космоцентризм Геракліта, вчення піфагорійців про буття як число, що дало змогу говорити про всесвіт у формі сфери, анаксагорівський Нус, який виступає впорядковувачем хаосу, платонівський світ ідей, що є еталоном для чуттєвого світу, динамічний космоцентризм Арістотеля, що дає змогу говорити нам про існування космоцентричної мегапарадигми в античності.

О.Ф. Лосєв є  творцем самостійної філософської системи – абсолютної діалектики. Визначник „абсолютна” указує на всеохоплюючий, повний характер такої діалектики. У абсолютній діалектиці, якщо мислиться розумне, треба мислити і надрозумне, якщо є логічне, треба мислити і надлогічне. Абсолютна Особистість, Надрозум, Надлогіка виводяться шляхом діалектичних міркувань: діалектика вимагає, щоб було не лише „народжуюче та народжене”, але й „народжуюче, але не народжене”. Поняття Бога, Абсолютної Особистості, таким чином, виводиться засобами діалектики.

Для побудови постулатів та універсальних принципів діаналізу  інтелектуальним, філософським ґрунтом є 12 синтезів антиномій (О.Ф. Лосєв „Діалектика міфу”):