Национальная культура и национальный язык в Украине

     Мова  – явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовільнити потреби  людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства  і поза ним існувати не може.

     У людському суспільстві мова виконує  цілу низку функцій, найголовнішими серед яких є такі:

     1. Комунікативна функція. Жодне  суспільство, на якому б рівні  воно не    знаходилося, не  може існувати без мови –  головного засобу спілкування.  Цей найуніверсальніший засіб  спілкування не здатні замінити  всі інші – найсучасніші й  найдосконаліші – навіть разом узяті. Функція комунікації, спілкування є надзвичайно важливою не тільки для суспільства, а й для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

     2. Експресивна функція. Спілкування  – це і соціальний процес, і  міжособистісний. За Еммануїлом  Кантом, “людина спілкується з  собі подібними, тому що так  більше почуває себе людиною”. Без сумніву, кожна людина –  цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, інтелекті, в емоціях і волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова робить його доступним. “Заговори – і я тебе побачу”, - стверджували ще античні мудреці. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

     3. Гносеологічна функція. Мова –  могутній засіб пізнання. Людина  ніколи не пізнає світ “з  нуля” – вона користується  не лише індивідуальним дуальним  досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

     4. Мислетворча функція. Мова –  це засіб формування, оформлення  й існування думки. Як зазначав  Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо  якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи  вже прокладеною колією, на яку  ставить нас мовна доля”. Отже, найкращим засобом вираження думки є рідна мова.

     5. Ідентифікаційна функція. Мова  є засобом ідентифікації, ототожнення  особи в межах певної людської  спільноти, засобом об’єднання  людей у народ, націю, засобом  консолідації населення в державі.  Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

     Серед функцій мови слід назвати також  естетичну (мова як засіб створення  культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих  сил) тощо.  

     Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти.

     Історична доля укр. народу докорінно змінилася  з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

     У час “перебудови” мови союзних  республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти  цілковитого витіснення цих мов  на перефирію суспільного буття.

     Українська мова є першим з вирішальних чинників національної самобутності українського народу.

     Українська  РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).

     Державна  мова – це мова більшості корінного  населення країни, яка є узаконена  Конституцією.

     Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

     Ст.10. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

     Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

     Ст.12. Україна дбає про задоволення  національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами.

     Національна мова як елемент національної культури 

     Українська  мова – основа культури українського народу. Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори книги «Українська мова і культура мовлення» (1995) О.М.Пазяк та Г.Г. Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність, неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша мова — не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас — мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? — Отак і живемо.

     Мова  — не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки  інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності. Завдяки  мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча. Без такої здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій Евріпіда і Шекспіра, гетевського «Фауста» й гоголівського «Вія», а й ... теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації — від простого колеса до комп'ютера. Адже перш ніж матеріалізуватись, усе це було сфантазовано, змодельовано за допомогою мови в голові людини. Ото ж — слава Слову! Але ... Ця ж таки фантазотворча здатність має і підступний характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми живуть у художній творчості — це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфологеми стають основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.

     Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала  об'єктом впливів різних, часом протилежних культур. У тому числі — мовних впливів. Через Причорномор'я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія розвитку української мови — це основа розвитку всієї культури українського народу.

     Автори  «Словника-довідника з культури української мови» (1996) Д.Гринчишин, А.Копелюшний, О.Сербенська, 3.Терлак справедливо  підкреслюють, що мова — це неоціненний  скарб народу, найголовніший літопис  його життя. У глибинах мови — філософський розум, витончений естетичний смак, справді поетичне чуття, праця зосередженої думки, надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної мови. Українська мова є невіддільною ознакою самої нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим показником її життєдіяльності й духовності. Ось чому в неї стільки друзів і стільки запеклих ворогів. Наші недруги із самого зародження української мови докладали най-огидніших зусиль, аби знищити українську мову або хоча б применшити її роль, її значення, багатство і красу.

     У 1989 р. українська мова нарешті здобула  статус державної мови. Але ще й сьогодні наша мова потребує захисту не тільки з боку держави, а й кожного з нас, українців. 

      Проблеми національної культури та

     національної  мови у сучасній Україні

     У сучасному політично-сакральному  лексиконі чи не найвживанішими нині є поняття “національна культура”, “українське відродження”, “потенціал культури” тощо.

     Головною  проблемою катастрофічного стану  української культури, як на мене, є  брак національної владної еліти, котра  б мислила категоріями української  культури як органічної та рідної. Саме тому ми повсякчас є свідками абсолютно не зрозумілих з погляду національної поваги та навіть здорового глузду подій.

     Український уклад завжди характеризувало домінування родинних цінностей. Вони дають про себе знати і в процесі творення сучасної “української культури”. Так, окремого дослідження потребує кар’єра акторки російського театру ім. Лесі Українки Тетяни Назарової. З політичним злетом її чоловіка Дмитра Табачника розпочинається становлення нової зірки українського театру. Результатом цього стає не лише отримання головних ролей та висока честь вести урядовий концерт на п’ятиріччя Незалежності України, а й водночас — звільнення головного режисера театру та міністра культури, які не змогли розпізнати великого таланту Назарової.

     Останнім  часом наша країна може претендувати на звання високорозвиненої з погляду  кількості фестивалів та інших розважальних зібрань. Однак це швидше негативне, ніж позитивне досягнення. На такі форуми, як правило, мистецьких елітних груп йде значна кількість бюджетних коштів та дискредитується сама ідея фестивалю як мистецького свята. Адже більшість з них є містечковими за впливом та клановими за характером організації. Водночас практично жоден не має системи діяльності протягом усього року, щоб донести набутки нової української культури до широкого глядача.

     У торговельно-комерційній мережі переважає  російськомовна книга (російських, білоруських  та інших видавництв “братніх”  країн). Не кажемо вже про україномовну відеопродукцію, пошуки бодай одного примірника якої для автора закінчилися безуспішно. Проте цей аспект реального стану української культури є все ж більш політичним, ніж економічним. Річ у тому, що продукція масової культури (книги, касети, компакти, відео), яка оточує нас, в цілому є піратською, тобто такою, що не оподатковується і не має ліцензій. Саме тому вона значно дешевша від продукції української. Порівнявши ціни, можна пересвідчитися, що пересічному українцеві вигідніше купити російсько- чи англомовний компакт-диск за 6—10 гривень, ніж український компакт-диск за 20—25 гривень. Тож, як кажуть, — не хочеш, а мусиш купувати хоч і не українську, зате дешеву продукцію.

     Здавна  головною прикметою унікальності і  водночас недолугості української  культури називають її народний характер. У добу радянської держави і фактично донині більшість засобів масової інформації “пропагує” національні культурні традиції за звичною, усталеною схемою: фольклор, самодіяльна творчість — українська; класична, сучасна музика — російськомовна, в кращому разі — російська або американська. Сторонню людину в нашій державі страшенно вражає, чому оригінальні, неповторні мелодії української пісні чуєш звідусіль, а сучасні естрадні майже ніде. І такій людині доводиться розтлумачувати, що як в радянський період, так і в добу “розбудови української державності” робилося і робиться все, щоб довести, що українська, тобто малоросійська, а точніше селянська народна культура не здатна витворити власної бардівської, поп- чи рок-музики. Ця інерція є настільки сильною, що часом якогось українського філістера чи державця може злякати вже сама думка про можливість існування в Україні репу чи техно.  

     Поза  тим сьогодні в Україні народилась й україномовна, а не українська культура. Яскраве підтвердження  цього феномена спостерігаємо, зокрема, в сучасній естрадній музиці. Прикладами україномовного доробку слід вважати деякі пісні «Океану Ельзи», Олександра Пономарьова, Павла Зіброва та інших, які за мелодикою та змістом абсолютно далекі від української традиції.

     Чи  є вихід із ситуації? Є, і його не треба віднаходити. Дана система діє в європейському світі й полягає в підтримці національної культури та стримуванні піратської, іноземної продукції через відповідну податкову політику, яка стимулює вітчизняні книговидавництво, музику і створює більш жорсткі умови експорту іноземної продукції масової культури. Водночас розуміємо, що в силу певних обставин структура сучасного капіталу в Україні виглядає таким чином, що пріоритетним є російськомовний підприємець. Саме це є передумовою підтримки російськомовних, навіть не російських виконавців.  

      Висновок 

     Наразі  становище в Україні таке, що про  національну культуру і мову, мова йти не може (тавтологія навмисна).

     Допоки  українська владна система не сприйматиме  національну культуру як власну, доти ми її не матимемо. Доки влада буде розмовляти на незрозумілому суржику, а Президент напередодні Нового року забуватиме українське слово «ялинка» . Цього року до речі виправився. До тих пір не буде в України – справжньої національної культури та мови.